Українські письменники й далі активно освоюють книжковий ринок. Літературу нарешті усвідомлено як повноцінний товар, а отже, питання жанрової (не)повноти вирішується залежно від міри наповнення ринкового сегмента.

Геніальний текст і текст продаваний – не завжди синоніми. Тож протистояння триває: хтось прагне видати інтелектуальний бестселер, а хтось – стати улюбленцем натовпу.

Попри дискусії стосовно української «масової літератури», вона все-таки, як показує час, існує. Популярною стає дамська проза, відмінна від феміністських і постфеміністських рефлексій тим, що центральною темою тут є любовний сюжет, а стилістика тексту не переобтяжена художніми засобами, які могли би завадити читачеві розслабитися й отримати очікувану порцію задоволення. Можна сперечатися стосовно конкретних текстів, проте канонічні вимоги жанру – саме такі. Адже за це задоволення й платить споживач, обираючи масовий роман замість «підступних» інтелектуальних нетрів Джона Фаулза, Айріс Мердок чи Хорхе Луїса Борхеса.

Утім, чогось українськомовній дамській прозі таки бракує: досі немає ні бестселерів жанру на кшталт серій романів Даніели Стіл, ані тим паче іронічної гри зі стереотипними вимогами жіночої прози на кшталт «Сексу й міста» чи «Щоденника Бріджит Джонс». Та й на останній сторінці обкладинки все ще не пишуть, на відміну від перекладних видань, про те, що авторка наразі проживає у власному маєтку за височезною огорожею, вирощує десяток котів/собак і на дозвіллі продовжує строчити книжки. А в цьому разі гонорари якраз і є однією з промовистих форм літературної критики.

Коронація авторок

Авторів «масової літератури» активно стимулюють до діяльності видавці та організатори відповідних конкурсів. Завдяки їхнім зусиллям створити комерційно успішний продукт, який би конкурував із численними російськомовними романами з книжкових розкладок на ринках та в підземних переходах, нині маємо достатньо письменників, котрі за інших умов, імовірно, писали би не гірші, але, напевно,  інші речі.

Протягом десяти років існування літературного конкурсу «Коронація слова» лауреатами номінації «Роман» регулярно стають авторки жіночої прози. Так, у різний час відзначено Ларису Денисенко («Забавки з плоті і крові»), Ірен Роздобудько («Пастка для жар-птиці», «Ґудзик», «Вбити наречену»), Люко Дашвар («Село не люди», «Рай.Центр»), Ярославу Івченко («Синдром набутого імунітету»), Галину Вдовиченко («Тамдевін», «Пів’яблука»). Але практично завжди наголошується на тому, що подібні твори хоч і пристосовані до читання на пляжі або в метро, проте є все ж глибшими й багатозначнішими, ніж тривіальна «масова література». Така теза провокує низку заперечень із боку поціновувачів «високої прози»: мовляв, набиваєте ціну.
Вочевидь, так стається тому, що в Україні не заведено адекватно ставитися до популярної літератури: мовляв, сакральність слова не дає права літературі виконувати суто розважальну функцію. Можливо, якби ті, хто займається промоцією «масової літератури», не піддавалися спокусі цього стереотипу, то й ставлення освіченого читача до жанру було б інакшим. І справді: Ярослава Івченко – не Вірджинія Вулф, проте що з того?

Книжка у форматі клатчу

Одну з перших серій українськомовної дамської прози започаткувало видавництво «Дуліби» в 2006 році. «Книжечка для дамської сумочки» має формат відповідно невеличкої жіночої сумки, а не великої чоловічої кишені. Спробувати себе в цьому жанрі наважилися Людмила Таран і Євгенія Кононенко, відомі як авторки текстів гендерної спрямованості. Та не всі видання серії відповідають класичним вимогам до дамської прози. В збірці новел Таран «Ніжний скелет у шафі» представлено сюжети з життя звичайних жінок: нещасливе кохання, чоловік-пияк, втрата цноти, подружня зрада тощо. Оповідання можна читати між зупинками громадського транспорту, проте позитивних емоцій від того, що все закінчилося добре, не гарантовано: авторка віддає перевагу реалісти­чності, а життя на красиві фінали небагате. Зате є нагода поплакати над важкою жіночою долею – туги й безнадійності в цій книжці вдосталь – і, зціпивши зуби, вирішити: зі мною так не буде. Ще одне питання, заторкнуте у виданнях серії: то навіщо ж чоловіки? Хіба для того, щоб не носити ярлик «без мужика»? Відповідь – у книжці «пор’ядної львівської пані» Люби Клименко «У світі твар… пардон!.. мужчин», де ця ж туга і безнадійність жіночої долі переосмислюється в іронічному ключі: без міжгендерних проблем життя стало би спокійним та нецікавим.

Агенти Демські

Ще прагматичніше до дамської прози підійшли Леся Демська-Будзуляк та Орися Демська-Кульчи­цька. Вони заснували «Літературну агенцію сестер Демських», діяльність якої не обмежується виданням та промоцією книжок, а й поширюється на процес написання твору. Сестри уважно стежать за тим, щоб автор не відійшов від законів масліту й раптом не створив чогось проміжного між високою та популярною літературою чи загалом інтелектуального роману. Поміж авторів пілотної «Серії з дельфіном» – відома письменниця Наталя Шевченко та студентка НаУКМА Христина Шніцар; долучитися може кожен охочий літератор.

Одним із експериментів сестер Демських є імітація популярної на Заході практики напи­сання жіночого роману поп-зір­кою. В ро­лі остан­ньої – Анжеліка Рудницька, продюсери – зрозуміло, сестри Демські. Історія попелюшки, викладена відомою постаттю, змушує читача шукати перегуків із реальністю, добре знайомою йому із засобів масової інформації: прообразом ось цього персонажа став відомий політик, а цього – шоумен, а пригоди головної героїні, безперечно, свого часу випали на долю авторки. Роман «Пристрасна траса до щастя» вражає активним використанням багатого набору штампів на кшталт «гарячий поцілунок обпалив губи», а зразкову передбачуваність сюжету не компенсує посередня стилістика оповіді, подібна до закручених штучних фраз із шкільного диктанту.

Та все ж використання апробованих у світовому видавничому бізнесі схем чомусь не дає блискучого результату. Можливо, фінансового розмаху не вистачає, а можливо, надмірно обдаровані автори прагнуть самостійності й не поспішають наперед наймати літературних агентів: на віт­чизняних теренах прибуток письменника не аж такий великий, щоб іще з кимось ділитися.

Люко Дашвар: джек-пот від Бі-Бі-Сі

Проте джерелом прибутку може стати не лише гонорар, а й літературна премія. Часом із авторкою дамського роману може статися диво не згірше, ніж із її героїнею. Так трапилося з Іриною Черновою, відомою як Люко Дашвар, яку нагородили премією Бі-Бі-Сі «Книжка року». Роман «Молоко з кров’ю», на той час уже відзначений журі конкурсу «Коронація слова», привернув увагу критиків і читачів. Об’єктом творчості Люко Дашвар стали маргінеси: доведені до відчаю жителі села, студентки, які у вільний від навчання в Могилянці час підробляють прибиральницями й винаймають квартиру з люмпенізованими молодиками. Реалії українського простору, в яких живе більшість читачів романів письменниці, зображено гіпертрофовано: це дуже жорстка правда життя. Втім, людям завжди цікаво почитати про те, що комусь теж «весело», й утішитися: коли вже з такого дна персонажі видерлися, то що ж казати про тривіальні труднощі – вони тим більше минущі. Щоправда, частина героїв Люко Дашвар стають щасливими на тому світі, проте в таких випадках вони завжди здобувають шанс наголосити, що хепі-енд усе ж відбувся: для таких явищ авторка завжди приділяє місце в фіналі. Приміром, у творі «Село не люди» згорілі живцем селяни по черзі приходять до дівчинки Катерини, котра оселилась у знахарчиній хижці на попелищі, радісні й добрі, а «Рай.Центр» завершується пурханням душ Люби та Соні над зворушливою сценою поховання тіла загиблої героїні місцевими бомжами.

Втеча в солодке життя

Ще одним типом дамської прози є твори, де показано красиве життя. Якщо в історіях, пропонованих Євгенією Кононенко та Люко Дашвар, читачка черпає сили для подальшої боротьби, ідентифікуючи себе з героїнею-попелюшкою, змальованою в маргінальному інтер’єрі, то тут споживач має нагоду втекти від буденності в казковий світ. Хоча для того, аби успішно зобразити такі реалії, слід мати певний досвід існування серед них. Це добре прописано в романах Лариси Денисенко: ранкова кава з корицею, щоденні ритуали збирання, неодмінні уроки англійської граматики, білизна кольору кримської вишні, паризький коханець – не в кожної з читачок таке було. Ця проза, як на дамську, грішить психологізмом та іронією, проте вона знаходить свого споживача й з-поміж тих, хто прагне діткнутися хоча б у такий спосіб до буржуазного світу – дрібно- чи велико-, не так уже й суттєво.

Значну увагу деталям життя мешканки великого міста приділяє й Галина Вдовиченко. В романі «Пів’яблука» героїні, переважно творчих професій, проживають щоденні ритуали на очах у читача: вечірній чай із чоловіком, зустрічі з подругами, ретельний вибір одягу, візити до лікарів… Її персонажі – це жінки, які насолоджуються результатами емансипації, доступними в традиційному суспільстві: відносна свобода дій і право на самовираження не заперечують можливості щастя шлюбу та материнства. Журналіст Галя пише роман, дизайнерка Ірина розлучається з чоловіком через його зраду, телеведуча Луїза звертається до ворожки й витягує коханого з казино, а коректор Магда виховує дітей. Усе це – дуже детально.

Навіть Оксана Забужко не гребує подібним прийомом, використовуючи мотив «дольче віта» в романі «Музей покинутих секретів»: оповідь про дружбу художниці Владки Матусевич та журналістки Дарини Гощинської рясніє назвами модних брендів – від одягу до спиртного. Ось тільки враження складається не зовсім відповідне: замість позаздрити успішним жінкам, спостерігаєш залишки провінціалізму ав­тор­ки, котра демон­струє, куди їй вдалося вирватися зі злиднів («Розкішне кармазинове па-ль­то» в «Польових дослідженнях…» виглядало набагато ефектнішим). Хоч історію української жінки, кар’єрно успішної та сексуально привабливої, цілком можна продати й любителям «масової літератури»; вони не злякаються решти тексту – адже завжди можна перегорнути нецікаві сторінки.

Важливо не бути серйозним

Неможливо уявити повноцінного літературного процесу без успішної «масової літератури». Попит на твори дамської прози є, тож необхідно забезпечити споживача якісною продукцією. Це раніше через відсутність альтернативи робітник гортав Нечуя-Левицького в метро. Тепер же брак хороших популярних романів українською мовою не стимулюватиме зростання рейтингу класики чи перекладних видань постмодерних творів. Читач звернеться до конкурентів, які задовольнять його потреби – в даному разі це видавці російськомовної літератури.

Перші кроки в цьому напрямку вже зроблено: кількісної нестачі дамських романів не бачимо, проблема хіба в тому, що жінок у нашій державі мільйони, а наклади лишень кількатисячні. Наразі авторам та видавцям залишається усвідомити – «масова література» не обов’язково має претендувати на геніальність або писатися суто для того, щоб підзаробити швидко й із мінімальними зусиллями. Це тексти для відпочинку – не більше, але й не менше, а отже, потрібно думати про свого читача, а не самостверджуватися на його полі.

Від Марка Вовчка до Ірен Роздобудько  

Попри активне заповнення напівпорожньої ніші, це не означає, що традиція писання жіночої прози в українській літературі відсутня. Відлік, вочевидь, доречно починати від Марка Вовчка (з іншого боку, що завадить назвати дамським романом «Марусю» Квітки-Основ’яненка?). Сюжети її творів – це історії любовних стосунків кріпачок й емансипанток, у центрі яких – переживання жінки. Авторитетні літературознавці відзначають значний вплив німецької авторки любовних романів Євгенії Марліт на прозу Ольги Кобилянської. В зібранні творів Ірини Вільде також натрапляємо на тексти, які є типовими лав-сторі з хепі-ендом, що розгортаються на тлі складних соціальних обставин. Тому Євгенія Кононенко та Ірен Роздобудько, які нині звертаються до сюжетів із життя пересічних жінок, аж ніяк не самотні в історичному зріз.

Оксана  Щур

Фото: liveinternet.ru