Пане Володимире, поділіться, будь ласка, своїми першими враженнями після того, як ви дізналися, що стали лауреатом Шевченківської премії.

Ця премія, як і для всіх письменників, для мене означає дуже багато, адже це найбільш почесна премія в Україні.

Чесно зізнатися, я не був переконаний у своїй перемозі, хоча в пресі мені її пророкували. Особливо завдячую літературознавцеві Кості Родику, який допомагав мені в інформаційному просторі. Він є організатором премії «Книжка року», і для мене думка Кості дуже важлива.

Я собі думав, навіть якщо не буде Шевченківської премії, то всі добрі слова про мою творчість здатні замінити її. Я не ганяюся за грошовими еквівалентами, мені просто важливе тепле слово про мою роботу.

Щодо самої премії... Я висувався вже кілька разів. Торік мої захисники зіткнулися з захисниками книжки Василя Шкляра з його «Залишенцем». Тож у мене не було якось завищеної самооцінки. Я знав, що в мене й цього разу доволі сильні суперники. Це Петро Мідянка, деякі речі якого вважаю просто геніальними. Мирослав Дочинець - теж досить чудовий, бачить з середини свій текст...

Звісно, була неабияка радість, коли мені зателефонували й сказали, що я отримав премію.

Ви вже придумали, на що потратите гроші (250 тисяч гривень)?

Якби це було двадцять років тому, я б, не задумувався, на що їх витратити... Я сам своїми руками вицюкав собі двоповерхову хату з ракушняку.

Своїми руками?

Аякже! Письменники не тільки сидять за столом, як майстри слова, а ще й можуть бути майстрами на інші руки. Тож потратив би на будинок...

А ще більше я люблю мандрувати. Тому поїхали б з дружиною в Карпати чи любу моєму серцю Угорщину... Та оскільки мені вже 75 років і мандрівками не дуже пахне, то я, порадившись з друзями, вирішив, що було б непогано покласти цю премію на депозит і за відсотки від неї створити якусь премію для дитячої літератури. Нехай би називалася «Джури».

От ми зараз носимося з цією ідеєю, як з писаною торбою. Це буде така собі альтернативна премія Лесі Українки, яка дуже задержавлена. Наприклад, її дають не тому, що твір цього вартий, а тому що якийсь «регіон недоохоплений». А наша премія буде суто за досягнення в дитячій літературі.

Дитячі письменники, на мою думку, це найбільш затуркана, зацькована частина нашого письменництва. І це буде деякою підтримкою для них, бо сума буде більш-менш така, що дасть можливість письменникові бодай з рік посидіти над своїм текстом, без поспіху, не кидатися в якесь заробітчанство. Адже мені відомо, у якому стані дитяча література. Знаю, що члени Шевченківського комітету з величезними труднощами давали мені цю премію. Бо побутує така думка, що дитячим письменника нічого не треба і що в них є своя премія імені Лесі Українки, яка становить близько десяти тисяч гривень. Але ж тут різниця в грошовому еквіваленті просто божевільна.

Ну, і дещо віддам жінці за борщі, які вона варила для мене, коли я писав.

Торік Василь Шкляр відмовився приймати Шевченківську премію доти, поки не звільнять Табачника...

Як кажуть, гроші не пахнуть. Мені ця премія все-таки потрібна для іншої премії в дитячій літературі. А якщо говорити по совісті - то Василь Шкляр правий.

Знаю, що зараз іде тиск на все українське в гуманітарній сфері, і не тільки. Іде перекручування, просто шулерство, справжньої української історії.

Але давайте не говорити про негатив, бо чим більше говоримо про негатив, тим гірше для нас. Треба це сприймати з гумором.

Ви раніше писали поезію, потім перейшли на прозу, зокрема на дитячу історичну літературу. Чому?

Так, я вважаю себе казкарем. Це мій основний профіль. Казкарство мені найбільше до вподоби. Дуже люблю подлубатися в нашій міфології, мені подобається «витягувати те, що сидить під кущем».

Свого часу я пробував друкуватися в поезії, але мені відмовили як «українському буржуазному націоналісту». Я змушений був утікати до Москви на літературні курси, які мені допоміг був улаштувати мій товариш Борис Олійник... Я побував майже в усіх жанрах: поезії, прозі, драматургії, кіносценаріях, а вирішив урешті зупинитися на дитячій літературі. Тому що в моєму дитинстві, це було по війні, ніякої дитячої літератури не було. І я переконаний, що знаю дитячу психологію. Себто я люблю писати про себе. У мене хоч важке життя було, але в дитинстві було дуже багато пригод. Я тяжію до веселого, чогось позитивного.

Я люблю всіляку нашу таку національну бісівщинку, чортіщинку... Зараз Іван Малкович планує видати доповнений «Бухтик з Тихого затону». Ось у першому томі «Бухтика з Тихого затона» є таке собі Водяне Бісенятко...

Мої персонажі дуже схожі з персонажами Лесі Українки. Але це, так би мовити, наша сучасна нечиста сила, яку ми боїмося, але без якої не можна уявити наші серця.

Мені б ще хотілося розібратися, так би мовити, у генеалогічному древі Баби Яги, чи взяти б такого страшного персонажа, як Змій Горинич... Про нього я вже написав казкову повість.

У нас казкові повісті вже називають словом «фентезі», а я не люблю іноземних слів, бо в нас є багато своїх відповідників.

А скільки нам довелося втратити через росіян, які підробляли все їх під себе... Нам не треба відхрещуватися від свого, а битися за нього. Ось вони вкрали нашого Іллю Муромця. «Это известный русский богатырь»... Який же він російський богатир, якщо народився під Черніговом і похований у Києві. Чи взяти мого земляка Івана Піддубного. Та він же до самої смерті не знав російської мови, а енкаведисти йому на спині вирізали національні знаки... Потім назвали «велікій рускій богатир»...

Та я не хочу розвивати ворожнечу. Гадаю, наше суперництво з будь-якою нацією має йти не методом запльовування, а просто треба створювати переконливі, кращі тексти, ніж це роблять вони.

Зараз діти не так цікавляться книжками...

У цьому винуваті винятково дорослі. Кожен із нас пам´ятає себе після школи - не можемо років п´ять після її закінчення читати наших класиків, так в погано їх викладають - примітивно, казенно...

Нагадайте, будь ласка, а що таке "джури"?

Це означає навчатися козацької справи в старших козаків. Ідеться, грубо кажучи, про слуг козаків.

А чи є в нас зараз справжні козаки - за духом?

Не знаю. З цим проблема. Гадаю, найкращий вияв козацтва - це відмінно робити свою справу у своєму ремеслі.

Хто для вас є в житті моральним авторитетом?

Важко сказати. Мені ж уже не 30-40 років, а 75. Ну, я понад усе поважаю Бориса Ілліча Олійника. Що б про нього не казали: комуніст, сякий-такий, але національна ідея для нього - це найдорожче. Так, як любить Борис Ілліч Україну, як банує за нею, - то не кожен патріот зможе. Він патріотизм зробив своєю професією.

Ви народилися на Черкащині, а живете в Одесі. Там вам не бракує українського?

У мене тут є певне коло друзів, однодумців, моїх українських побратимів... І вже за 50 років якось звик тут жити, але не вважаю це місто своїм рідним, хоча поважаю його за те, що тут у мене є друзі по духу.

Чим ще плануєте порадувати ваших шанувальників?

Мої плани досить приземлені... Мене зараз дуже тягне дізнатися, що таке вічне життя. Я просто звертаюся до свого життєвого шляху і згадую, як колись злякався думки, що я не вічний і що настане час, коли помру. Тому вирішив щось написати про вічне життя, що воно не єдине, що є паралельні світи, що взагалі смерть - це перехід у інші світи.

Зараз ми з геніальним поетом, видавцем Іваном Малковичем збираємося видавати казкову трилогію про Змія Горинича, Бабу Ягу...

Раптом у Карпатах на одній з гір, неподалік від Говерли, ожив Змій Горинич. І що з ним робити, як ви думаєте?

Мабуть, якось знищити?

Та ви що?! Яке ми маємо право його знищувати? Він має право на життя, як і ми.

Але ж він нападає на людей...

Так, він навіть їв дітей.

То що, навчити його їсти щось інше?

Ні, його вже майже не виховаєш, бо він дорослий. Але я знайшов вихід... Мені всі зааплодували й сказали, що видаватимуть. Але нехай поки що це буде загадкою.

І ще влітку вийде книжка про Іллю Муромця, який є українцем.

Розмовляла Оксана Климончук