Про нелегке життя книг, що хочуть бути перекладені іноземною мовою, політичну прозу та аполітичність її так званих представників з письменником розмовляла кореспондент “ВЗ”.

- У провідних європейських навчальних закладах ваші твори входять в обов’язкову програму вивчення. Як вони формують сучасну картину України у свідомості тамтешніх студентів? 

- Мої твори вивчають у Сорбонні, в Мюнхенському університеті, навіть в Америці… Але студенти, які справді цікавляться Україною, не обмежують себе моїми книжками. Є багато різномовних сайтів про нашу країну в Інтернеті, є інші письменники, яких перекладають. Тому я – лише складова частина цих «джерел» інформації. 

- Які українські акценти розставляєте ви?

- Роблю трохи абсурдистський акцент. Зосереджую увагу більше на аномаліях нашого життя, аніж на нормальності. На політичному аспекті, поведінці наших політиків та їхніх архетипах. Зупиняюсь на політиці як явищі, на аморальності суспільства, готовності звичайних людей слідувати таким принципам для того, аби вижити, аби мати якусь вигоду й не думати про майбутнє…

- Що думаєте про «творення культури» нашими державними інституціями?

- Не бачу, щоб державні інститути творили культуру. Може, хтось мені підкаже, яку культуру вони створили? Підтримка хору ім. Г. Верьовки – це важливо. Але не вважаю, що цей колектив справді репрезентує сучасну Україну. Треба об’єднати нормальне суспільне життя з сучасними мистецькими процесами. Уже сто разів казав про те, що коли проводиться великий книжковий ярмарок, то треба, щоб обласна влада організовувала автобуси з райцентрів для школярів та їхніх батьків. Щоб ті могли побачити-почути все, долучитися до сучасної культури й літератури. Сам колись організовував такі поїздки з Житомирської області до Києва. Але цим мала б опікуватись держава.

- Чим сьогодні можна пояснити те, що багато молодих письменників – аполітичні у своїх творах?

- У нас легко бути аполітичним, бо в країні нема політики. У нас аморальність заміняє політику, бо усі ці домовленості-формули-схеми ніякого відношення до справжньої політичної боротьби не мають. Тому письменнику легко сказати: «Буду аполітичним, тому що саме з цією політикою нічого спільного не хочу мати». 

- Україну можна вважати повноправною учасницею європейського літературного процесу?

- Звісно. Українська література нині більш популярна у Польщі, аніж в Україні. Багато «наших» читачів є в Німеччині, Франції. Українські письменники «пробилися» і у Скандинавію. Але це все роблять письменники самотужки – держава до цього не долучається. 

- Якщо б у нас раптом з’явилась програма державної підтримки перекладів українських творів іноземною та видання їх за кордоном, які б автори повинні були потрапити до неї в першу чергу?

- Усі письменники, які зараз на слуху, заслуговують на переклади. І усі, що на слуху, вже перекладаються – Марія Матіос, Наталка Сняданко, Любко Дереш, Тарас Прохасько… Звичайно, Юрко Андрухович і Оксана Забужко були одними із перших. Міг би ще додати Тетяну Малярчук та ще з десять імен. Але знаю, що вони самі проб’ються, і без держави. 

- А як щодо класиків української літератури?

- Яких класиків? Мушкетика? Це все не було видано за кордоном, і це нікому там не потрібно. Не обов’язково тому, що тексти погані. Наприклад, у Дрозда були хороші тексти, але його не перекладали польською чи ГДР-івською німецькою, хоч його купували і читали. Є гарний письменник, якого люблю, – Євген Пашковський, але його просто неможливо перекласти. Є національна література, вона може бути поганою чи хорошою, але ніколи не стане інтернаціональною. 


Довідка «ВЗ»

Андрій Курков народився 23 квітня 1961 р. у с. Будогощі Ленінградської області. З раннього дитинства живе у Києві. Закінчив Київський державний педагогічний інститут іноземних мов (1983) та Школу перекладачів японської мови. Працював редактором видавництва «Дніпро», сценаристом на кіностудії ім. О. Довженка, викладав у Белл Колледжі (Кембридж, Англія). З 1988 року – член англійського ПЕН-клубу. Член Спілки кінематографістів України (з 1993) та Національної спілки письменників (з 1994). З 1998-го – член Європейської кіноакадемії, Постійний член журі премії Європейської кіноакадемії «Фелікс». Одружений з Елізабет Шарп (консультант у Британській раді в Україні), має трьох дітей. Автор кільканадцяти романів, книг для дітей та кіносценаріїв (за його сценаріями поставлено понад 20 художніх і документальних фільмів). Найвідоміші твори – «Пікнік на льоду», «Останнє кохання президента», «Нічний молочник». Книги перекладені 36-ма мовами світу.

Юлія Тунік-Чорна, Оксана Зьобро