Міжнародною літературною премією ім. Олеся Ульяненка, заснованою у 2012 році Спілкою письменників міжнаціональної згоди ФРН, щорічно відзначаються кращі твори українських письменників. Журі визначає лауреатів за такими критеріями, як якість текстів, ступінь нонконформізму та позитивна асоціальність самого автора. Розмовляємо з членом журі, письменницею Євгенією Чуприною.

- Завдяки Вам й іншим поволі повертається ім’я Олеся Ульяненка, видають його книги, заснували міжнародну премію його імені. Я знаю, що Ви хочете зібрати спогади людей, які знали письменника. А ким особисто для Вас він був і що ще треба зробити, аби не забувалось ім’я Олеся Ульяненка?

- Я так собі уявляю, що гідне встановлення імені Ульяненка в українській літературі – історична необхідність. Він потрібен, без нього все одно нічого не вийде. Багато хто хоче спробувати розбудувати культурну парадигму без нього, узурпувати його роль чи пропіаритися на його імені, і на цю неспортивну вовтузню потрібен певний час. Але хто як не він, Олесь Ульяненко, – та єдина ланка, що з’єднує класичну українську літературу з сучукрлітом. Тут замість нього не вилізеш. Без нього все розпадеться на дві окремих літератури плюс ще – окремо – станіславський феномен як альтернативна парадигма. Я це все бачу як людина не ангажована, що значить може глобально мислити, й розумію, що коли до людей дійде, буде вже пізно збирати спогади. Та й можливість оприлюднення творів Ульяненка деякий час була під загрозою, бо якась тварюка поцупила вінчестер з робочого комп’ютера письменника, з його текстами, і також майнові права на творчий доробок були досить заплутані. Якби ми з цим не розібралися, то друкувати Ульяненка було би неможливо. Я була втягнута у цю справу, напевне, своєю кармою чи приречена тим, що усвідомлювала суть подій, чи інформаційне поле, яке породило Ульяненка для своїх цілей, дало йому мене і змусило мене цим всім займатися. Я простежую свій шлях – від замголовреда чоловічого глянсу, який, затоваришувавши з відомим письменником у Гуляйполі, запропонував йому писати колонку, до людини, що кинула престижну роботу і вела літературні справи Ульяненка. Як це могло відбутися? Не знаю. Але зараз я єдина людина, яка у його справах орієнтується, і тому, звісно, я відчуваю велику відповідальність. У мене на комп’ютері – не оприлюднені твори, які Ульяненко продублював мені з власного комп’ютера, щоби підстрахуватися. Я знаю, де і що, і як воно мусить бути. У мене просто нема вибору. Він на мене залишив цю лавочку. Хоча звісно, якби не я, знайшлись би інші, бо розумні люди у нас в країні є, і також є люди порядні. Але моє сумління має бути чистим, чого складно досягти, особливо коли мене всі питають, як же я не вберегла Олеся. А його вбили професіонали, що ж я, Брюс Віліс, мусила засісти в ванній з гранатометом та їх повбивати?!

- Міжнародна премія імені Олеся Ульяненка не викликала широкого резонансу, на який, мабуть, розраховували її організатори. Як Ви вважаєте, чому це сталося? Чому ця подія фактично випала із громадського і літературного контексту?

 - Ульяненко був письменником елітарним, олдскульним. Це було би кумедно – премія Ульяненка, яку видають десь у оперному театрі гладенькі паняночки в стразах, а усюди банери, банери, банери. Нагадую, що у нас йдеться про творчість нонконформістів, і тому, звісно, ми дещо неформатні, а якщо вийде це зробити вишукано, то й скандальні. Ми оголошуємо лауреата на Львівському Форумі, який сам по собі не дуже цікавить таблоїди. Але нам-то навіщо широкий розголос у масах, коли масам довелося би довго пояснювати, що таке нонконформізм, а вони про нього зроду-віку не чули? Премія Ульяненка – міжнародна, вона присуджується Спілкою письменників міжнаціональної згоди ФРН (Берлін) у особі Володимира Сергієнка. Певна інформація про її присудження є в закордонних ЗМІ. Це привертає іноземну увагу до її лауреатів і тих, хто потрапив у короткий список. Хочу похвалитися, що на загальних зборах Українського відділення ПЕН-клубу, коли президент Мирослав Маринович звітував про нашу діяльність за рік, особливо говорилося про присудження Міжнародної премії ім. Ульяненка й організацію церемонії нагородження. Бо я – член ПЕН-клубу, і моя діяльність – діяльність ПЕН-клубу, особливо коли це стосується такої важливої для міжнародних правозахисників постаті як Ульяненко. Хотілося би у наступних роках зробити на врученні щось більш стильне і сучасне, з мультімедійкою і хепенінгом. Ми запросили в журі Івана Семесюка, і сподіваємось, що він внесе необхідний елемент у наші ритуали. Щодо літературного і громадського контексту, у який ми начебто не вписані, то далеко не все так погано, як може здатися читачам демократичних ЗМІ.

- Чи задоволені Ви вибором журі, до якого входили, яке присудило премію Артемові Полежаці? Чому вибір упав саме на його порно-поему? На які твори інших претендентів Ви би радили звернути увагу?

 - Для мене завжди важким питанням було – а як би поставився до лауреата Олесь Ульяненко? Він був людиною досить-таки жорсткою в оцінках, і після смерті навіть являється, коли йому щось вже зовсім не так. Сниться, дає вказівки. Але Полежака йому дуже подобався, він багато разів про це казав, і тому я з легким серцем голосувала за Артема і його класну поему, що була висунута “Бактерією”. Вважаю, що ця поема – шедевр, і мене особливо приваблює у ній якась маяковська пронизлива ліричність. Таке ставлення до порноакторки – повністю у дусі Ульяненка з його лицарською повагою до жінок. У нього теж була романтична повія Фані, створіння високе й майже ідеальне. Серед інших претендентів хотілося би назвати Павла Коробчука з романом “Море для шульги” - він би переміг, якби у нього і так не була купа премій; Максима Кабіра зі збіркою “Книжка” - його підвела, перепрошую, російська мова, хоча четверо членів журі назвали його своїм другим кандидатом, і Віталій Квітка з романом “Два епізоди з життя невідбулого коханця Мати Харі”, на який звертаю особливу увагу видавців – поки що цей роман не виходив окремою книгою. А як вийде книгою, хай знов подається – і має хороші шанси на перемогу.

- Хто із сучасних письменників, даруйте на слові, продовжує в літературі лінію Олеся Ульяненка? Чи можна взагалі говорити про лінію, якщо хочете, “школу Ульяненка”?

- Олесь Ульяненко – це те, що пов’язує, грубо кажучи, Жадана з Шевченком, перетворюючи їх з двох окремостей на послідовність. Він відкрив нашому замріяному літературному минулому двері в актуальне сьогодення. Він перший почав писати сучасну міську прозу, використовувати у ній сленг і ненормативну лексику, наблизивши її до світових стандартів. Принаймні всі, хто пише українську міську прозу, використовуючи сленг і ненормативну лексику, – точно літературні діти Ульяненка, подобається їм це чи ні. Вони, може, й не читали Ульяненка, тягнули все це з повітря, не замислюючись, хто до них в це повітря так благодатно напукав. Але без нього їх би не було, а це ледь не усі наші улюблені молоді письменники та поети. А піджаданники – то вже ульяненківські онуки. Деякі вважають, що сучасна українська проза почалася з Оксани Забужко, але ж її “Польові дослідження” були написані на кілька років пізніше за “Сталінку”, що тоді стала для всіх культурним шоком, і як не подумати, що вони створювалися під певним враженням від цього успіху. Ульяненка ще за життя називали сірим кардиналом української літератури, і дійсно вплив його дуже великий, хоча поки що непомітний.