Іноді складається враження, що сучасний український культурний процес не цікавить геть нікого. Книжок не купують, на вистави не ходять… Та й досі немає жодного притомного фахового спеціалізованого засобу масової інформації про різні галузі культури. В цей самий час у більш розвинених країнах таких ЗМІ не одне й не два. 

З іншого боку, якась невідома сила змушує величезну кількість публіки щороку приходити на Гогольфест у Києві чи Форум видавців у Львові. Чому? 

Пошуки відповіді на це запитання підштовхують до думки про те, що українську сучасну культуру, можливо, не зовсім вдало подають загалові. Тобто продукт є, але медіум для його передачі вибрано не надто адекватний. 

Тож варто спробувати поговорити з митцями, професійними споживачами та піарниками. Цю серію інтерв’ю відкриває письменник Сергій Жадан, який розмірковує про те, як сьогодні просувають сучасну українську культуру, і про те, як її можна і варто було би просувати. 

– Сергію, письменник повинен бути публічним?

– Я би сказав, що письменник може бути публічним. А може й не бути. В будь-якому разі він нікому нічого не повинен, і в будь-якому разі публічність навряд чи впливає на якість написаного письменником. 

Просто в українських умовах саме поняття публічності є доволі умовним та розмитим, і щонайменшим чином пов’язано саме з професійною діяльністю літератора. У нас письменників якщо й запрошують, скажімо, на телебачення, то хіба щоби поговорити про політику. 

– Тоді навіщо письменнику публічність / слава? Які її переваги? Які її недоліки?

– Слава, мабуть, шкодить, навряд чи вона має якісь переваги. А що стосується публічності – іноді вона полегшує комунікування, позбавляючи тебе необхідності доводити своє право висловлюватись. 

– Що краще для письменника: працювати в одній сфері чи в багатьох? Чому?

– Не знаю, мені особисто завжди цікаво було пробувати щось нове, суміщаючи різні сфери й види занять. У такому випадку з’являється значно більше можливостей проговорити й реалізувати щось важливе.

Хоча, гадаю, комусь достатньо просто писати ліричні вірші, аби повністю висловити своє ставлення до цього світу. Навряд чи тут можуть бути якісь універсальні моделі. 

– Мене цікавить, як це відбулося? Як від писання віршів ти прийшов до музики, театру...

– Просто мені завжди йшлося не лише про писання якихось своїх речей, але й про створення певного контексту, певного середовища. Можливо, це була така форма виживання – у Харкові на початку 90-х ми з друзями-поетами просто не мали публіки. 

Бути поетом без читача – не надто комфортно. Тому ми завжди намагалися заповнювати певні комунікативні пустоти, намагалися поєднати все, до чого мали доступ, залучаючи до процесу знайомих художників, музикантів, акторів, фотографів і так далі. Іноді (доволі часто) це переростало в окремі проекти. 

Ну, ось так триває й дотепер. До деякої міри це від ландшафтної незаповненості, звичайно. Хоча не лише від неї. 

– Сучасна українська література популярна? Чому?

– Ну, в певних колах, поза сумнівом, популярна. Просто кола ці достатньо вузькі, щоби говорити про повноцінну популярність у суспільстві. Але так чи інакше – частиною суспільства література затребувана, і кожен читач намагається віднайти необхідні йому тексти. 

– Література взагалі повинна бути популярною? Чому?

– Краще, звісно, щоби література була справді популярною. Це би позитивно характеризувало суспільство. Все-таки краще, коли люди читають книги, аніж дивляться телебачення, так мені здається. 

– Чому?

– Тому що читання в більшості випадків  передбачає свободу вибору, збереження дистанції та внутрішній опір матеріалу. Тоді як телебачення, зазвичай, обмежується простим під’єднанням до сумнівних інформаційних каналів. 

Інакше кажучи, читання – процес, розрахований на активізацію твоєї індивідуальності, а телебачення спрямоване на позбавлення тебе цієї самої індивідуальності. Звісно, все це трішки наївно звучить, але я саме так це все розумію. 

– Чи достатньо сучасну українську літературу представлено в медіа?

– В медіа її, наскільки я можу судити, дуже мало. Якщо вона там і з’являється, то хіба що в розділах новин, коли йдеться про якісь презентації, виступи, видання, чи в якості чергових політичних заяв українських письменників. Натомість тих-таки рецензій на нові видання з’являється надзвичайно мало.

 Себто, література як така медіа не цікавить. Чому? Очевидно, це не узгоджується з редакційною політикою більшості засобів масової інформації. 

– Чому досі немає якісного часопису про культуру? З іншого боку, можливо, такий часопис не потрібен?

– Потрібен, і то не один. Брак подібних видань дуже відчутний, оскільки наш літературний процес повноцінно не відслідковується, на жаль. У нас навіть інтернет-ресурсів, присвячених літературі чи культурі, загалом не так багато. Хоча це, здавалося б, не така затратна річ. 

Мабуть, не вистачає людей, готових займатися цим у вітчизняних умовах. З іншого боку, літературні дискусії так чи інакше віртуалізуються, переходячи в мережу. А в мережі не так важливо – офіційний це часопис, чи приватний блог. 

– Здається, літературний дискурс взагалі переходить у мережу. Чому, по-твоєму?

– По-перше, мережа позбавлена (більшою чи меншою мірою) цензури, для будь-якої дискусії це важливо. Хоча відразу ж виникає проблема неадекватності деяких учасників дискусії та потреби модераторства. 

По-друге, мережа більш оперативна й позбавлена редакційної інерції. По-третє, виявилося, що вона значно доступніша за паперові носії. В цьому є як свої плюси, так і свої мінуси. 

Скажімо, мені здається, саме мережа вбила українську літературну критику, але з іншого боку – лише мережа може відродити її в новій якості. 

– Тоді інше запитання: що є джерелом інформації про актуальну українську літературу?

– Для мене особисто – інтернет. І сайти, і якісь приватні дописи, і новини, які надсилаються. Друковані видання сьогодні занадто громіздкі й неоперативні. Це, на жаль, не світова преса, яка вже у вечірніх випусках описує події минулого дня. 

– Хто є головним споживачем (якщо це слово тут доцільно вжити) сучасного українського культурного продукту?

– Мені здається, доцільно, чому ні – цілком нормальне й коректне означення. Споживачі різні. 

Спочатку хотів відповісти, що це здебільшого ті ж таки інтернет-користувачі, потім зрозумів, що це не зовсім точно – існує багато «споживачів» старшого віку, котрі споживають цей самий культурний продукт у доволі перевірений спосіб – через передплати нечисленних часописів та газет, через відвідування бібліотек тощо. 

– Як на мене, є стереотип, що сучасна українська література – це всуціль щось погане / неякісне / непристойне / матюкливе / незрозуміле широкому загалу. Звідки цей стереотип узявся?

– Всі стереотипи походять від браку інформації та неперевіреності інформаційних джерел. Як будь-яка інша література, сучасна українська література не є явищем однорідним та однорівневим. У більшості випадків критики не надто обізнані з предметом своєї критики.

– Як сьогодні виглядає імідж, публічний образ сучасної української літератури?

– Ну, ось так, як ти змалювала це в попередньому питанні. 

– Якби треба було створити імідж, публічний образ сучасної української літератури – яким би він був? Чому?

– Я би створював імідж молодої, надзвичайно перспективної й потенційної літератури, яка вдало користується досвідом своїх попередників для створення чогось нового, реформуючи мову й підіймаючи серйозні проблеми. 

Хоча не певен, що в мене це вийшло б достатньо переконливо. 

– Що варто змінити у ставленні широкого загалу до сучасної української літератури? Тут взагалі доцільно говорити про широкий загал?

– Та можна говорити, чому ні. Хоча так чи інакше – широкий загал книжок не читає, і не лише в Україні. Але відмовлятися від спроб зацікавити його – теж не потрібно. 

В будь-якому разі примусово я би нічого не змінював, ясна річ. Просто якби в мене була можливість, я би спробував створити максимально сприятливі умови для того, щоби в «широкого загалу» виникла спокуса щось почитати. Через відкриття бібліотек та книгарень, через видавництва, книги поштою, рекламу в медіа й так далі. 

Звісно, я кажу про пропагування не лише української літератури, я кажу про пропагування читання взагалі. 

– Як просувати сучукрліт в Україні? За кордоном? Є якісь «фірмові рецепти» створення поля зацікавленості навколо певного культурного / літературного продукту?

– Відбувається це в найрізноманітніші способи – через приватні зв’язки (коли, наприклад, видавці просять порадити кого-небудь із українських авторів), через запрошення до участі в спільних проектах, через написання рекомендацій, через запрошення в Україну певних зацікавлених осіб. 

Якихось фірмових рецептів немає, просто якщо ти можеш запропонувати щось цікаве – завжди знайдуться ті, хто цим зацікавиться.

Ірина Славінська