Важко писати про Назара Гончара в минулому часі. Він 20 травня 2009 року вирушив до Ужгорода, а 22 травня повернувся звідти вже в домовині. 23 травня його поховали на Личаківському цвинтарі. Наразі нагадаю про нього основніше.

Назар Гончар народився 20 квітня 1964 року у Львові. Закінчив Львівську середню школу № 63 (1981) та українське відділення філологічного факультету Львівського університету (1986). Після університету декілька років працював методистом літературного краєзнавства на Львівській станції юних туристів. Потім працював актором у Львівському театрі ім. Леся Курбаса. Можна сказати, що загалом перебував на творчій роботі. Він був поетом, есеїстом, перекладачем, перформером, ще багато ким. Вигадав назву «ЛУГОСАД», зафіксував її на письмі 19 січня 1984 року, став співзасновником однойменної групи (Іван ЛУчук – Назар ГОнчар – Роман САДловський). Був безпосередньо й вагомо причетний до Асоціації українських письменників, об’єднань паліндромістів «Геракліт (Голінні ентузіасти рака літерального)» і «ПУП (Планетарна Управа Паліндромії)». Заснував поетичний «Театр ледачої істоти» (1991) та студію перформенсу «Perhaps» (2004). Був організатором міжнародного літературного фестивалю «Inscriptis» у Львові (2003–2005), учасником численних літературних акцій і на батьківщині, й за кордоном. Став автором поетичних збірок «Усміхнений Елегіон» (1986), «Закон всесвітнього мерехтіння» (1996, 2007), «Книжечка Назара Гончара Михайловича» (2000), «граНЬ заонач» (2001), «ПРОменеВІСТЬ» (2004), «Не здуру ґуру дзен» (2008). Його збірки вийшли в перекладі польською («Gdybym», 2007) та німецькою («Lies dich», 2008) мовами. Видав книжечки для дітей «Казка-показка про Байду-Немову» (1993), «Суперравлик» (2008), «Рубане-пиляне знов розквітле» (2009). Дружина – Христина Назаркевич, син Юліан-Іван-Михайло – 1996 року народження (мій похресник). Помер 21 травня 2009 року в Ужгороді.

Саму назву ЛУГОСАД Назар Гончар вжив вперше в листі до мене від вже згаданого числа, адже ми тоді не лише ледь не щодня бачилися, а ще й певний час листувалися. Вся ця наша переписка, як і ще дуже багато різноманітних матеріалів (як-от бібліографічних, літературознавчих, літературно-критичних, хронікальних, біографічних, поетичних тощо), увійшла до ґрунтовного видання «ЛУГОСАД. Матеріали до біобібліографії», яке вийшло у тернопільському видавництві «Навчальна книга – Богдан», але в режимі «друк на вимогу» (його і зараз ще можна замовити на сайті видавництва, виготовлять навіть один замовлений примірник, щоправда – буде він і коштувати відповідно).

Із відходом Назара Гончара ЛУГОСАД не перестав існувати, він просто перейшов в історію літератури. Вже за лугосадівських часів Назар в листі до мене від 17.ІV.1984 написав такого віршика:

Хоча я «мудрий клен»

Хоч зараз ми в весні

І клен вже трошки зелен

І дуж – признаюсь чесно

Згадавсь мені Верлен

Верлен згадавсь мені

Мені Верлен згадавсь

І слово «декаданс»

А потім ще Єсєнін

Ага признаюсь чесно

Назар захоплювався тоді кельтським гороскопом (пригадується його «а ще за галльським гороскопом / я мудрий клен» із дещо пізнішого вірша), тож саме цей мотив ми з Романом виексплуатували в першій рукописній лугосадівській книжечці до Назарового 20-ліття, назвавши себе Корифеями. Такі однопримірникові книжечки ми відтоді декілька років компонували до днів народжень.

До слова, Назар тоді мешкав у батьківському осібняку на околиці Львова на вулиці Над’ярній, обіч Глинянського тракту. На 16-ліття Романового брата Юрка, якого ми називали Юця або Садочок (згодом він це йменування візьме собі за псевдонім), зранку після дня народження ми теж скомпонували троїсту книжечку, титул якої виглядав таким чином: ЛУГОСАД / САДОЧКОВІ / 7(6) травня 1986 / «НЕВЕСЕЛКА». Там був Назарів вірш, який згодом увійшов до його першої поетичної збірки «Усміхнений Елегіон» (1986), спалітуреної в одному-єдиному примірнику.

Майже через два роки на Назарів день народження (20.ІV.1988) теж підготували лугосадівську книжечку, але вона десь затахтарилась чи зникла у вирі подій, зате збереглася чернетка мого віршика, присвяченого Назарові, який має назву «До Назара. За Назаром»:

Чи на провінцію податись,

бо хоч-не-хоч, а мус признатись:

є факти зримі –

я другий в Римі.

Усі лугосадівські книжечки до днів народження, які збереглися, зіскановані, а оригінали, як і багато інших матеріалів, я передав в Музей літератури України.

Із офіційних документів, що увійшли до «Матеріалів», цікавий хоча б такий: «Учетно-послужная карточка к военному билету серии НК № 5604339. Гончар Назар Михайлович. Наименование ВУС [военно-учетная специальность]: Писарь простого делопроизводства [1986]». А 9 травня 2009 року Назар поїхав до мене на дачу в Наварію (майже десятиліття він там не був), а я звідти надіслав додому повідомлення на мобільний: «Діти бавляться, Назар пиляє, я розпалюю вогонь». Це було за одинадцять днів до його поїздки в Ужгород...

На початку 1985 року я регулярно вів дослівно щоденник, це протривало декілька місяців, але саме там збереглися відомості про нашу спільну лугосадівську поїздку до Ужгорода: «06.02.85. Зустрілися зранку з Романом і надумали поїхати до Ужгорода разом з Назаром. Сходили до нього, домовились; я пішов на Мулярську [в бібліотеку іноземної літератури. – І. Л.] і сидів там майже до вечора. Десь перед дванадцятою ночі ми виїхали зі Львова. 07.02.85. Зраненька ми вже в Ужгороді. Зразу зайшли до Степана Жупанина і домовилися про те, що переночуємо в нього одну ніч. Ще затемна ми добралися до центру міста. Відразу попали на дві відправи – в угорський костел і в православний собор. Потім: – “Над Ужем”: пиво, креветки; – дегустаційний зал; – клуб-кафе “Форум”; Обходили місто по обидві сторони Ужа. А ввечері пішли ще до театру. Дивилися постановку п’єси О. Карпенка (Некарого) “Мамина хата”. Нас трохи обдурили, бо мало йти “Одруження” Гоголя. О десятій, як і обіцяли, прийшли до Жупанина, прийняв він нас чудово. Після перенасиченого дня позасинали міцнющим сном. 08.02.85. Попрощалися зранку з Жупанином і пішли в напрямку Ужгородського замку (там зараз розміщений краєзнавчий музей, який ми і оглянули), потім пішли в музей нар. архітектури і побуту. Ага, перед цим ще побували на вокзалі і купили на вечір квитки додому. Знову “Над Ужем”, і гроші закінчилися. Вистачило тільки на квитки до театру, куди ми пішли після досить довгого тиняння (тепер ми вже дивилися “Шельменка-денщика”). Перед театром були ще на виставці І. Ілька (гидь гидка), а вчора у “Форумі” одним оком бачили виставку художника-школяра Назара Гулина. Десь в обід нас осінила ідея створення свого театру – театру іронії (ТТТ – театр трьох товаришів; ми автори п’єс, ми ж і виконавці всіх ролей). Ідея набуває все чіткіших обрисів. 09.02.85. Приїхали зранку з Ужгорода, заскочили по хатах і прийшли до університету, – на інструктаж щодо практики в школі. Після інструктажу сходили на одну італійську кінокомедію. Потім ми з Назаром пішли двоє далі десь...». Назар, як і я, був в Ужгороді, здається вперше, а Ромко після народження у Львові провів там навіть декілька років. Після того ні я, ні Назар там не були, хіба проїздом. І от Назар так фатально з’їздив до Ужгорода...

Назар Гончар писав свої твори переважно від руки, а працювати на комп’ютері почав десь аж під кінець минулого тисячоліття. Тоді йому кума Ольга Сидор передала з Німеччини, з Фрайбурга комп’ютер. Я допомагав той комп’ютер нести, везти на таксі та вносити до помешкання. Пригадую, Назар навіть комп’ютерні курси при тій нагоді закінчив. Тож із комп’ютером він був знайомий відносно віддавна, осягнув тонкощі його використання. При цій нагоді згадаю один сюжет, пов’язаний із використанням комп’ютерних технологій Назаром. 26 вересня 2008 року в австрійському місті Ґрац відбувся Lesung, або Lesefest, тобто щось схоже на літературний фестиваль, присвячений сучасній українській літературі, властиво – деяким її представникам. Друга частина цього заходу, зазначу одразу, була присвячена Еммі Андієвській та моїй скромній персоні. Та зараз нам цікавіша перша частина заходу, про яку я досить оперативно написав: «Акція складалася із двох частин. Першу частину відкрили Луізе Ґріншґл, чільна особа Міжнародного дому авторів, та Макс Ауфішер, керівник проектів культурного сприяння Штирії. Потім виступив із піснями Тарас Чубай, який упродовж цілого вечора робив доречні музично-поетичні вставки. Домінував у першій частині Гончар, твори ж відсутнього Іздрика читала Штефі Краус. Завершальним акордом першої половинки була демонстрація на великому екрані Гончаревої “Казки-показки про Байду-Немову” в коміксальному художньому оформленні Ореста Ґелитовича під синхронне читання німецького перекладу». Ось на цьому сюжеті варто зупинитися докладніше, адже він наглядно свідчить безпосередньо про використання Назаром Гончарем комп’ютерних технологій задля презентації своєї творчості, свого мистецтва поетичного. Якщо докладніше, то виглядало все таким чином. Але спершу про саме видання, про книжку «Казка показка про Байду Немову» (саме так, без дефісів, і намальовано на першій сторінці обкладинки; а правильні дефіси з’явилися щойно в бібліографічних описах). Почнімо ab ovo. Книжечка А-4 формату вийшла 1993 року яко третій випуск серії «Гуляй-поле», що її видавала львівська газета «Молода Галичина», а друкував тернопільський видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч». На обкладинці зазначено: «казкував Назар Гончар, показав Орко Ґелитович». Тому й «казка-показка». На тридцяти двох сторінках розташований комікс, тобто малюнки (від одного до чотирьох на сторінці) з підписами-надписами, тобто фрагментами поеми, властиво – текстом цілої поеми. На акції Назар Гончар мав леп-топ, з якого керував проектуванням зображень кожної сторінки за чергою на великий білий екран. Поки експонувався коміксально ілюстрований український текст на екрані, його німецький переклад (відповідного кавалка з відповідної сторінки) зачитувала вже згадана акторка Штефі Краус. На той час книжка Назара Гончара німецькою мовою «LIES DICH» щойно побачила світ. «Казка-показка про Байду-Немову» в перекладі на німецьку мову Христини Назаркевич має назву «Das Märchen vom sprachlosen Tachinierer». Дійство тривало принаймні пів години і стало окрасою цілого заходу.

Комп’ютерні технології у мистецтві поетичному Назара Гончара були використовувані лише на рівні частковому, на рівні елементів. Та й ці елементи мусили підтверджувати чи не найголовніші теми чи мотиви Гончаревої поезії. Це – душа. І це – мова. Процеси виникнення мови безпосередньо пов’язані з поетизацією дійсності. Щоби назвати якийсь предмет чи явище, треба створити словесний образ, з певним звучанням і значенням. Потім звучання може змінюватись, а значення розширюватися. Згодом може виникати якесь інше звучання, а первісне значення може зникати або ж змінюватися кардинально. Поезія Назара Гончара має багато спільного з первісним мовотворенням, вона сама теж є заодно і мовотворенням. Творена Назаром поетична мова є настільки специфічною, що її майже неможливо сплутати з чиєюсь іншою. У принципі, поезія не мусить бути зрозумілою. Але кожен має право (якщо має спромогу) сприймати поезію по-своєму: інтимно, суб’єктивно, ординарно. Прозору та завуальовану поезію Назара Гончара сприймати просто і непросто, приємно та безнадійно, до трему солодко та до розпуки важко. Розвага стає найфіліґраннішою професійною еквілібристикою, покликання стає фатальною кармічною грою, слова стають собою, мною, тобою, нами, ними, всіма, всім. Поезія народжується на дозвіллі, навіть тоді коли дозвілля є вимушеною розкішшю, або ж коли світ придушує людину і людство своєю об’єктивною недосконалістю. Буремна мить і надзавдання слова бліднуть на тлі самодостатності поетичного дозвілля. Лише поезія виправдовує та скрашує таку пролонґовану еволюцію людини думаючої, людини граючої, людини приреченої. Ультрасамобутня поезія Назара Гончара виправдовує та скрашує його існування: існування в собі й існування серед нас. Назар теж купався в ріках вавилонських, Назар серпневого вечора сидів на оливковому дереві та гострив меча, Назар думку гадав про різноманітних птахів, Назар співав колискову, Назар ліпив і розбивав, розбивав і ліпив. Якось ще понад два десятиліття тому ми з Назаром сиділи літнього вечора у мене на дачі в Наварії і ловили у транзисторі якусь «фелічіту», себто музичку – не так для слухання, як задля фону. І натрапили випадково на передачу афганського радіо (мовою пушту) про мотоциклобудівну промисловість. Серед багатьох знайомих мені слів у тій передачі дуже часто вискакувало слово «моторциклєт», аж надто часто вискакувало. Ми мали велику втіху, слухали і вирішили, що слово «моторциклєт» є ключовим у мові пушту (а може, то була дарі або фарсі-кабулі, це вже не так аж суттєво). Так от, ключовим поняттям, яке може виражатися різними словами, для Назара Гончара є душа. Душа може ставати видимою завдяки словам. Саме тим словам, що, властиво, і є поезією.

Тепер почергово погляньмо на поетичні збірки Назара Гончара. Перша, можна так сказати, книжка поета з’явилася 1986 року, проте лише в одному-єдиному примірнику, це було одне з перших рукотворних (зроблених вручну) видань (зазвичай однопримірникових) ЛУГОСАДу; називалася ця книжечка «Усміхнений Елегіон» і був там один вірш про цю ж збірку, який називався «Дещо з історії мого віршування». Згодом автор трішки підредагував текст, та й назву у збірці «Закон всесвітнього мерехтіння» змінив на «Дещо з передісторії», і є там такі рядки (сам вірш довгенький як на тодішній мінімалізм Гончара):

я задумав збірку поетичну

і придумав назву симпатичну –

«УСМІХНЕНИЙ ЕЛЕГІОН».

Якщо врахувати те, що епітет «симпатична» Назар Гончар вигадав не лише для цієї збірки, але й для збірки «ЛУГОСАД» (ця назва згодом перенеслася на йменування літературного угруповання), тоді він (епітет) матиме глибинніший естетичний сенс, адже вже із самих початків творчості для автора мірилом служила краса, вона була закладена в підвалини його мистецтва поетичного. Краса могла набувати й комічних форм (попри декларований автором трагічний світогляд), стимули для її творення могли бути розмаїті, один із них висвітлено у вірші «Для Музи»: «За світоглядом трагік, / за хистом паяц, – / я в поети не йшов би, / не мус, / та чого не зробиш / для Музи, / в якої не флейта, / а добрий бук». Назар Гончар таки в поети пішов і став поетом неабияким, а тій Музі можна лише подякувати за стимулювання.

Збірка «Закон всесвітнього мерехтіння» увійшла до канонічного корпусу ЛУГОСАДу, який витримав наразі два видання: з підназвою «поетичний ар’єргард» 1996 року і з підназвою «об’єктивність канону» 2007 року. Зверну увагу на деякі її риси. Гра словом безумовно присутня у збірці, адже ця гра і є наріжною в мистецтві поетичному Назара Гончара. Крізь слова прозирає поезія, та спершу видно таки слова, а вже згодом (у процесі осмислення) крізь ті слова можна побачити поезію, відчути її, усвідомити. Коли Гончар писав: «коли в віршову гальбу / налити пива поезії / спочатку зверху видно / тільки піну слів», – то саме це мав на увазі. Як же ж визначає поезію сам автор? Його дефініції дещо саркастичні, вдавано жовчні, проте наснажені ігровою байдужістю, що претендує на статус світогляду: «поезіє / облуднице-повіє / дурисвітко / месіє-анеміє – / та що там говорити». Осмислення проходить через награну неґацію, нищівну критику, але таки знаємо, що це лише деякі його (осмислення) нюанси. Щоб поетові осмислювати поезію, треба писати відповідні твори. У вірші «коли потяг – у даль...» Назар Гончар, каламбурно переосмислюючи початкові слова відомого вірша Володимира Сосюри «Коли потяг у даль загуркоче...», має на увазі потяг (бажання) писати вірші, але це бажання (потяг) образно стає таки поїздом (вже потягом, як у вірші Сосюри): «вистрибну з потягу / на пляцок / а мо’ на друзки / і кожна друзочка / аж затруситься / в новому потягу / який зіскочить з колії / і стане всюдиходом / – не туди?». Можна припустити, що – туди: це локус, у якому поетові комфортно творити. Це місце означене у вірші «Ода до ліжка або Колискова для себе». Ліжко зазвичай є місцем для сну, а під час сну віршів не напишеш, хіба що насниш дещо, що можна використати у віршах. Проте замість сну вночі можна займатися віршописанням, не встаючи з ліжка, тому-то воно і є «поетичною майстернею». Творити вірші не обов’язково вночі, не мусово лежачи, не конче в сомнабулічному стані. Але саме ліжко може бути майстернею, з якої виходять поетичні шедеври екстраординарного віршника. У Гончаревому поетичному світі відлунюють відголоски насиченого мовчання впереміш із «первинними дзвонами заклинань» і переосмисленими ремінісценціями. Там також відображаються, наче в химерних дзеркалах, образи видимого й невидимого світу. А ті звуки й видива зливаються у віршах, чудернацьких і чудових до суперлятиву. Та все ж про нічний процес творення. Про це поет писав також: «я осовів / вночі не сплю / вдень не полюю / а ще (за галльським гороскопом) / я – мудрий клен / та ви не думайте що я / хотів щось мудрого сказати / я просто осовів / вночі не сплю / от і віршую». Флора та фауна тут переплітаються в самоусвідомленні, в його словесному вираженні: сова – символ мудрості – зливається водно з деревом кленом – кельтським символом мудрості – й переростає в образ безсонного поета. А поетові «не спиться / зате віршується / і поки пишеться / здається ого-го / а зранку / глянеш / охо-хо». Здорова самокритика аж ніяк не применшує вартості написаного безсонними ночами. Плоди цієї нічної праці, нехай навіть пекельної, однак є плодами дозвілля. У вірші «в житті (в житті? – нехай)...» Назар Гончар тішиться: «добре що є поезія / бо / (ось ця сентенція – / мало не відвага) / п о е з і я  –  р о з в а г а...», але має до цієї сентенції аж чотири зауваги, головно стосовно абстиненції, тобто утримання (зокрема, й від писання віршів). Ця збірка в лугосадівському дискурсі мала либонь що найбільший резонанс.

Збірочкою можна назвати і складений учетверо аркуш цупкого червоного паперу (на звороті те ж саме, коли розгорнути). Бібліографічний опис цього видання може виглядати таким чином: [Гончар Н.]. Книжечка Назара Гончара Михайловича / буклет-проспект (нас тут 300) евентуальної книжки: назар гончар. КОБЗАР -ИК ПАК ПЕРЕБЕНДЯ. – Львів, 2000. – 4 с. – [Зміст]: Поезія Назара Гончара (С. 2); Поголос дайбожости (С. 3); «чи то я ще дітвак...» (С. 4). – (перша книжечка поета / перевидання (доповнене). ціна 30 коп.). Комбінаторика компонування тут зведена до аркуша паперу; можна було б сказати: до мінімуму, якби в Назара Гончара деякі вияви мистецтва поетичного не зводилися до мовчання, яке свого часу дотепно охрестили поезією тіла (боді-поезією).

Наступна збірка назви начебто не має, а пов’язана вона з одним зі збірних ліричних героїв Гончара, яким є створений ним Театр Ледачої Істоти; за таким підписом опубліковано його текст про задуману поетичну збірку; а в цьому задумі яскраво відображено один із можливих підходів до поетичної комбінаторики, до компонування концептуальної поетичної цілості: «НАЗАР ГОНЧАР ГРА ЗНАРОЧНА = збірка “штучок поетицьких” (що з другого боку називалася б “ПЕРЕБЕНДЯ НАДМИДУМА” і друкописалася б навхрестфігурно) задумана (в зАдумі і в задУмі) як набір а ля бібліографічних а ля поштових карток: щоб їх можна було вкладати в задовільному порядку – викладаючи ріжні-рожмаїті версії-варіанти-варіяції пасіньяньсів (те що не вкладалося б у ніякі береги по-читацьких цінностей – можна було б послати небудь-куди навіть у смітник чи якби картки були цигарковопаперові, кожну можна б ужити й за іншим призначенням) збірка могла б бути передумана як схрещення звичайніської книжечки з деякими примочками-прибамбасами-приколами і проколами – напр.: мюлампний код/яро/порядок чи прозорі ценз-урні ЕТИ-Кетки чи і т. ін. – т. і ін. притому її орієнтовній собівартості аж ніяк не за-гро-жує здешевлення збірка могла б бути передумана (розміняна) на дві збірочки: одну (однойменну з... до евентуальної п’єси в Театрі Ледачої Істоти – “гра зна-рочна”) і ще одну (однойменну з одною з передум – “надмибендя”) збірка могла б бути передумана зовсім /8/ збірка могла б бути чи не бути для когось все одно». Цьому задумові судилося реалізуватися, принаймні частково. Мається на увазі таки «найзагадковіша» збірка Назара Гончара, яка може мати (та й має) декілька назв. Отже, 2001 року поет видав збірку, яку умовно (бо вона наче без обкладинки і без титулу) можна назвати «ГраНЬ заонач». Це видання не має ні зазначення міста видання, ні року; але ми знаємо, що вона з’явилася у Львові вже вказаного року. Нумерація сторінок теж не зазначена (так було і з пізнішою «офіційною» збіркою «ПРОменеВІСТЬ», а нумерацію сторінок мені довелося проставляти олівчиком власноруч), а на одній зі сторінок десь під кінець зшитих зігнутих аркушів нижче від імені-прізвища «Назар Гончар» стояла саме назва «ГраНЬ заонач», хоча на тому, що слід було б назвати обкладинкою, спереду був вірш «речення...», а ззаду в інверсії фігурний вірш під умовною назвою «день і ніч...», їх теж можна трактувати як назви. На другій і третій сторінках умовної обкладинки стоять відповідно вірші «Промова про промовистість мовчання» та «Дойшло», їх теж певним чином можна вважати назвами збірки. Деякі вірші повторюються по декілька разів у різних місцях, деякі подано то повністю, то фрагментарно, є вірші для дітей, є паліндромони, є фігурні вірші, чи то пак візуальні поезії, є факсимільні відтворення віршів. Є там і наведений вище текст «НАЗАР ГОНЧАР ГРА ЗНАРОЧНА...», тож список евентуальних назв ще продовжується. Та все ж виберім одну назву – «ГраНЬ заонач», і хай буде так.

Мистецтво компонування поетичної збірки сягнуло свого вершка у збірці Назара Гончара «ПРОменеВІСТЬ», що вийшла в серії «Зона Овідія» 2004 року. Відкривається збірка розділом «Dubia» й віршем «ПРО ЗА-», далі йде умовний троїстий цикл «Оголошення» зі своїми «Прологом», «Голосом» та «Епілогом», і ще там є вісімнадцять віршів. Центральну і левову частку збірки складає розділ «Перебендя», початковий підрозділ якого «Кобзаріана (вибране)» важко відмежувати від решти віршів розділу, яких тут загалом сімдесят два. Третій і заключний розділ має вже відому нам назву «Гра знарочна» (що є анаграмою від: Назар Гончар); сюди входять шістнадцять більш-менш «звичайних» віршів, три комбіновані абетки (вірші, в яких вживаються всі літери азбуки по одному лише разу), дев’ять витворів поезомалярства, а також шість творів, що їм важко дати визначення, ось їхні назви: «Пре-словник», «Числôвник», «Причинки до словнич[о]ка труднощів української мови», «РОС.УКР оБРАТНЬіЙ РАЗМОЛВНИК», «Персонально-прономінативний деклінаціональний вокабулярій», «Поетичний словник (яса-ясонька)». Стосовно поезомалярства (візуальної, чи зорової поезії), то його зразків тут можна нарахувати й більше, адже комбінаторика використання шрифтів та інших засобів – тут багатюща. Критик ще до виходу збірки написав таке про Назара Гончара: «Сам письменник визначає свою творчість як “каламбурно-курйозно-концептуальну поезію”. Свою позицію і загалом позицію ЛуГоСаду Гончар окреслює як ар’єргардизм – і це дозволяє йому “триматися на хвилі”. Ар’єргардизм, за згодою Н. Гончара, органічно приймає “святі цінності” постмодерну: ту саму карнавалізацію, гру, іронію. Ар’єргардизм органічно засвоює досвід попередників, і це для нього близькі й культивовані речі. Отже, каламбур і курйоз Гончара з’явилися на світ із великого сучасного Балагану» (Олександр Пасічний, «Поступ», 2000, 7–8 листопада). Ці слова можуть стосуватися і збірки «ПРОменеВІСТЬ». Андрій Бондар дав цікаве трактування: «Поезія, за Гончаром, – доброякісна пухлина, і кожен читач може спробувати для себе роль онколога-онтолога, розуміючи весь цей деліріум тременс по-своєму. Але чи може зрозуміти Гончара середньостатистична українська голова? Навіть із філологічною освітою – не завжди. Просто Гончара не треба намагатися зрозуміти – він пише не для того, аби бути зрозумілим. Поезія – це завжди вихід за межі можливого. Поезія Гончара – це гра у сфері неможливого, бриколаж, возведений у головний творчий принцип. Іноді здається, що в поета немає нічого свого і водночас саме йому відомі правила всіх словесних ігор на світі. І всі вони – його, Назарові» (Андрій Бондар, «Дзеркало тижня», 2005, 29 січня – 4 лютого). Якщо бриколаж, тобто майстрування міфологічної думки, за Клодом Леві-Стросом, творення за допомогою віддавна відомих знаків, а не актуальних понять, то всі Гончареві поетичні знаки є заодно давніми й актуальними, вони залягли в основу українського постмодернізму. А квінтесенцією українського виміру постмодернізму, сміємо надіятися, є поетичний ар’єрґард, в якому, власне, і «прописаний» Назар Гончар.

Зрозуміло, що мова, саме мова є колосально вагомою, навіть визначальною для поетичної творчості, проте не для всіх і не завжди. Побутує чимало поглядів на значення мови, мовної гри у мистецтві поетичному Назара Гончара. Зокрема, Андрій Бондар писав: «...місце, в якому перебуває Гончар, точніше було б назвати ірреальністю, бо що ж таке сфера, в якій, окрім диктату мови і тільки мови, нема нічого. Та й самої лише мови, як на те, цілком достатньо. Вистачить уже навіть того, що постійно крутиться на язику, що вічно каламбуриться, розуміючись іноді тільки самим автором. Герметист. Трисмегіст, тобто “тривеликий”. Каламбурист, втікач і автаркіст. Бо що потрібно справжньому ескапістові з вічним сонно-дитячим виразом обличчя для щастя, індивіду, який понад усе цінує власну самоцінність, окрім мовної гри, яка виявляється остаточною й абсолютно самодостатньою?» Звичайно, мова може диктувати і диктує авторові свої правила, які він творчо по-своєму використовує, плаває у них, наче риба у воді, або перечіпається через них, наче незграба через перелаз. Чи навіть диктує свої правила, нав’язує свої закони, мовотворить. Андрій Бондар далі дає вдалі дефініції: «Гончарова мова – явище тотально ко(с)мічне. Його вірші – це згустки автентично-аутичної комічності: за кожним словом причаїлась його словотінь. Кожен вірш Гончара – маленьке Пересмішницьке Євангеліє, сплетене із “зайчиків-пострибайчиків”, тобто слів – випадкових шматочків того, що проноситься щомиті в Назаровій голові... Саме його “ПРОменеВІСТЬ” свідчить про всі потенційні креативні можливості української мови набагато більше, ніж усі мовознавчі дисертації разом узяті». Слушно. Та в Назара Гончара з’являлися і певні натяки на втому від творення, певне розчарування в цілющих властивостях поетичного еліксиру; такі нотки розсипані по збірці «ПРОменеВІСТЬ», у якій є вірш «Бозна для кого»: «вірші складати / здолу доверху / хоча би / розгончаркути б жвавограбом / звук / навприсядки із голубцями / занудили / літери літери тексти».

Про вершинну книжку Назара Гончара «ПРОменеВІСТЬ» у часописі «Критика» було написано: «Суть цієї книжки найкраще засвідчує її назва: “ПРОменеВІСТЬ” – добрий, самозакоханий, одночасно простий і вибагливий формалізм. Гончареві вірші набрано різними гарнітурами різних розмірів. Іноді в одному вірші поєднано різні шрифти, деякі тексти взагалі виразно візуальні, є й вірш, записаний як пісня (слова подано під нотним станом і нотами), тощо. І саме це має передовсім упасти у вічі та привернути увагу читачів. Інша річ, що, по-перше, більшість цих не нових, та все-таки “освіжувальних” прийомів цілком обмежено можливостями текстової програми Microsoft Word (правда, це не тільки обмежує, а й додає “серіялістичної” стрункости), а по-друге, з ними не вельми адекватно корелює надто вже наївне оформлення обкладинки» (Х. Вильовий, «Критика», 2006, ч. 10). Тут критик слушно завважив про обмежені можливості використання певної текстової програми в поліграфії. Додам, що й загалом у мистецтві поетичному, включаючи й перформенси, можливості використання комп’ютерних технологій доволі обмежені, мені так видається. Але багато що залежить від технічного знання та творчої фантазії. Саме таке переплетення властиве для тих елементів використання комп’ютерних технологій у мистецтві поетичному Назара Гончара.

Майже всю свою паліндромію Назар Гончар включив у збірку «Не здуру ґуру дзен» (2008). Декілька творів, що друкувалися в періодиці, не потрапило туди. Тому їх варто навести тут (три паліндроми суцільні й один комбінований із двох частин): «від муки / зяє язик / – ум дів»; «пахощі / або духмяно / набзди дзбан / он ям худоба / і що? хап»; «рак: закон – хам / а / махно – казкар»; «ич!.. о! герой! вйо! регочи: // виборова культурка! / зараза круть лукаво робив». Ще два паліндроми часто друкувалися в первісному вигляді, а потім були вплетені у відповідні тексти зі збірки «Не здуру ґуру дзен»: «маса муки – тіло...» увійшов фрагментом у «теопітек сам...», а «і ніяково...» – в «а-ба-ба-га-ла-мажу...».

Ці всі вірші (як і подальші твори, про які йтиметься) увійшли до упорядкованих мною «Зібраних творів» Назара Гончара (Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2010). Знову ж таки, це видання – «друк на вимогу», його ще можна замовити на сайті видавництва.

Розділ «Поза збірками» складається з семи підрозділів. Сюди входять вірші з епістолярію «Лучук–Гончар–Садловський», із рукописних книжечок до днів народжень лугосадівців, із альманаху «ЛУГОСАД І» (липень-серпень 1986), із альманаху «ЛУГОСАД ІІ» (серпень-вересень-жовтень 1986). До підрозділу «Різне» потрапили вірші, що друкувалися в різних виданнях, але до виданих збірок не були включені. Тут не зайвими будуть дві ремарки – до вірша й до циклу. Вірш «І моє законне слово…» початковий катрен спершу мав інший: «Подзвін сонячний погідний – / небокраєм жеребець: / як ми любим рідну мову, / так нас мова береже». Тут лише останній рядок співпадає з остаточним варіантом, а в проміжному варіанті співпадають вже два останні рядки, а перші два такі: «Ким у нашого ми Бога – / дурнем а чи сторожем?». Триптих «Проповідь» з шашкевичівськими епіграфами має в рукописі назву «Маркіян Шашкевич синові». У підрозділі «Вірші під псевдонімами» присутні тільки ті вірші, які друкувалися лише під псевдонімами. Якщо ж першодрук був під псевдонімом, а потім вірш передруковувався під автонімом у збірці чи деінде, тоді він і є у відповідному місці. Окремим підрозділом наведено «Із недрукованого при житті». Було дві відповідні публікації в журналах «Сучасність» і «Кур’єр Кривбасу». Із публікації в «Сучасності» візуальний твір під умовною назвою «Вір» тут наводимо в розділі начерків, бо це один із незакінчених варіантів, а вірші, що увійшли до книжечки «Рубане-пиляне знов розквітле», надруковані там із незначними відмінностями як цикл «Яворівські іграшки». А з добірки в «Кур’єрі Кривбасу» вірші в нашому виданні розташовані у відповідних підрозділах, лише два вірші варто навести тут, бо вони під жодну рубрику не підпадають. Це вірші під псевдонімом Євменій Сумнівець. Перший, орієнтовно датований 2006 роком, під назвою «По-етична республіка»:

Голова Верховнозради

полюбляє віршувати,

опозиції прес-служба

музу і собі напружила,

а Трипільський Мед: “так-тааак…”,

а Проффесор: “Я – их – да!”

А мені лобити со?

Со мені лобити? Со?!

Такоз вілсик напису, –

глосі-с’яву жас’юзу…

І другий, під цим же псевдонімом, теж датований орієнтовно 2006 роком, теж із саркастично-соціологічними нотками:

не до складу не до ладу

обирає нарід владу:

влада ж нарід дуже вдало

оббирає

Окремий розділ складають вірші для дітей. Назар Гончар ще на початку дев’яностих років минулого століття сформував свою дитячу збірку «Книжка читанна», до якої я скомпонував передмову, а підписала її моя мама Оксана Сенатович, але навіть ця авторитетна містифікація не вплинула на видавництво «Веселка», в якому планувалося, але таки не вдалося видати цю книжку. Ось ця передмовка «Забавне віршування Назара Гончара» (1994): «Що довше і що тривкіше ти залишаєшся в душі дитиною, тим більше в тобі людяності. Це ніби незаперечна істина. В ідеальної людини світосприйняття мало би бути дитячим, дитинним, первинним. Але то тільки в ідеалі, якого важко досягнути, та до якого треба прагнути, перескакуючи через різноманітні перешкоди. А щоб не було так сумно, варто з того перескакування робити забаву, гру. Назар Гончар, який видається нам зразком людяності, є штудерним майстром різних цікавих забав. Зокрема, він досягнув досконалості у забавному віршуванні. Його писанні заняття і забавлянки перетворюються у читанні штучки поетичні, у віршики, що приносять усім шалену радість. Назар почав складати свої незвичайні віршики ще в глибокому дитинстві, коли ще навіть не вмів писати. А от вже як навчився писати, то так і не перестає аж до цього часу записувати, переробляти й вивершувати свої вірші. Їх є у нього багато – і всі добрі. А що воно насправді так – то можна легко самим пересвідчитися. Мається на увазі, що вірші добрі, а не те, що їх багато, бо тут їх вибрано трошки – трошки, та добірних. До речі, коли Назар Гончар сидить за столом і пише вірші, то майже завжди крутить чи то правого, чи то лівого вуса. Про це він сам нам признався. А вам, любі друзі, залишається читати і на вус мотати. Навіть дівчатам. Бо насправді на вус мотати – означає розуміти і сприймати. Ось так». Вірш «А чорт його зна» з цієї збірки має розлогіший недитячий ніде не друкований варіант, який тут наведено у відповідному місці. А вийшли друком три інші книжки Назара Гончара для дітей. Ще 1993 року вийшла «Казка-показка про Байду-Немову», про яку вже була мова. 2008 року з’явилася книжечка «СуперРавлик» в оформленні того ж Ореста Ґелитовича. Ця книжечка включає шість лімериків, а про її головного героя в Назара Гончара є ще й такий вірш, написаний орієнтовно 2004 року:

Равлик Лаврик став на ріжки,

постояв на ріжках трішки,

походив на ріжках пішки,

витрішки купив у блішки –

й пострибав до сироїжки

розглядати зморшки-зміршки,

на її привітний вишкір

обміняв свій смішко-віршик.

Книжечка «Рубане-пиляне знов розквітле» про яворівські іграшки в оформленні Тані Скоромної, попри те, що на титулі має 2008 рік, насправді з’явилася у квітні 2009 року. Коли ми востаннє бачилися з Назаром, повертаючись від мене з дачі 9 травня 2009 року, зайшли на акцію «Форум видавців – дітям», і там він, отримавши авторські примірники, дав для всіх моїх дітей по примірникові. Назар пішов далі, а я з дітьми залишився у дворі Палацу мистецтв послухати ще пісеньок. Після того ми вже не бачилися.

Назар у поетичних збірках не подавав змісту і якраз тому два видання лугосадівського канонічного корпусу теж є «беззмістовним». Враховуючи цю специфіку, в нашому виданні теж не наводимо докладного змісту поетичних творів, зазначаючи лише назви збірок і розділів, це ж стосується і віршів для дітей.

У поетичних збірках Назара Гончара практично немає дат під віршами. Виняток становлять тільки декілька проставлених дат зі збірки «ПРОменеВІСТЬ». Після триптиха «Оголошення» стоїть приблизна дата: (середина березня 2001), а можливо, вона стосується лише завершального вірша «Епілог». Після вірша «Мета-строфа – слово-творець» є дата без дужок: 27.VI.01. У круглих дужках стоять дати під віршами підрозділу «Кобзаріана (вибране)» і тим самим відділяють їх від інших віршів розділу «Перебендя»: «якумруто…» (9.03.1988), «O’Connor (сонлібр)» (10.03.1991), «Поголос дайбожости» (9.03.1994), «Дума моя» (9.03.1996), «А правда..?» (9.03.2001 вдосвіта), «Кобзарик» (9.03.2002), «Лимерик-химерник» (9.03.2003), «а я таки мережать буду…» (10.03.04). Як видно, вірші з «вибраної кобзаріани» написані або в день народження, або в день смерті Великого Кобзаря. Либонь, цим і зумовлене їхнє датування у збірці, щоб підкреслити навіть на хронологічному рівні інтертекстуальний зв’язок із «Кобзарем» Тараса Шевченка. Позаяк Назар рідко датував свої вірші, значить – це для нього не було надто важливим. Проте коли дата в рукописі (збереженому й доступному для упорядника) все ж наведена його рукою, то тут подається в круглих () дужках, а в квадратних [] дужках дати приблизні – або за роком першодруку, або ж датування упорядника. Це стосується віршів із розділу «Поза збірками». Нечасте датування в рукописах віршів зі збірок варто навести тут, не за збірками, а за хронологією створення. «Автопортрет у трамваї» має дату: 5.2.86. Вірш «Deca-deca-decadence-decadence-decadence (або un po’ decadendo)»: 22.ІV.86. Вірш «Тото Кутуньо…»: 11.VІІ.86. Вірш «Трирічний Михасько», друкований у «Вітрилах–88», який став фрагментом «Сестрінчика», має дату: 14 серпня 1986. Під віршем «Тиша – це мова…» стоїть приблизна дата: листопад 90. Вірш «спокійна краса...»: 9.3.91. Зрозуміло, вірші з епістолярію та рукописних лугосадівських книжечок до днів народжень строго датовані, тому там дати подано без дужок. Якщо вірші мають однакове датування (за першодруком), тоді розташовані за хронологією публікацій або (якщо декілька друковані разом) в тому ж порядку, що й у публікації.

Назар Гончар перекладав начебто небагато, зате філігранно. Є в його доробку поетичні переклади низки німецькомовних авторів з Австрії, Німеччини та Швейцарії, одного автора з Польщі та одного з Білорусі. Ще на замовлення Миколи Мірошниченка Назар переклав (із підрядником) один вірш «Та я ж люблю» Мамбета Аблялімова для антології кримськотатарської поезії «Окрушина сонця». Варто тут навести цей переклад, адже за певною країною його автора важко ідентифікувати (роджений у Криму, а жив в Узбекистані):

Освідчитись не смію я,

Потупив очі, броджу десь.

Тюльпани бачать – як мені, –

І кров їм бухає з сердець.

На небо глянув, – хмари там

Нараз охоплює вогонь.

Нестерпно (бачать – як мені)

Гримлять і сіють страх кругом.

В сади ввійшов я, де пташки

Розщебетались на гілках.

Листочки бачать – як мені, –

Шепочуться, мов з жалю, – ах!

На вітер глянув, – ранішні

Вітри полинули в твій бік:

– Все скажем їй, цілуючи

Коханої твоєї лик.

При цій нагоді згадався один сюжет. На якійсь декаді узбецької культури в Україні (здається, 1987 року) ми з Назаром були у Львівській Опері на її відкритті. Мій батько Володимир Лучук дав нам з Назаром запрошення, щоб ми на ньому написали по віршикові. Саме запрошення потім десь затахтарилося, свого віршика я не пам’ятаю, а от Назарів пригадую: «Моя країна – Україна, / але не відстану / від Узбекистану». Теж варто тут навести й багатомовну версію вірша Кароля Войтили «Актор»:

Стільки людей виростало при мені, й крізь мене, і з мене подекуди.

Stałem się jakby łożyskiem, którym przetacza się żywioł

– па іміні чілавєк.

Quando-quidem egomet homo sum,

ілі сталпатварєніє етіх людєй міня самава как-та ні викрівіла?

Jeśli każdym z nich byłem niedoskonale,

все ж занадто зостаючись собою –

czyż ten który ze mnie ocalał może patrzeċ na siebie

senza confusione?

Звертався Назар Гончар теж і до прози й есеїстики, які виділено в один окремий розділ. Є там і дитяча проза, і відкритий лист, і післямова, лугосадівські та біографічні тексти, мемуарні та планотворчі проекти, два матеріали у співавторстві. До розділу начерків увіходять недруковані матеріали різного спрямування, збережені головно в записниках Назара Гончара, на окремих аркушах чи роздруківках. До розділу колажів належать чотири матеріали, друковані під різними псевдонімами, які яскраво насвітлюють різножанровість творчості Назара Гончара. Окремий розділ складають інтерв’ю з Назаром Гончаром, сюди ж входять і два автоінтерв’ю. Ці матеріали дають багато автентичної інформації стосовно біографії та світогляду, способу мислення та творчої манери поета.

Наведу при цій нагоді декілька цитат про творчість Назара Гончара. «Вірші Назара Гончара мають понадчасову вартість: “суцільна епоха виродження, / який за перепрошенням перестрій”. Для тих читачів, які мали щастя не застати благословенних часів, коли в моду входили слова типу “перебудова", нагадати варто, що Назарове слівце “перестрій” було своєрідною реакцією саме на це суспільне явище, яке кануло тепер у минуле. А Назарове слово, випробуване часом, і далі тривожить розум і серце. Недаремно його доля визначається як “Закон всесвітнього мерехтіння”» (Тарас Лучук, «Високий замок», 1996, 11 квітня). «Назар Гончар, він же – ТЛІ (Театр Ледачої Істоти). Візуально відомий щоразу неперевершенішою зачіскою та щоразу “писанішою” торбою – від тайстри до школярської сумки у національні кольори. Неабиякий майстер звукопису та шедеврального парадоксу» (Назар Федорак, «Суботня пошта», 1996, 12 квітня). «Припускаю, що за законом Назара Гончара порожнеча знаходиться і перед мерехтінням і в самому мерехтінні Я. Порожнеча присутня, як несподіване затинання або, якщо більш високим стилем, як фатум, що неочікувано нагадує про себе в найпатетичнішому людському занятті – законотворенні. Я-мерехтіння і порожнеча – такі два члени рівняння “закону всесвітньог(о) мерехтіння”. Складається враження, що читач запрошений поетом до певної поетично-математичної гри проставити між цими членами відповідний знак, додати “дорівнює” і подумати, що ж вийде у результаті. А в результаті мала б вийти формула світобудови – не більше і не менше» (Віктор Неборак, «Сучасність», 1997, № 12). «Колись Ігор Римарук підняв тост за Назара Гончара як за “віртуальну реальність”. І в цьому є сенсова глибина, у реальній присутності Гончара вчувається якась його ірреальна відсутність. Назовні це дається взнаки задумою Гончара, довгими паузами. Усім відомо, що Гончар може весь час мовчати, навіть на своєму творчому вечорі. Та його мовчання є промовляючим знаком. Для поета достатньо процесу думання, медитацій, а не тільки виголошення текстів. Віртуальність Гончара у тому, що він незримо присутній там, де його не мало би бути...» (Олександр Пасічний, «Поступ», 2000, 7–8 листопада). «Резонуючи на всі попередні форми і традиції літератури, лугосадівці найближчі до передмодерних барокових (не без футуристичного забарвлення) моделей мислення й поведінки. В плані національної ідентичності їхню позицію ілюструє “Апологія байдужости” Назара Гончара, де відгомін демонстрацій урівноважується українською іманентною (сковородинською) самодостатністю – запобіжником надмірних емоцій і протестів» (Тамара Гундорова, «Кур’єр Кривбасу», 2001, № 144). «Часто Назарова поезія нагадує спробу монітора передати 32-колірною палітрою певний невловимий нюанс гри світлотіні. У своїх шумових розвідках Назар підшуковує комбінації літер, які найточніше передали б той чи інший природний звук – свист вітру, шурхіт листя, дихання каменю... А взагалі Назар схожий на те, чим він, згідно з теорією дзень-будизму, повинен був би стати лише після смерті: медитуючим згустком світла, що постійно випромінює творчу енергію» (Любко Дереш, «Столичні новини», 2004, 14–20 грудня).

Вичерпна бібліографія Назара Гончара присутня у виданні «ЛУГОСАД. Матеріали до біобібліографії», в якому описано матеріали, що з’явилися за його життя. Властиво, «Матеріали» хронологічну межу мають саме таку. А тут наведено, так би мовити, назаро-гончарівську бібліографічну квінтесенцію. Вибрана бібліографія включає поетичні збірки, сольні (не лугосадівські спільні) різновиданнєві, зокрема журнальні друки, прозу й есеїстику, інтерв’ю, а теж публікації, що з’явилися вже після смерті поета.

Алфавітний покажчик друкованих поетичних творів Назара Гончара відображає практично всі прижиттєві публікації. Мабуть, щось мусило таки випасти з поля зору, щось не збереглося в архіві й виявилося недоступним. Проте цей покажчик є майже вичерпним, наскільки це було можливим. Паліндромія подана в ньому у звичайному порядку, а про візуальні поезії та факсимільні відтворення зазначено окремо. Назви творів наведено в тому варіанті, як у цьому виданні, про різночитання зазначено окремо, про друки під псевдонімами теж.

Ілюстративний матеріал складається з різночасових індивідуальних і групових фотографій, шести художніх портретів, двох візуальних поезій, зразка документа й малюнків Назара Гончара.

Хочу висловити щиру подяку дружині поета Христині Назаркевич за максимальну допомогу у зборі матеріалів для цього видання, синові поета, моєму похресникові Юліанові за моральну підтримку, матері поета Ользі Павлівні за допомогу в датуванні ранніх фотографій. Теж висловлюю подяку Назарові Федораку та Романові Садловському за надані матеріали.

Маю глибоку надію, що видання «Зібрані твори» якомога повніше презентує літературну творчість Назара Гончара. Проте можливі й бажані нові знахідки чи відкриття, доповнення й уточнення, які з часом дадуть змогу перетворити це зібрання творів на повне зібрання творів Назара Гончара.

Назар Гончар є явищем ультраоригінальним і екстраординарним не лише в історії української поезії зламу ХХ і ХХІ століть, але в історії української літератури загалом. Назар Гончар – це геній поезії, без зайвої патетики будь сказано.