Сьогодні він ще на дачі в Україні, завтра – зустрічається із своїми читачами з Німеччини, післязавтра – фан-клуб у Франції організовує йому творчий вечір, потім такий же персональний вечір у Австрії. В Андрія Куркова розпланований графік на кілька місяців вперед, проте він встигає займатись літературною творчістю і писати кіносценарії, а ще готуватись до різноманітних лекцій (часом теми надто несподівані, наприклад, про корупцію в Україні чи про масонів), які йому замовляють усякі організації. Він живе з власних гонорарів і залишається найбільш оплачуваним письменником на пострадянському просторі і єдиним в Україні, чиї книжки потрапили ( і не маємо сумніву, ще неодноразово потраплять) в топ-десятку європейських бестселерів. За сценаріями Андрія Куркова знято більше 20 фільмів, але й про його життя можна зняти направду гостросюжетний фільм, який, без сумніву, матиме успіх. Про успіхи теперішні й колишні – наша розмова.

Вас першого зі Східної Європи запросили провести вечір у Центрі Помпіду. Як ви до нього готуєтесь?
У мене з 5-го січня вийшла у продаж книжка «Нічний молочник» французькою мовою. І дуже гарно, вона фактично стала бестселером у Франції. Вже Канада замовила, Квебек замовив її. У мене було кілька прямих телевізійних ефірів, включаючи головну французьку книжкову телепередачу, яка називається «La grande Bibliotheque» ( у перекладі «Велика бібліотека»). Також мене запросили почесним гостем на Французький книжковий салон, який починається з 25 березня. І Центр Помпіду звернувся до мене з пропозицією провести у них авторський вечір. Там відбудеться презентація книжки, це буде публічне інтерв’ю на великій сцені, але знову ж із автограф-сесією.

«Нічного молочника» переклали на французьку – і вже бестселер?
Це не Ден Браун, звісно… Книжка великого формату й досить дорога. Перший тираж був 8 тисяч примірників. Він продався швидше, ніж за місяць. Зараз уже другий тираж закінчується. І в принципі, все йде дуже добре. У мене запрошення зараз щомісяця виступати у Франції по кінець вересня, а зараз відбудуться виступи по Німеччині, Швейцарії, Австрії. Графіки складають або видавництво або мої агенти. Це відбувається таким чином: ті, хто хочуть мене запросити, звертаються до моїх агентів, і агенти координують поїздку. У Франції цим займається моє видавництво. Погано, коли видавництва не допомагають у розповсюдженні книжок. Є таке велике французьке видавництво «Hallimard»,  що надрукувало книжки Дмитра Бавільського, дуже цікавого письменника з Уралу, але не захотіли його запрошувати за свої кошти на презентацію. І хоч є рецензії, відгуки, але без присутності автора є велика вірогідність, що книжка «зависне», на неї не звернуть увагу.
Рекламуючи «Нічного молочника», 2 з половиною тижні їздив з виступами по Франції, був у Парижі, Бордо, Греноблі, Руані, Ліоні, Аннесі, в Гаврі. В Греноблі прийшло багато людей, які були на презентації 2002 року. Принесли показати мої підписи, автографи на книжках. На таких зустрічах приходить десь по 80 – 100 людей. Частіше за все, це публічне інтерв’ю, яке проводить хтось із запрошених журналістів або критиків. Тобто це розмова зі мною, а потім запитання з аудиторії.

А як відбуваються зустрічі з українськими читачами?
По Україні я здебільшого їжджу виступати з молодими письменниками. Найчастіше виступаємо по вишах перед студентами. Це найкраща аудиторія. Там і книжок багато купують і багато запитань ставлять. Останні неуніверситетські зустрічі були у Чернігові, Вінниці, Житомирі. У принципі, я всю Україну, крім Луганська, з презентаціями проїхав. Найменше людей приходить  у Криму. У Криму останній раз виступав на запрошення директора Лівадійського палацу, то багато людей було. А перед тим був у Ялті, то майже ніхто не прийшов. Ялта – це мертва книжкова зона, там книжками взагалі не цікавляться. В інших містах дуже цікавляться. Західна Україна, звичайно, тут суперактивна.

У вас є художницька майстерня, у якій ви… найчастіше пишете романи?
То я називаю майстернею свій кабінет, однокімнатну квартиру. Там усі стіни завішені живописом, тому що я збираю живопис і графіку, і в мене багато робіт художників. Я допомагаю організовувати їм виставки. В результаті – квартира домашня вся в живописі, у сучасному українському, перш за все. В мене є роботи алжирських і французьких художників. Чимало подарованих, чимало куплених. Купував останній раз роботи батька Леся Подерв’янського, Анатолія Тертичного. Ну, і маю дві роботи подарованих Тертичного. У колекції трошки абстрактного, але більше я люблю фігуративне мистецтво.

А ви щось самі малювали / малюєте?
Я займався як хобі агітфарфором. Робив сам тарілки, розмальовував їх у наївному революційному стилі. Я не вмію малювати, можу тільки якийсь декор робити. А це декор, де були зображені червоноармійці, собаки, ялинки, трактори. Мені цікаво було і смішно. Я дуже люблю радянську історію наївного періоду, тобто 20-х років. Сам вигадував і слогани й текстові тарілки. Адже була колись традиція пролетарська декоративних тарілок із усілякими написами, наприклад  «Хліб – всьому голова».

Це ви на продаж робили?
У мене було більше 300 тарілок, залишилося 6 чи 7 штук. Всі інші подарував. Я її сам на Слов’янському керамічному комбінаті ліпив, робив форму, заливав, обпалював, потім малював.  Мене цьому навчив Олександр Петрович Міловзоров, один із найвідоміших наших художників-керамістів.

І продовжуючи тему хобі, начувані, що ви збираєте грамофони.
Я вже їх не збираю. Я зібрав, тобто в мене є 2 грамофони, є 9 патефонів. Не всі в робочому стані, але цього вистачить. І більше тисячі платівок старовинних. Все це більше складати нема куди.

А платівки час від часу слухаєте?
Раніше слухав часто. Зараз менше, тому що мало часу. Я відвіз у загородній будинок половину колекції, щоб було більше місця, де жити. Колись слухав багато, а тепер раритенті записи є і на компакт-дисках. Частіше слухаю старовинну музику й старовинну естраду на компакт-дисках. Полюбляю ретро-джаз 30-х років і ретро-естраду радянську. Це Леонід Утьосов, Марк Бернес, Клавдія Шульженко. І менш відомі. Подобається такий же період європейської пісні, а це Зара Ландер, німецька співачка, Едіт Піаф, Ханс Альберс. Ханс Альберс – це  був німецький Леонід Утьосов. До речі, у них були паралельні пісні. В Утьосова були пісні про пілотів, і майже така сама пісня з такими ж словами була в Ханса Альберса про німецьких пілотів. Тобто мистецтво естради розвивалося паралельно.

Кого з молодих авторів ви для себе відкрили останнім часом?
Я веду конкурс «Євроформат», конкурс для початківців, до речі, незалежно від віку. Цього року вийшли 2 книжки у видавництві «Альтерпрес»: вийшли роман Дарії Іванової «Розтерзані ілюзії» і роман Валентина Терлецького «Хроніки міських божевільних», а також перший роман севастопольського письменника Еріка Базіва «Сезон туманів». Ерік був фіналістом конкурсу, досить цікавий письменник, і якщо буде писати надалі, то швидко знайде собі читачів. У нас у березні буде оголошено, хто виграв минулого року. Переможців короткого роману видаватимемо. Щойно вийшла книжка оповідань найкращих молодих авторів «Анестезія». Там є багато сильних речей. Я не буду казати про тих молодих, які вже відомі, як-от Артем Чех, Тарас Антипович, Ірися Ликович. Хоча Ірисю Ликович я би також видав, але її книжку готує «Фоліо». Так що все нормально. Також ми зараз видаємо в «Альтерпресі» сучасну прозу Закарпаття. Мені допомагав шукати і відбирати тексти для збірки авторів Михайло Рошко, письменник і викладач Ужгородського  університету. Він мені надіслав тексти авторів, про яких я взагалі не чув. Це було відкриття. Ірися Ликович, наприклад, була справжнім відкриттям.

За вашими книжками у Києві проходять екскурсії… Хто за екскурсовода?
Так, проходять. Частіше за все до мене звертаються через агентства чи видавництва, знаходять електронну адресу і пишуть, що ми хочемо приїхати. Найчастіше це група моїх фанів, яка хоче, аби я показав, де відбуваються події, конкретні місця за моїми романами. Якщо я у Києві, то ми зустрічаємось і днів два я з ними проводжу. Щороку приїздить 2-3 групи. Найчастіше це швейцарці й німці, хоча останнього разу була група італійців.

Яким маршрутом ви мандруєте?
 За романом «Приятель небіжчика», але, на жаль, «Бахуса» вже нема давно. Просто показую Поділ, Гідропарк, Андріївський узвіз, Пейзажну алею, центр. Проводити екскурсії за «Нічним молочником» буде набагато легше, тому що дія роману починається на розі цих трьох вулиць – Стрілецької, Стрітенської, Ярославів вал. Роман тільки вийшов німецькою, готується до друку французькою, тож туристський наплив лише почнеться.

А з якими лекціями виступаєте перед іноземними студентами?
Найчастіше за все розповідаю про себе, про книжки. Але, буває, замовляють конкретну тематику. Наприклад, «Література і політика в Україні», «Вплив гумору на політику». В Лондоні мені замовляли кілька разів дуже дивні теми «Історія корупції в Україні». Це мені замовляв Міжнародний банк розвитку. Я виступав перед банкірами. В Німеччині теж на більш-менш актуальні політичні теми, серед них про перспективи відношення Росії і України, політичні й зовнішні перспективи України. В квітні я запрошений бути почесним головним гостем на Святі швейцарських масонів, і там теж попросили виступати. Для мене там шиють якийсь спеціальний святковий костюм. Вочевидь, потрібно буде розповідати про загадкову історію України, мається на увазі про масонську історію України. До речі, Грушевський і Скоропадський були масонами. Дуже сильно написав про це Данило Яневський у своїх книжках.

Звідки брали інформацію стосовно корупції в Україні – з архівів чи з власного досвіду?
З власного досвіду. І в мене багато знайомих з кола бізнесу й політики. І зазвичай мені там люди все розповідають, тому я багато знаю конкретних історій, судових, між великими корпораціями, і всіх інших. Власний досвід, інформація з перших віст, аналіз про розвиток корупції і її мутацію.

Мабуть, політична ситуація в Україні більше цікава іноземцям, ніж культурна?
Про культуру цікавляться дуже мало насправді. Тобто в нас культура не досягла експортного рівня. А те, що впливає на світ, це, перш за все, економіка й політика. Щодо цих питань є зацікавлення. На моїх зустрічах з читачами у книгарнях, бібліотеках, театрах мова йде все-таки про книги, про Київ. Про політичну ситуацію і про Україну дуже багато запитань було після Помаранчевої революції, але вже від 2007-го року іноземці втратили інтерес до цього.

Чи додають натхнення такі промопоїздки світом?
Це робота. Якщо письменник успішний, він має допомагати видавцям просувати книжки і бути присутнім на різних зустрічах, щоб його бачили в обличчя. І багато поїздок є цікавих. У Південну Корею, наприклад (там уже три книжки вийшло), мене на травень запросили, і я точно полечу, бо справді закохався у цю країну. А зараз – Німеччина, дві зустрічі матиму у Швейцарії, одну в Австрії. Це вже як робота, яка мені подобається, але вона втомлює, і я там для себе нічого нового не відкрию у цих поїздках. Але я допоможу своїм книжкам знайти нових читачів.

 У яку країну ви хотіли би поїхати до своїх шанувальників?
Мене читають дуже добре у Японії, але жодного разу туди не запросили. Я колись отримав диплом перекладача японської мови, то хотілось би поїхати. Думаю, колись поїду, не знаю, коли. Вже там теж три книжки вийшло. «Пікнік на льоду» тринадцять тиражів у перший рік витримав – 120 тисяч примірників. На жаль, у них нема традицій зустрічі з письменниками. У них є традиція заочних фан-клубів.

А стосовно справжніх ваших фан-клубів. Як вони функціонують?
У мене є фан-клуби у Німеччині п’ять чи шість, у Швейцарії досить багато, в Америці, в Канаді, у Кореї є один, в Сеулі. Коли я приїжджаю, то вони завжди запрошують мене на літературні вечори. В Сеулі – це люди, яким подобаються мої книжки, які шукають інформацію про мої твори. Хто може читати англійською мовою, то замовляють книжки, які  перекладались англійською, але ще не виходили корейською. Десь раз на місяць члени клубів зустрічаються, і головна тема для розмови –  мої книжки. У Німеччині, у Берліні у мене, наприклад, два фан-клуби, що сформувались навколо книгарень. Там 70-80 людей просять раз на рік власника книгарні, щоб мене запросили, і я прийшов із ними спілкуватись.

Чи впізнаєте своїх фанів в обличчя?
Насправді я знаю за прізвищами деяких. Там є Клаус і Фредеріка, які з 1999 року постійно ходять на мої виступи і задають питання. У деяких країнах добре знаю фанів.

А в Україні у вас нема фан-клубу? Чи тут немає такої традиції?
В Україні немає. Не знаю, чи він у когось є з письменників. Напевне, нема традиції. Є тут фан-клуби серед іноземців. Три дні тому був у мене вечір французькою мовою для Французької бізнес-громади, десь біля сотні людей прийшло. І там багато людей казали, що тут зустрічаються, обговорюють книжки, читають. І кілька разів зустрічались, обговорювали мої романи на величезній квартирі одного з банкірів французьких, який працює тут.
Я є присутнім у фейсбуці. У фейсбуці хтось зробив віртуальний фан-клуб, тому що мене знайшли його члени з різних країн. Мені пропонували зробити сайт. Я сумніваюсь,  наскільки мені це потрібно. Є сайти, які мені створили видавці різних країн. Цього достатньо.

А чи задоволені Ви кіношними інтерпретаціями ваших творів?
Та, в принципі, задоволений. За моїми сценаріями знято багато фільмів, а саме за книжкою, то це – «Приятель небіжчика», зроблений за французькі гроші, трошки за українські. Проданий у 18 країнах світу. У США була досить грандіозна прем’єра – 40 кінотеатрів показували. Права на розповсюдження на продаж купила компанія «Sony Pictures Classic». Про це чогось тут не говорили. Не знаю. На сьогодні це найуспішніший фільм з українською участю, з українськими й російськими акторами. Інші фільми, у принципі, теж. Я писав сценарій до фільму «Яма» за мотивами Олександра Купріна. Перший мій сценарій, його крутять по телевізору уже протягом кількох років. Це теж фільм, за який не соромно.

Дякую Вам.

Оксана Хмельовська