Визнання 74 річному дитячому письменнику з Одеси принесла трилогія про джур характерників, яка побачила світ у видавництві «АБАГАЛАМАГА». Пригодницька книжка у трьох томах, що розповідає про становлення українського козацтва, здобула чимало нагород — визнавалася найкращою у Всеукраїнському рейтингу «Книжка року», отримала премію «Літакценту», ввійшла до короткого списку премії «БіБіСі». Але головне — це читацькі симпатії, які дісталися цій безпрецедентній дитячій книжці часів Незалежності.«Українська і російська літератури Одеси рухаються паралельно, практично не відаючи одна про одну»

— Пане Володимире, восени вийшов роман «Джури і підводний човен» — заключна частина вашої трилогії. Чого чекаєте від третьої частини?

— Сам не відаю. Коли виходить твір, тут уже не до розрахунків і сподівань. Тут у кожного автора жижки тремтять, як і в актора перед виходом на сцену. А раптом обваляться декорації чи в найпатетичнішу мить на авансцену вийде нахабний котяра і почне вмиватися? Тоді прощай усе, бо глядачі тільки на нього й дивитимуться. Так і в літературі. Єдине, що можу сказати — я намагався зробити все можливе, аби третя частина не поступалася першим двом. А вдалося це чи ні — судити не мені.

— Ваша думка про сучасну українську літературу для дітей?

— Якщо брати дитячу літературу зосібна, то ніби й непогано. Маю на увазі лише прозаїків — Галина Малик, Леся Воронина, Зірка Мензатюк, Олександр Гаврош, Сашко Дерманський... Кожен із цих авторів має своє обличчя і свої фішки. Але взагалі прогалин у нашій дитячій літературі безліч. Передусім це відсутність гарних дитячих поем та п’єс для театрів юного глядача, брак великомасштабних полотен, де головним героєм був би хлопець шкільного віку чи його ровесниця, обмаль пізнавальної та науково–популярної літератури. І, як на мене, найбільший гріх сучасного дитячого письменника в тому, що він ігнорує нашу міфологію. Йому ліпше існується з якоюсь віртуальною істотою, висмоктаною з його ж пальця і яка переважній більшості юних читачів невідома, а тому абсолютно нецікава.

— Ви живете в Одесі. Ким і чим може похвалитися українська література Одещини?

— У часи моєї юності поміж одеських письменників ходив такий вислів: є література гарна, є література погана, а є одеська. В сенсі — поза всілякою літературою. І це в той час, коли в повну силу входили Б. Нечерда і В. Фащенко, коли ставав на крило Т. Федюк і починав гострити критичне перо В. Панченко! Сьогодні ситуація стала ще гіршою. Настільки, що і виділяти немає кого. І тут вина не лише одеських літераторів.

Регіональним письменникам практично не відомі здобутки колег із сусідніх областей, тож вони змушені рівнятися лише на своїх товаришів по філії. От і не дивно, що за катастрофічного падіння рівня нашої літератури маємо чи не найвищу за всі часи кількість геніїв районного розливу.

— А як почувається українська література Одещини поруч із російською?

— Вони рухаються паралельно і незалежно, практично не відаючи одна про одну. А якщо десь і стикаються, то лише на книжкових ярмарках чи в залах Одеського літературного музею. Та й то не завжди.

«Крім вашої книжки, інших читати не буду»

— Знаю, що ви кілька разів перечитали Гаррі Поттера. Для чого?

— Кортіло розібратися, в чому секрет успіху цієї епопеї. Визнаю, що під час читання перших томів був неабияк розчарований, бо текст видавався надзвичайно розтягнутим і за художніми якостями явно поступався Твенові чи Толкіну. Як там свого часу Пікассо назвав Пабло Неруду — здається, великий кепський поет? Так і тут.

Згодом я дійшов думки, що не все так просто. Бо ж ніхто інший, крім Ролінг, не вміє так реалістично і винахідливо подати містичний світ. А ще вона неперевершена в умінні «гратися» з сюжетом. Проте найбільше мене вразило те, як це, маючи лише перший (та й то не дуже виписаний) том, бачити посторінково, що буде в третьому томі, і в п’ятому, і в сьомому... А щодо висновків, то він один: перш ніж ганити цю епопею, треба написати бодай щось подібне.

— Гадаєте, у нас це можливо?

— А чом би й ні? Знаю одну київську авторку, яка замислила сім книжок у дванадцяти томах ще з дотрипільської давнини — точніше звідтоді, коли праукраїнський матріархат у нелегкій боротьбі поступався патріархатові. Задум унікальний навіть на тлі світової літератури. Це схоже на буденне життя олімпійських богів, які не знали, що за ними підглядають, і щось подібне є тільки в толкінівському «Сильмарилліоні». Я читав першу (на жаль, ще трохи недокінчену) книгу епопеї і мушу сказати, що враження в мене таке, ніби мене посадили в НЛО і показали дуже близький нам, але паралельний світ. Там усе майже так, і геть зовсім інакше, там майже не видко людей, зате в повну силу почуваються берегині, сивіли, огневиці, повітрулі, чугайстри, лярви, мавки...

— Як її ім’я?

— Її дівоче ім’я Наталка Савчук. Це блискучий книгознавець з абсолютним відчуттям слова, а в українській історії і міфології вона почувається, як у власному домі. Знаєте, коли я читав надісланий текст, то мимоволі спадала думка: якби ця авторка жила десь в Англії чи США, то видавці з неї порошинки здували б, аби не відволікалася від головного — написання епопеї, що дала б авторові світове визнання, а їм — шалені прибутки. Проте вона змушена мешкати в країні, де все всім по барабану. І видавцям у тому числі.

— А який ваш найкращий твір?

— Про кращі чи не кращі тексти судити не мені. Утім є один текст, при згадці про який мені заходиться серце. Він зображує боротьбу групи українських аграріїв проти затоплення водами «рукотворних» морів найкращих у світі чорноземів. Написав я його десь у 1975—78 роках, бо ж затоплювали їх у мене на очах.

У «Радянському письменнику» мені відповіли, що цей твір настільки ідейно й художньо слабкий, що не заслуговує навіть на рецензію. А от у московському «Советском писателе», куди я відіслав самотужки перекладений на російську текст, розгорілися цілі баталії. Отримав підбадьорливі внутрішні рецензії від онука відомого книговидавця Ситіна, літераторів Василевського і Михальського, що ще донедавна був членом російського Президентського комітету з культури. А один із найбільш прихильних до мене рецензентів так і підписався: «Г.Єршов, колишній голова глибинного колгоспу, нині затопленого Рибінським водосховищем»... Проте, незважаючи на цю підтримку опублікувати роман не вдалося.

— А ви не могли б видрукувати його зараз?

— Ні, він морально застарів. А докорінно переписувати його не маю бажання. Єдине, що я зробив — це виділив iз нього «дитячі» сторінки і видав їх повністю під назвою «Потерчата».

— А якими були найцікавіші реакції на ваші книжки?

— Якось у московському Будинку дитячої книги переді мною поставили два лантухи з листами. Це були дитячі відгуки на повість–казку «Бухтик із тихого затону», що була видана в Москві, після того як її відхилили в Україні. Хлопчина з Бреслау (мабуть, син офіцера з групи радянських військ у Німеччині) написав у 1981 році: «Тепер, крім цієї книжки, ніякої іншої не читатиму». Для мене така оцінка була справді неоціненна, бо на той час мене змішували з перегноєм усі, кому не ліньки. А як вам подобається таке: «Дякую за дуже цікаві книги. Вони вчать нас поважати вас». (Андрій Лебедєв, Воронеж–10). Чи: «Цю книжку ми прочитали разів 20, і все одно вона нам надзвичайно подобається» (Алла Ткаченко, Костя Гущин, Київ, Шолом–Алейхема, 13–а). Або таке визначення казки: «Казка — це незлостивий обман, що ніколи не забувається» (Віра Злобіна, 10 років, Наро–Фомінськ). Та який дорослий додумається до такого визначення? А найвищою для мене оцінкою є рядки з вірша однієї дівчинки–одеситки, присвячені моїй скромній персоні:

«Писателей в мире таких не бывает,

А если бывает — так только один».

«Дуже хочеться, аби наші діти не чубилися, як їхні батьки»

— Чи варто дитячу літературу відділяти від дорослої?

— Ні в якому разі! Бодай тому, що з дитячою літературою в першу чергу знайомляться дорослі. Адже перед тим, як подарувати малому нову книжку, треба самому її прочитати, аби переконатися, чи підійде вона йому. От лише чиновники від літератури та книгознавства цього чомусь не розуміють. Тож моя думка: кращі надбання як дитячої, так і дорослої літератури повинні стояти поруч, пліч–о–пліч. Як на книжкових поличках, так і в номінаціях на висунення тієї чи іншої премії.

— Митець і суспільство. Якими ви бачите взаємини між ними?

— Мене завжди щиро дивувало те, як усі заповзятливо беруться повчати митця — літератора, художника, актора... Тільки й чуєш: від тебе чекаємо, ти мусиш, ти зобов’язаний... Та нічого я вам не зобов’язаний! Я пишу, як велять моя совість і серце.

А щодо того, що я там чогось не завважив, чи недогледів, чи не врахував... То таким маю повідомити, що кожне моє слово перед тим, як зійти на папір, проходить через серце і передумане тисячу разів, тож випадковостей бути не може. А коли хтось продовжує повчати письменника, як і про що йому писати, то мене так і тягне відрубати йому: коли ти такий мудрий, то пиши сам!

— Чи щасливі ви?

— Вічно щасливим може бути лише дебіл. А от щодо митей, то це справа інша.

— Тоді коли ви востаннє плакали?

— Це в плані літературному? Пригадую, як років 40 тому сиділи ми з Борисом Нечердою та гарним російським поетом і ще кращою людиною Сергієм Александровим за пляшкою. І, звісно, читали один одному свої вірші. Борис Андрійович читав щойно написаний уривок iз поеми «Лада». Зненацька мені стало так гірко від того, що я не здатен написати таких рядків, що я й не зчувся, як по моїй щоці покотилася скупа чоловіча сльоза. Краєм ока завважую, як Нечерда розпливається до вух у вдоволеній посмішці. Але впивався він моєю сльозою недовго, бо зненацька Сергій із силою торохнув кулаком по столу і вигукнув: «Не смій рюмсати! Це Боря тобі повинен заздрити, бо в тебе хоч образи є, а в нього взагалі одні голі конструкції!». І, на моє диво, гарячкуватий Борис Андрійович, замість кинутися врукопаш, ніяково кахикнув і ні з того ні з сього заходився цитувати модний тоді вислів Маяковського про Блока. Там кращий поет революції зізнається, що в нього з десяти віршів — вісім гарні і лише два погані, а в Блока з десяти — лише два добрі, а решта погані. Але дай Боже йому написати ці два вірші! Тож ми підняли чарку за це щире зізнання, так і не поділивши, хто з нас Блок, а хто Маяковський.

— А коли востаннє сміялися?

— Щойно. Коли чув деякі ваші запитання.

— Ну тоді ще одне несподіване запитання: якої ви думки про себе і свою творчість?

— Не надто високої. Проте роблю все можливе, аби читач цього не помітив (сміється).

— Чи маєте друзів?

— Звісно. Хоча з кожним роком їх стає дедалі менше.

— Окрім літератури, чим ще захоплюєтеся?

— Байдикуванням із книжкою на дивані. Це в мене, мабуть, у крові.

— А пам’ятаєте ваш найчорніший день у житті?

— Їх було достобіса. І чи не найчорніший iз них описаний у повісті «Потерчата». Тоді п’яний поліцай стріляв по нашій компанії чотирилітніх шукачів справедливості. А коли мати кинулася до мене, аби захистити, я подумав, що вона робить це для того, аби віддати тому поліцаю на розправу. Тоді мені вдалося втекти від усіх дорослих, але я втратив на деякий час мову і мене чи не тиждень шукали в незібраних колгоспних кукурудзах.

— А яким був ваш найсвітліший день?

— Їх теж було чимало: перший вірш, перша книжка, перше кохання... Проте в останні часи все частіше перед очима зринає видиво росяного ранку над річкою з піщаним дном.

— І останнє запитання: про що ви мрієте?

— А хіба таким діляться? Втім дуже хочеться, аби наші діти не чубилися, як їхні батьки.

Олександр Гаврош