Творчість Ірини Чернової – суттєвий аргумент для прибічників ідеї «масової» української літератури. Мовляв, скільки б ми не говорили про культивування «високого» стилю, пересічний читач однак «голосує» за Дашвар своїм гаманцем; романи письменниці читають за одну ніч запоєм, що, скажімо, не світить багатосторінковому опусу Забужко…

Що ж, насправді це чудово – факт, що українське поспільство читає, а не грабує і вбиває; те, що читає воно українською мовою – саме це може стати ідеєю для згуртування в умовах правління антиукраїнської влади;  добре й те, що гроші покупців залишаються в державі, а не витрачаються на, прости Господи, попсові романи Донцової й Марініної. А крім того, замилування українського читача у творчості Люко Дашвар є напрочуд цінним матеріалом для фахівців із різних сфер – від історії літератури до психопатології суспільства, адже кожен її твір, написаний на позір про «звичайну» людину, розкриває перед нами таку глибочінь емоцій і хворобливих станів, що починаєш почувати себе ніяково, якщо в твоєму житті немає брудної таємниці, прихованого збочення чи трагічної пристрасті.

Безперечно, особливу роль у популяризації творчості Люко Дашвар зіграла експерт книжки року від Бі-Бі-Сі Ольга Герасим´юк, котру чимось невловимо нагадує дівчина з обкладинки роману «Мати все». Відома журналістка багато і справедливо говорила про те, що матеріал своїх творів Люко Дашвар запозичила з самого життя, визбируючи його з листування з читачами провінційних газет; про те, що письменниця знає, якою амбівалентною істотою є людина. Щодо роману «Мати все» Герасим´юк, автор передмови, висловилася не менш емоційно: «Люко Дашвар знає, що любов, якою вона є насправді, страшно й стидно буває показати людям, - вона божественна й бридка, вона така болюча… Ось прочитайте це самі. Ось побачите - за одну ніч. Буде боляче, бридко, солодко й дуже добре. І ви можете не зізнаватися, що це - про вас».

У такий спосіб українському читачеві нав´язується низка немудрящих стереотипів: у житті має бути надзвичайна любов; якщо її у вашому житті немає – життя неповне; якщо вона звичайна – життя також неповне; якщо ви маєте «стидну» і бридку любов – ви читач Люко Дашвар; якщо ви читач Люко Дашвар і не маєте такої любові – ви дуже хочете нарешті її зустріти. Твори Люко Дашвар пропонують нам чистої води кітч – наслідування зразків літератури про велике кохання, потужну пристрасть і таємничий злочин на місцевому матеріалі. Такого зразка романи мають принести читачеві суто мазохістичну насолоду (боляче – дуже добре) та подарувати відчуття приємної та бридкої самоідентифікації із персонажами. Відмовлятися, буцім вам чужі ці переживання й життєві колізії, марно – «можете не зізнаватися», але всі ми й так знаємо, яка амбівалентна істота людина.

У творчості Люко Дашвар майже немає персонажів, котрі просто жили б, не роздираючись між трагічними протиріччями і не кидаючись від шаленого кохання до не менш шаленої ненависті. Якщо ж такі персонажі й знаходяться, то це або цілком фантастичні козаки з «РАЙ.центру», котрі потрапили в наш час, або блаженний божевільний Платон із роману «Мати все», який, підсаджений на сильні заспокійливі турботливою матусею, переважно вивчає тлумачний словник іншомовних слів, що, поза сумнівом, свідчить про його геніальність. Щоправда, з ним також усе не так просто – Тоха, як ніжно називає його любляча сестра Ліда, часом з шаленою пристрастю кидається на гумових надувних ляльок і живих повій, забезпечених, знову ж таки, турботливою матусею, а отже, не так уже й відрізняється від «звичайних» персонажів. Порівняно з цим романом Люко Дашвар «Мама Маріца, дружина Христофора Колумба» Марії Матіос, яку я колись необережно назвала кон’юнктурним твором для пересичених «полуничкою» читачів, справді виглядає як глибока трагедія з реального життя.

Власне, вся інтрига роману «Мати все» якраз і розгортається довкола сексуальної нестриманості Платона, якого турботлива матуся вирішує одружити. Сексуальна нестриманість кудись випаровується наприкінці твору, де Платон постає як цілком одухотворений аскет (очевидно, матусині препарати були не заспокійливими, а геть навпаки). Такі чудесні метаморфози відбуваються в романі повсякчас: ось чоловік люблячої сестри Ліди навідріз відмовляється спілкуватися з геніальним братом – а наприкінці всиновлює його дитину; ось він намагається збудити Лідин темперамент як не німецькою порнухою, то Новим роком у товаристві свінгерів – і ось уже ображається, що дружина мала там успіх:  «Козли, блін! Збіговисько, блін, дрочил-збоченців! Виродки довбані! Суки недотрахані! Зібралися вони Новий рік відсвяткувати, кодло обсмоктане! Та кому ви всралися, огризки?!»  Чого тільки не буває в житті – взагалі засадничий постулат Люко Дашвар, який убезпечує від усіх закидів у надуманості та неправдоподібності сюжетів.

До речі, щодо темпераментних монологів, які ллються з вуст персонажів, як по писаному: на їх тлі дуже дивною видається поведінка захоплених читачів, котрі відкидають «сучукр» із матюками на користь справжньої української мови письменниці. Особисто я завжди з підозрою ставилася до таких нестримних потоків лайки, як і до перепадів від прокльонів до освідчень – ще з часів Довженківської «Зачарованої Десни», коли на уроках літератури монологи баби Марусини видавалися за скарбницю народної лексики. Носіїв такого словникового запасу й манери поведінки теж якось удавалося щасливо уникати і в житті, і на інтернет-сайтах, от лише в книзі Люко Дашвар «реальне» життя накотилося нестримною лавиною. Фраза ж  «кому ти всралася» взагалі набуває в романі символічного звучання – нею позначений крах надій головної героїні Ліди, яка залишається самотньою, коли «мати все» (метафора назви, крім усіх інших асоціацій, очевидно, пов´язана з бородатим анекдотом «Ізя всьо»), як, утім, і чоловік, і брат, і друзі...

Дописи про творчість Люко Дашвар прийнято закінчувати позитивом: нехай це не «висока» література, але ж сто, сорок і так далі тисяч пересічних читачів уже проголосували за неї своїм гаманцем, знайшовши у книгах письменниці відбиток власного життя або, навпаки, шукаючи в них гострих відчуттів, яких так бракує. І саме в цю хвилину комусь, можливо, стає боляче, бридко, солодко й дуже добре…

Люко Дашвар. Мати все. – Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2010.

Тетяна Трофименко