Re:цензії

09.02.2012|07:15|Людмила Скорина

Повернення Дмитра Боброка, або Белетрист із душею підлітка

Володимир Рутківський. Сині води: Кн. перша: Князь бродників. – К.: Темпора, 2011.– 360 с.; Кн. друга: Стріли впритул. – К.: Темпора, 2011. – 376 с.

Однією з помітних літературних подій 2011 року був вихід роману Володимира Рутківського «Сині води». Це вже друга спроба письменника привернути увагу ширших читацьких кіл до подій далекого ХІV століття. Вперше роман надрукувало у 2004 році видавництво «Зелений пес» (у скороченому вигляді трьома книжками - «Двобій з тінню», «Вогонь до вогню», «Стріли під сонцем»). Але тоді він загубився у вирі суспільних потрясінь та літературних «скандалів». Нині несподіване для більшості рішення журі, яке вперше віддало п ремію «Книга року ВВС-2011» дитячому письменнику, спровокувало чимало суперечок. Я скептично ставлюся до різних відзнак і рейтингів, але перемога пана Володимира цілком закономірна.

Однак - дивна річ: про твори інших номінантів маємо численну критичну лектуру, а про «Сині води» - лише принагідні згадки у зв´язку з присудженням премії, кілька інтерв‘ю і єдина рецензія Івана Андрусяка на «Літакценті» (до уваги бралися матеріали з інтернету -найбільш мобільного середовища, в якому формуються критичні відгуки і читацькі рефлексії). Напевне, тут спрацювало кілька причин.

Перша: «маститі» критики не цікавляться дитячою літературою, вважаючи її несерйозною, не вартою уваги (і даремно, адже написання дитячої книги - непросте і дуже відповідальне заняття). Друга: Володимир Рутківський не є «людиною команди», не примикає до жодної з «літературних тусовок», навколо яких групується частина критиків (інколи в ранзі «обслуги»), а вони про одинаків-незалежників писати не поспішають (принаймні, поки не почують відповідну команду). Третя (майже іронічна): здається, для частини критиків прочитати два томи загальним обсягом 736 сторінок - завдання майже «непідйомне»... А може ще бути четверта причина, п´ята, шоста...

Володимир Рутківський не поспішає, як частина сучасників-літераторів, оприлюднювати факти власної біографії - байдуже, цікаві вони читачеві чи ні. Про нього відомо не так і багато, тому, напевне, є сенс почати з «візитівки», яка презентує ширшому колу читачів цього талановитого письменника.

Народився 18 квітня 1937 року в селі Хрестителеве Чорнобаївського району на Черкащині. Історія вабила майбутнього письменника ще з дитинства. Під час навчання він очолював шкільний археологічний гурток, брав участь у розкопках найдавнішого поселення України в околицях рідного села. Після закінчення середньої школи у 1954-му році поїхав вступати на археологічне відділення історичного факультету Київського університету, але набрав лише 24 бали з 25 «прохідних». Тож, замість здобувати омріяний фах історика, навчався в Одеському інституті харчової і холодильної промисловості, а потім перевівся в Одеський політехнічний інститут. У 1960-тих роках працював на Одеському суперфосфатному заводі. Але зацікавлення минувшиною не зникало, провокуючи бажання «довести тим історикам, які не дозволили мені стати істориком, що я все-таки на щось здатен». У 1973 році вступив на дворічні Вищі літературні курси в Москві. Згодом працював в Одеському обласному телерадіокомітеті, газеті «Одеські вісті». Друкуватися почав 1959 року. Володимир Рутківський - автор поетичних збірок «Крапилини сонця» (1966), «Плоти» (1968), «Рівновага» (1977), «Знак глибини» (1987), повістей і романів для дітей «Ганнуся» (1977), «Бухтик з тихого затону» (1981), «Гості на мітлі» (1988), «Канікули у Воронівці» (1989), «Сторожова застава» (1991), «Потерчата» (2008); «Сині Води» (2004), «Джури козака Швайки» (2007), «Джури-характерники» (2009).

Про задум роману «Сині води» Володимир Рутківський розповів в інтерв´ю сайту «Літакцент»: « Почалося з того, що ще в радянські шкільні роки я, та й не лише я, захоплювався книжками, де йшлося про битву на Куликовому полі, що відбулася 1380 року. Найбільше мені імпонувала постать першого воєводи московського Дмитра Боброка-Волинського, який був не тільки учасником, а й натхненником і організатором цієї битви. Сучасники наділяли його рисами волхва та характерника, який вовком прокрадався до ставки татарського хана і вивідував усе, що його цікавило (...) А десь у вісімдесятих роках, коли мене все більше приваблювала історична тематика, я раптом запитав себе самого: стривай, а чому першого московського воєводу Боброка називали "Волинським"? Чому не "Куликовським" чи "Непрядвинським"? Чи не тому, що на українській Волині - саме українській, бо іншої Волині в світі немає - він учинив якийсь особливий подвиг, яким пишався більше, аніж своїм куликовським? (...) Я прагнув довести, що саме наші пращури - українці, а не Дмитрій Донськой, були першими у світовій історії, хто розгромив татаро-монгольську орду. Навіть більше: саме переможці на Синіх Водах стали переможцями і на Куликовому полі. Бо ж із п´яти полків, що стояли проти Мамая, три прийшли з України та Білорусі » (Див. докладніше: http://litakcent.com/2011/07/26/15394/).

У «Синіх водах» змальована маловідома історична епоха - друга половина ХІV століття (1361-1362 рр., епілозі - 1380 р.). Цей період в українській історії традиційно називають Литовським. Так склалося, що про нього написано найменше (особливо, якщо порівнювати з лектурою про Київську Русь і козаччину). Чому? Найперше, через недостатність документального матеріалу, на який можна було б спертися. Про бродників знайдемо хіба що найзагальнішу інформацію - і то швидше «аналітичну», а не «подієву»: промисли, побут, самоврядування (див., наприклад, «Історію України-Руси» М.Грушевського). А біографії історичних діячів обмежуються скупимо рядками енциклопедій і довідників. Для того, аби вибудувати цікавий сюжет, такої інформації замало. Тому частина письменників воліє не мудрувати, а звернутися до епох знайомих, широко презентованих у монографіях і документах. Але цей шлях - не для Володимира Рутківського. В інтерв´ю Мирославі Крат він зауважив: « Я ніколи не стану автором п´ятдесятого роману про Богдана Хмельницького чи тридцятого - про Мазепу. Для мене головне не відтворення всіх деталей того часу у відповідності з історичними подіями, а дух вибраної епохи, її героїзм і значимість для нас. Адже згодьтеся - так чи інакше на грані забуття ще й досі лишаються такі знакові українські постаті як Ілля Муровець, Дмитро Боброк-Волинський, Богдан Глинський... А битва на Синіх Водах, а Грюнвальдська битва? А Конотопська? Гадаєте, їх замовчують випадково? Навпаки. От я і намагаюся в міру своїх сил реанімувати їх ».

У центрі роману - стосунки Великого князівства Литовського з татарами, життя бродників як попередників козаків. У цьому контексті Володимир Рутківський мав, здається, одного відомішого попередника - Андрія Чайковського (повість «На уходах»), якого цікавила соціальна мотивація уходницького руху і проблеми побудови ідеального суспільства на засадах свободи, рівності і братерства. Крім того твір Андрія Чайковського за відсутності історичної конкретики (подій і прототипів головних героїв) може трактуватися швидше як повість-казка на історичному тлі. Тож Володимиру Рутківському справді довелося стати «піонером». Історичних відомостей про цей період дуже мало. Як засвідчив автор, художню модель довелося будувати на основі кількох фактів із Жмутського літопису. Але це не стало для нього неподоланною перешкодою. В українській історичній прозі маємо чимало прикладів, коли завдяки творчій інтуїції письменникові вдавалося на основі кількох скупих літописних рядків створити переконливе художнє полотно -  першими спали на гадку «Синьоока Тивер» Дмитра Міщенка і «Євпраксія» Павла Загребельного. Цей художній прийом можна умовно назвати «історичною реставрацією». Її достовірність і доречність залежить винятково від майстерності і проникливості белетриста. Зрештою, художній світ - особлива реальність, яка функціонує за власними законами.

Іван Андрусяк слушно твердить, що княжа Україна «доби Боброка» у Володимира Рутківського мало чим відрізняється від козацької України «доби джур козака Швайки» (http://litakcent.com/2011/10/10/hlopchacha-nasoloda). Уточнимо лише, що художній світ роману «Сині води» поєднує риси києворуської доби і козаччини (з відчутним домінуванням другого складника). З попередньої епохи «феодальної роздробленості» запозичено колорит князівського життя, згадки про протистояння Русі і тевтонських рицарів, а також про родовід князя Дмитра, предок якого канівський князь Святослав прийняв мученицьку смерть від татар на річці Калці. «Козацька» складова презентована і на рівні загальної концепції, і на рівні окремих деталей. Для прикладу звернімо увагу на прізвища персонажів «із народу» (Медовуха, Корж, Барило, Вирвикишка), на традицію бродників змінювати прізвища втікачів, аби їх не змогли знайти лихварі (історія Семена Нездійминоги), а ще - на лексику, фразеологію, пісні, які належать до козацького періоду, згадки про кобзарів тощо.

Перша частина дилогії відображає події 1361 року.Її можна вважати своєрідним прологом, що мотивує подальше розгортання подій, пояснює причини загострення стосунків Литовського князівства і татарських ханів з роду Гиреїв, переконливо доводить історичну неминучість збройного протистояння. Читачі знайомляться з головними героями твору - князем Дмитром Боброком, великим литовським князем Ольгердом, а також воронівськими хлопчаками Петриком і Тимком, стежать за життям бродників, які наприкінці книги обирають нового отамана (до речі, процедура виборів також дуже нагадує січові традиції).

Дія другої книги відбувається влітку 1362 року. Її змістовою кульмінацією стала битва на Синіх Водах (докладнішу інформацію про неї див.: http://uk.wikipedia.org/wiki). Прискіпливий читач може переконатися, що основні її етапи Володимир Рутківський відобразив достовірно, доповнивши яскравими пригодницькими штрихами, але при тому - уникаючи надмірного натуралізму в зображенні батальних сцен.

У дилогії «Сині води» переплітаються дві головні фабульні лінії - історії князя Дмитра Боброка і Тимка. Долі інших персонажів нанизані на ці стрижні, утворюючи специфічні концентричні кола.

З лінією Дмитра Боброка (умовно назвемо її «історичною») пов´язані:

- князі Ольгерд (і його сини - Володимир київський, Дмитро брянський, Дмитро-Корибут, Андрій), Любарт, Кейстут, Коріят (і його спадкоємці - Юрій Олександр, Костянтин), інформацію про них можна дізнатися, наприклад, із книги Леонтія Войтовича «Князівські династії Східної Європи (кінець IX - початок XVIст.): склад, суспільна і політична роль. Історико-генеалогічне дослідження» (http://izbornyk.org.ua/dynasty/dyn56.htm);

- татарські хани і воєначальники: Хайдар, Мамай, Хаджибей, Котлабуга, Солтан (Димитрій);

- бродники і селяни: пахолок князя Дмитра Петрик, вивідник Медовуха, воронівський староста Коцюба, важаток розбійників Гирич, бродник Барило...

Найбільше уваги відведено постаті князя Дмитра. Історичні відомості про нього дуже скупі. Дмитро Михайлович Боброк-Волинський (2-а половина 14 століття, родом із Волині) - один із молодших синів Новгород-Литовського князя Коріята (Михайла) Гедиміновича. Між 1353 - 1366 роками правив маєтностями у районі річки Бобрка, був васалом Великого князя Литовського Любарта. На цих землях заклав замок Боброк, на місці якого з´явилося пізніше місто Бібрка. 1366 року ці землі перейшли у залежність від польського короля. Дмитро Коріятович вимушений був шукати щастя в Сіверській землі, потім перейшов на службу до суздальського князя Дмитра Костянтиновича. У 1371 році він став зятем і головним воєводою московського князя. Очолював московське військо в походах на Рязань (1371 р.) і на волзьких болгар (1376 р.). Брав участь у походах московського війська проти золотоординців 1378 року. Особливо відзначився в Куликовській битві 1380 року. Дальша доля князя Дмитра Боброка-Волинського невідома. Можливо, він повернувся до Великого Князівства Литовського, Руського та Жемайтійського. Згідно з літописами, 1399 року, б´ючись із ординцями на боці війська Великого князя Литовського Вітовта, загинув у битві біля річки Ворскла.

            Володимиру Рутківському довелося чимало попрацювати, аби за допомогою творчої інтуїції реставрувати і характер персонажа в усій його повноті і психологічній достовірності, і непрості взаємини Дмитра Боброка з великим литовським князем Ольгердом, і стосунки з бродниками, які стали йому надійною опорою у відбудові Канівського князівства - його «родового гнізда» (ця лінія у романі - результат домислу).

Друга фабульна лінія - історія Тимка - частково дотична до історичних подій, але більше зорієнтована на приватну історію «людини з народу». До неї примикають долі Тимкового батька Василя Хвоща, татарина Ахмета, його сина Зейнули і доньки Аліми, кобзаря-вивідника Івана... Якщо центральною ідеєю першої фабульної лінії є уславлення боротьби за визволення рідного краю від нападників, то в другій увага автора акцентована на гармонії співіснування представників різних етносів - українців і татар (безпосередньо оприявнена в епілозі).

Сюжет роману кумулятивний - побудований за принципом розгортання двох головних фабульних ліній, які постійно переплітаються. Напевне, це один із небагатьох у сучасній українській літературі творів, у якому є чітко і справді майстерно виписана подієва канва - без розривів, провалів та авторської забудькуватості. Історії всіх героїв логічно закільцьовані, автор не губить окремих подій і сюжетних ходів, а вибудовує з них цілісний колоритний пазл - художнє полотно роману, в якому все взаємопов´язане і все разом працює на кінцевий художній результат.

Сюжетотворення у дилогії «Сині води» - вдячний матеріал для дослідження. Письменник застосовує більшість напрацьованих світовою історичною белетристикою засобів і прийомів загострення інтриги, вдало комбінує їх, тримаючи увагу читача в напрузі до останньої сторінки доволі об´ємного тексту. Інтрига зароджується у першому розділі «З вогню та в полум´я» - читач разом із ватагою бродника Гирича стає свідком погоні татар за невеличким загоном руських воїнів і нерівного двобою. У вирішальний момент бродники втручаються в сутичку, але живим залишився тільки загадковий ватажок, якого вважають руським боярином. Інформація про цього чоловіка накопичується поступово, загострюючи цікавість читачів. У третьому розділі ми дізнаємося його ім´я - Дмитро і лише в сьомому («Між життям і смертю») з уривків сну-марення оприявнюється окремі деталі його життя.

Динаміку розгортання сюжету в дилогії Володимира Рутківського загострюють численні втечі і погоні, викрадення і пошуки, засідки, бійки, сутички і битви, традиційний мотив підслуховування (завдяки цьому Петрику вдається розкрити змову і врятувати князя Ольгерда), прийом «інкогніто» (у першому томі князь Дмитро мандрує своїми землями таємно і лише на великій нараді бродників всі дізнаються, ким він є насправді). Ефектно виглядають інтриги «подвійного агента» Лук´яна Медовухи. Кому насправді служить цей хитрий бродник - князю Боброку чи татарам? Здається, він - щирий патріот руської землі, але ж міміка, жестикуляція, поведінка у спілкуванні з татарами, яких він постачає секретною інформацією, настільки природні, щирі, що читач починає сумніватися і, заінтригований, нетерпляче чекає відповіді на питання. Ці складові (і багато чого іншого) творять неповторну сюжетну канву захоплюючого романного дійства.

Інша характерна прикмета дилогії - полегшені «розв´язки» складних ситуацій. Головним рушієм дії є у романі «його величність Випадок», який дозволяє персонажам знаходити вихід із, здавалося б, абсолютно безнадійних ситуацій: князь Дмитро рятується спочатку від татар, а потім із рук ренегата Гирича, який хоче взяти за нього багатий викуп; на нього кілька разів здійснювали замахи, але також невдало. Головному герою навіть вдалося повернутися цілим і неушкодженим із поїздки до хана Хаджибея, якого він цілеспрямовано намагався спровокувати на конфлікт із Великим князівством Литовським. Із рук татар (спочатку від Сабура, а потім Мамая) дивом рятуються воронівський староста Федір Коцюба і всюдисущий спритник Лук´ян Медовуха, якого збиралися покарати на горло за дезінформацію про розташування головних литовсько-руських сил... Але це не недолік, а характерна прикмета жанру.

Нетиповість сюжету роману «Сині води», порівняно з більшістю зразків вітчизняної і світової історичної белетристики, полягає у відсутності традиційної любовної лінії. Персонажі Володимира Рутківського настільки переймаються справами «державної ваги», що на особисте життя у них просто не вистачає часу (а може, і бажання). Єдиний натяк на особистісну колізію стосується Тимка, у серці якого зароджується перше несміливе почуття до сестри свого друга Зейнули. Але далі вона не розгортається: після програного протистояння з воронівцями горошинський аул переселився і спілкування закоханих перервалося. Але - як не дивно - відсутність цієї лінії роман не псує. Для створення інтриги цілком вистачає інших сюжетних засобів та прийомів.

Образна система дилогії має характерну особливість: переважна більшість її персонажів - чоловіки. Художній світ роману Володимира Рутківського - це світ чоловічий. Жінкам у ньому відведено роль або жертв (історія загибелі матері князя Дмитра Боброка Олени і його дружини Ждани, які згоріли в красилівському замку, аби не потрапити у татарський полон; доля матері Тимка, яку чоловік і син знайшли через багато років у татарському аулі), або «обслуги» (дружини Ахмета, Берендея, інших селян, які слухняно готують частування зголоднілим чоловікам і дбають про їх побут). У світі бійок, сутичок і битв «жіночі» цінності відходять на другий план, а жінка традиційно сприймається в ролі «берегині родинного вогнища», покірно чекаючи чоловіка і виховуючи дітей.

Автору вдалося цікаво індивідуалізувати більшість персонажів - не тільки головних, але і другорядних, рідше - епізодичних. Герої твору поводяться цілком достовірно. Наприклад, Петрик і Тимко не здійснюють подвигів, які були б не під силу дітям їх віку. Вони здатні випадково підслухати змову і врятувати князя, можуть знайти у степу захованого Коршака, мандрують і наражаються на небезпеку, але назагал це просто підлітки, а не билинні богатирі чи казкові мудреці. Цим роман «Сині води» відрізняється, скажімо, від повісті А.Чайковського «На уходах», головний герой якої Тарас Партика - не по літах мудрий, витривалий, спритний, сильний - став головою громади і керував дорослими досвідченими чоловіками у протистоянні з татарами. А.Чайковський презентував ідеальний тип героя, не зважаючи на реальні вікові показники і психологічні особливості. Володимир Рутківський, натомість, уникає ідеалізації і змальовує своїх героїв звичайними людьми.

Групування персонажів дилогії відбувається за принципом протиставлення позитивних і негативних герої. До першої групи належать Дмитро Боброк, Петрик, Тимко, більшість персонажів «із народу»; до другої - Гирич, Барило... Такий поділ цілком закономірний з огляду на формат «історичного роману для підлітків». Але є у романі Володимира Рутківського і складніші психологічні «етюди».

Для прикладу звернемося до образу великого князя Ольгерда. Це позитивний чи негативний герой? В окремих ситуаціях він діє несправедливо, особливо щодо князя Дмитра Боброка. Ольгерд недооцінює його заслуги, замість заслуженої винагороди дає ще складніші завдання, вочевидь, намагаючись позбутися суперника. Надто незручний для нього князь Дмитро. Надто талановитий. Надто некерований і непрогнозований... Але якщо на мить відволіктися від емоцій, зважити всі «за» і «проти», то  можна помітити, що Ольгерд керується не особистісними симпатіями чи антипатіями, а інтересами держави, за яку відповідає перед Богом і народом, - цілком у дусі Ярослава Мудрого, якому приписують кредо «Спершу закон, а потім - благодать». Також персонажі дилогії не диференціюються на позитивних / негативних за етнічними ознаками (як це інколи трапляється у надміру рвійних і пристрасних письменників). І серед українців, і серед татар є чимало достойних людей, а є зрадники і мерзотники.

Художнім матеріалом Володимира Рутківського були історичні події, отже попередньо є підстави назвати цей твір історичним романом. Чи це справді так? Адже проза цього автора вже отримала ярлик «історично-фентезійної». Аби дати обґрунтовану відповідь, поміркуємо, який твір можна вважати історичним? Критерії історичності твору обґрунтував В.Державин, звівши їх до таких тез: 1) історичним називається твір, коли відтворений у ньому матеріал «не був за об´єкт безпосередніх спостережень авторових і став йому приступний лише через певний науковий (чи науковоподібний) дослід; 2) не є історичним твір, написаний хоч і не сучасником, але зі слів сучасника». Серед літературних норм, обов´язкових для історичного твору, В.Державін назвав вимогу «історичної правди» та певного стилістичного забарвлення. Чіткіше специфічні риси історичного твору сформулював В.Кодацький, наголошуючи при цьому на трьох основних маркерах: історичність часу дії; історичність дійових осіб, фактів та загального тла; творчі способи відтворення доби. Аналізуючи часову відстань між датою написання твору і зображуваними подіями, більшість дослідників формулює вимогу абсолютної віддаленості автора від хронологічних рамок зображуваного, вважаючи при цьому «життєвим матеріалом» історичних творів минуле на відстані не меншій, ніж життя одного покоління - 80-90 років. Такого погляду дотримуються В.Державин, Р.Мессер, Ю.Андрєєв, Г.Ленобль, С.Кормілов, В.Оскоцький, С.Андрусів та ін.

У «Синіх водах» зображені історичні події і персонажі, які мають історичних прототипів, наявна «абсолютна часова дистанція» між датою написання роману й відображеними подіями. Тобто є певні підстави вважати твір історичним романом (принаймні - умовно-історичним). Жанрово історичні романи не є однорідними, їх подальша диференціація пов´язана із співвідношенням історичної правди й авторського домислу (вимислу) - дослідники розрізняють історико-документальні, історико-художні й художньо-історичні романи. У випадку з твором Володимира Рутківського йдеться про роман, в якому значна роль відведена авторській вигадці. Головне її завдання - створення цілісної достовірної моделі історичного минулого. За відсутності докладної інформації про цю історичну епоху, авторові доводиться домислювати події, художньо моделювати внутрішній світ історичних діячів, творити колоритне тло описуваної епохи, разом із тим у творі немає фантастики або надмірного домислу. Отже, підсумуємо жанроозначення - художньо-історичний пригодницький роман.

Окремі аспекти і деталі змодельованого В.Рутківським художнього світу (за відсутності докладніших коментарів) викликають здивування, сумніви, а подекуди і бажання посперечатися. Наприклад, пересічний читач навряд чи зрозуміє, чому татарську імперію називають Піднебесною (адже цей термін традиційно асоціюється з Китаєм). Хоч це не помилка, а історичний факт.

Називання всіх рядових татарських воїнів чаушами викликає подив. Ця лексема частіше застосовується з іншим семантичним відтінком. Невеличке етимологічне дослідження дає такі результати: найчастіше слово «чауш» тлумачиться як «гінець». Наприклад, у «Словнику застарілих, маловживаних та актових слів і виразів» читаємо: « Чауш - придворний царедворець в султанській Туреччині; гонець » (http://izbornyk.org.ua/ostrog/ostr06.htm.); те саме у «Зведеному словнику застарілих та маловживаних слів»: « Чаус, чауш - турецький посол, чиновник, придворний царедворець в султанській Туреччині; гонець » (http://izbornyk.org.ua/rizne/zvslovnyk.htm#Ch.) У книзіВолодимира Голобуцького «Запорозьке козацтво» (К., 1994) також зустрічаємо схожу традицію словоживання: «Зважаючи на популярність антитурецької позиції Підкови серед народу і шляхти, Стефан Баторій не наважився відразу покінчити з ним. Тим часом султан прислав чауша ( дипломатичного агента ) з вимогою видати Підкову Туреччині або стратити його...» (http://litopys.org.ua/holob/hol04.htm.) І лише у коментарях Г.Сергієнка до другого тому книги Дмитра Яворницького «История запорожских казаков» читаємо: « Чавуш (чауш) - нижчий чин у турецькій армії або слуга» (http://www.cossackdom.com/book/bookyvor/izk2/comm.html.).

Ерудований читач, напевне, здивується, коли прочитає на 192 сторінці другої книги, що кобзар Іван співає пісню « Ой горе тій чайці », автором якої вважається гетьман Іван Мазепа. Таких неточностей можна і варто уникати. Але їх у тексті небагато.

Для мене дилогія Володимира Рутківського стоїть в одному ряду з кращими зразками української історико-пригодницької прози. З одного боку, проглядаються певні паралелі з повістями Андрія Чайковського («На уходах», «За сестрою»), з другого - з класикою української радянської історичної белетристики - тетралогією Володимира Малика «Таємний посол». Уникаючи демагогії і тенденційності, белетрист вчить читача любити батьківщину, а разом із тим - шанувати традиції і звичаї інших народів.

Кому адресований твір Володимира Рутківського? На перший погляд, відповідь проста - підліткам. На це вказують особливості сюжетотворення і характеристики персонажів, потужні пізнавальна і виховна складові. Але чи варто поспішати, обмежуючи «цільову аудиторію» роману? В інтерв´ю на сайті Бі-Бі-Сі автор зазначає: « Я бачу „Сині Води" лише як дорослий роман. Просто все передано очима дітей, тому що дитячі очі - найбільш щирі, найбільш чіпкі, найбільш зіркі і об´єктивні».

Погоджуючись з оцінкою роману, висловленою в рецензії Івана Андрусяка, лише одне хочу оскаржити: роман Володимира Рутківського - це не тільки «хлопчача насолода», але і «дівчача» також. Він не має однозначних гендерних прив´язок, так само, як і вікових обмежень. Його з однаковим задоволенням можуть читати дівчатка і хлопчики, підлітки і дорослі, адже в душі кожного з нас (у когось глибше, у когось - не так глибоко) живе вічна дитина, яка полюбляє захоплюючі пригодницькі твори.

Дилогія «Сині води» - зразок масової літератури у кращому розумінні цього слова. Зрештою, чи може бути дитяча література масовою або елітарною? Адже діти - як найчутливіший до фальші і найвимогливіший сегмент читацької аудиторії - не оперують поняттями елітарного і масового. У них власна шкала оцінок, які варіюються між полюсами «цікаве» - «нецікаве», «хороше» - «погане». У такій системі координат роман Володимира Рутківського відбувся як вартісна і захоплююча книга.



Додаткові матеріали

28.12.2011|22:16|Події
20 найкращих книжок 2011 року. Версія «Книжки року»
08.12.2011|17:51|Події
«Книжка року ’2011» назвала лауреатів
24.12.2011|16:13|Події
ТОП-5 книжок 2011 року. Версія BBC
11.10.2011|08:59|Події
Володимир Рутківський презентує «Сині води»
04.01.2012|08:30|Події
Обличчя і події літературної України-2011. ФОТО
29.11.2011|19:19|Події
"Книга року ВВС - 2011" проводить конкурс рецензій
20.10.2011|09:38|Новинки
Володимир Рутківський. «Сині води». У 2 книгах (комплект із 2 книг)
01.10.2010|12:45|Новинки
Володимир Рутківський. «Джури і підводний човен»
12.10.2009|08:52|Новинки
Володимир Рутківський. «Джури-характерники»
09.05.2011|10:15|Re:цензії
Володимир Рутківський: Любіть творчість Олександра Гавроша
Володимир Рутківський: Казка — це незлостивий обман, який не забувається
Володимир Рутківський: «Мені ненависні плачі лже-патріотів»
Характерник Рутківський
Рутківський Володимир
коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери