Мала (коротка) проза – все-таки  умовне жанрового визначення, адже обсяг тексту – не критерій  заглибленню в космос душі, навіть якщо   ці земні шляхи  - під ярликом так званих «малих», пересічних людей. Нерідко  лаконічні оповідання чи новели  вміщають у собі стільки сенсів, згущеної енергетики, що на це неспроможні великі  романи. Зрештою,  ця загальновідома аксіома – ще один штрих до парадоксальної сутності  художнього слова, змісту і форми літературного твору. 

Утім, не будемо намагатися «розтікатися   мислію по древу» (скориставшись настановою зі «Слова о полку Ігоревім») щодо жанрової специфіки епічних текстів, аби не «розпорошити» відчуття від прочитання  збірки оповідань ( а можна  й сказати «маленьких повістей») «Жінка дощу» Надії Гуменюк. Власне і перше оповідання  дало назву  новій книзі знакової письменниці.  Цей текст -  екскурс у долю Мокрини Козак, яка, обікрадена та залишена сам-на-сам,  вирятовуючись  від повоєнного голодомору,  дістається врешті  на Волинське Полісся:  «А що має робити тут, біля незнайомого села, вона – голодна, усіма покинути чотирнадцятирічна дівчинка? Куди йти? До кого стукати? Тримаючись за плетений з верболозу тин, обійшла калабаню, ступила кілька кроків і зупинилася. Стояла і плакала. Сіра завіса волинської мокви… Холодні цівки дрібного дощу впереміш із гарячими сльозами… Страх перед невідомістю... Неймовірна втома… Ще ніколи не почувалася такою самотньою і безсилою, такою відторгнутою від світу   й нікому, абсолютно нікому непотрібною». Однак саме тут, у досі невідомому для неї краї,  знайде дівчина свій дім, своїх рятівників – сім’ю, матір і доньку  Королюків, з якими  зрідниться і де житиме після того, як їх «виволителі» вивезуть до Сибіру. Тут Мокрина  зустріне і втратить своє кохання, залишаючись  «жінкою дощу».  А започаткуються ці взаємини  наприкінці  літа, коли дівчина  побачить на обійсті  невідомого, який обійматиме грушу, «ніби дівчину пестить». Ним виявиться повстанець Гриць Королюк, який це дерево, будучи  ще семирічним хлопчаком, і  посадив. «А ти, значить сестричка наша названа, - приязно мовить він. - Жінка дощу, осіння жінка… Бо Мокрина - це і  є жінка дощу, осіннього». Хоча  після  цього, вже  не втаємничуючи  закоханості  з першого погляду, зізнається: «А ти більше на весну схожа, точніше, на самотню весняну квітку». Письменниця не деталізує процесу  світоглядної еволюції головної героїні «Жінки дощу». Вочевидь, не тільки почуттями до Гриця продиктовані вчинки дівчини, яка, навчаючись у медичній школі («…спочатку п´ятнадцять кілометрів міряла ногами, а потім на заощаджену стипендію  купила старого ровера»), ризикувала власним життям і  допомагала, здавалося б, уже приреченим  воякам УПА.  На свято Спаса загине Гриць – його криївку червоні окупанти   закидають гранатами. Відтак  цієї днини  щоліта, аж до глибокої старості, сюди, на галявину  під шатром могутньої крони дуба, приноситиме «жінка дощу» улюблені Грицеві груші-спасівки, «солодкі як  мед, як твоє кохання, Грицю»,  не сумніваючись, що  «нікого так любити не зможе». Мокрина догляне до завершення її життєвого шляху тітку Шуру, яка сама,  без Насті повернеться з Сибіру.  А згодом   прийме до себе «вдівця з чотирма дітьми… Діти – пуцьвірінки жовтороті: найстаршому шість, найменшій – три».  Вони прожили разом десять літ. Відтак «чоловік пішов до іншої», віддавши двох старших хлопців до ПТУ, в дівчаток забравши з собою. Самотня, шанована односельцями, але дивна для них   Рина Максимівна як  фельдшерка, народна цілителька, не нарікає на долю. Вона продовжує  жити у своєму світі, не комплексуючи з приводу своєї інакшості. «Незвична постава, характерна хода з легким погойдуванням, як це буває у високих тонкостанних людей, дивне ім’я, чорне вбрання, що контрастує  з нерозлучною білою козою, відверте ігнорування сільських плетух, загадкова мовчкуватість та ще якась абсолютно незрозуміла для односельців, незбагненна і непояснима любов до дощу, під яким вона може годинами блукати, - все це оповиває Мокрину особливим флером таємничості».  

Якщо в оповіданні, яким започатковується  нова  книга Надії Гуменюк, письменниця нагадує про трагізм повоєнного   періоду після Другої світової, то в кількох наступних вона   не оминає екстремальних  реалій сьогодення, коли триває екзистенційна війна   на право українців зашишитися народом і зберегти від  російської окупації свою державу. Так Юлій, герой оповідання «(Не)випадковий», захищаючи Україну, загине через кілька годин після того, як народиться його син «в ніч, що перевисла між весною та літом, і була розп’ята сиренами та ракетами», а батько Віталика, «який так намагається наслідувати міського  крутого Едика, недавно був поранений» й продовжує воювати («Жінка дощу»). Хоча письменниця не пише суто в героїчній тональності  про долі в лабетах війни, зважаючи на те, що багато  і чоловіків-утікачів із  фронту, сотні тисяч (якщо не мільйонів) ухилянтів від військової служби.  Зокрема   аморальну сутність свого «я» сповна виявляє  один із таких типажів -  персонаж із оповідання «Містер Секонд»,  вбиваючи постілом із рушниці   Ріку (Марію), яка рятувала від цього нелюда його падчерку Христинку. А масштабні наслідки пережитого на фронті Вадимом («Ненаша ніколи не плаче»),  у значній мірі типові для багатьох воїнів, якими пощастило вижити, письменниця  відображає в синтаксичній конструкції з лаконічних називних речень: «Поранення, військовий шпиталь, операція, реабілітація, нервові зриви, спроба притупити біль алкоголем». Найрельєфніше  ж постає сучасна війна  у долях персонажів (Дмитрика, його батьків Олесі та Віктора, вчительки Світлани, навіть чотирилапого друга Бака)   надзвичайно зворушливого, цікавого і для юних  читачів, завершального   оповідання «Нетакийко».

Та якими б суворими не були життєві іспити, шанс на те, аби не тільки вижити, а жити, нерідко всупереч обставинам,  можна  отримати, якщо  твій шлях осяяний  хоча б промінцем любові. Справжньої, а не зімітованої, зіграної.   З втратами і падіннями,  не  намагаючись уникаючи неуникного,  не втрачаючи в собі рятівного, жертовного, життєдайного світла, здатності прощати. «Бо як же без кохання?» - риторує Дмитро з «Осіннього танго» - щемливої саги про двох, чию взаємну  силу    любові  неспроможна убити невиліковна недуга. Він зізнається хворій дружині Лінді: «Я завжди тебе  любив… Не уявляю, як би я без тебе… Кохання мінливе, воно змінюється, як і ми. Стає мудрішим… Іноді до нього приходить осіння хандра, як часом і на мене. А чиє кохання  не   дожило до старості, тому просто не пощастило в житті».  Вони були разом у пору своєї  життєвої весни і залишаються поряд, коли  хвора Лінда пригадує мелодію, що  колись  стала наче заспівом до спільної з Дмитром долі, і тепер, слухаючи осінній дощ, «прекрасне танго осіннього дощу». Надія Гуменюк, володіючи унікальним даром вміщати світ персонажів у жанрові рамки  лаконічного тексту, де діалогічне і монологічне мовлення органічно-непомітно «перетікає» в непряму мову, без авторських дидактичних моралізаторств, дає можливість читачеві крізь призму навіть трагідрам прочитати і власну долю, аби дочасно не втратити себе, не заблукати в лабіринтах фальшу, самоомани. 

Часто в центрі письменницької оповіді – жіноча доля. Як зокрема й в оповіданнях «Вовчиця»  та «Мама Любця», які можна сприймати у параметрах дилогії. Підло зраджена, обманута, героїня цих двох оповідань спроможна  переступити  через образи, коли йдеться про порятунок життя. І передовсім це ставалося тому, що назавше зберегла в собі приклад «батькової сестри, яку в Сильці прозивали Довгою  Мількою», самотньої  жінки, котра, збираючи в лісі  для лікування односельців  цілюще зілля, «ставала зовсім іншою, лагіднішою, говіркішою, веселішою, про кожну рослинку годинами могла розказувати, пташок за голосами вчила розпізнавати, сліди звірини лісової  читати» («Вовчиця»). Жінки, яка своєю долею по-своєму підтверджує максиму Марії Турчанінофф  у романі «Земля роду» (переклад зі шведської Наталії Іваничук), що  «життя в селі і в лісі – справжнє, істинне життя».

Чи спроможні митці, діячі культури зберегти якщо не талант, то свій дар, залишитися вірними покликанню, проходячи крізь горнило випробувань  у контексті викликів судженого часу? Ця проблематика у книзі  «Жінка дощу» відображена, зважаючи  на сувору правду, складні непередбачувані перипетії життєвих шляхів.   Так художниця Дора Вербицька («Етюд  з метеликом») фактично з раннього дитинства стає заручницею забаганок найріднішої людини, яка до самодурства закохана в начебто свою непересічність: «Русява дівчинка, геть не схожа на красуню, яка її народила, і до того ж без жодних нахилів до маминого артистизму або таткового вокалу, тиха й не по-дитячому серйозна, не завдавала жодних клопотів: вона слухняно виконувала поради  Дори Першої, годинами могла щось малювати на білих аркушах, не зронивши при цьому ні слова». Її мама – бранка не так слави, як марнославства. Коли  ця жінка захворіла, Дора, жертовна, з комплексом меншовартості,  у тіні матері,   залишає навчання у Львівській академії  і  повертається доглядати хвору.  Журналіст Віктор, який прийшов писати про Дору Першу,  побачивши акварелі дівчини, не приховує захоплення її роботами, зауважуючи, що «акварель – взагалі найпоетичніша й найзагадковіша з усіх малярських технік». Здавалося б,  ревність матері, засліпленої безпідставним власним егоїзмом, до потенційно успіху доньки, намагання притлумити  її волю, розпоряджатися цілком її долею стануть фатальними. Але  визначальними стають кохання, що надихає, і творчість, що     вирятовує. Після смерті матері  Дора продає квартиру, купує будиночок з мансардою. Вона, пишучи картини,  «часто забувала пообідати… У такі голодні дні їй, майже напівпритомній, являлися  фантастичні видива. Реальність і уява  змішувалися, як фарби на палітрі, витворювали дивовижні кольори, тони й півтони». Якщо, як розмірковує Дора, «поети складають вірші уві сні, науковці роблять відкриття. От і вона… Іноді під час написання картини реальний і віртуальний світи зіштовхуються в її свідомості так, що їх важко  буває розділити. Вона сама потім не може пояснити, звідки серед цілком  конкретних речей на полотні з’являються вигадливі, ніколи не бачені. Критики називають цей дивний мікс «доповненою реальністю», що нібито є «родзинкою» її творчості».  Надія Гуменюк, звісно ж, не розставляє  всіх крапок над «і» в біографії  мисткині. До того ж у житті Дори, яку Віктор «боїться знову загубити», трапилося стільки непоправного. Тож і завершується оповідання ліричною ремінісценцію на епізод, коли художниця, аби втамувати сльози п’ятирічного  Вікторового сина, який впіймав  блакитного метелика і, випустивши,  втратив, «хутко вмокнула пензлика  у фарбу – трохи блакитного, а тоді крапелька синього. Кілька мазків – і в правому  кутику етюда, на зеленій бадилинці гойднувся крилатий утікач».  І вже згодом Дора подумки відповідатиме  коханому: «Звісно  ж, вона не зникне. Але ніколи не зникне й це пронизливе щемке відчуття… Ніби щось пролетіло повз них, як отой блакитний  метелик, якого вже не наздогнати, не потримати на долоні, не погладити по оксамитових блакитних крильцях. Залишиться тільки етюд, який завжди нагадуватиме про  нього, про літо й про хлопчика, який міг би бути їхнім».

Якщо в «Етюді з метеликом» гармонія почуттів окриляє, надихає, то у    «Волошковому монстрі» помилка  художника  при виборі судженої стає убивчою.  Богдан, який з першого погляду закохується в сільське дівча, створює свою «Волошкову Василинку». Він допоможе  дівчині здобути художню освіту, стати викладачкою  образотворчого  (візуального) мистецтва в коледжі. Але Богдан  не зможе ( бо це неможливо) її, вже дружину, наблизити до себе, оскільки обоє  були зовсім інакшими, цілковитими протилежностями.  Примітивна, зациклена на  матеріальному, Василина (Ліна)  не могла  й бути інакшою в ставленні до того, для кого найістотнішими були духовні цінності. Тож  її прозріння після смерті чоловіка –  і запізніле, й оманливе. 

Мистецької  проблематики торкається Надія Гуменюк і в оповіданні «Ненаша ніколи не плаче», де йдеться передовсім про  долі сестер Аннети та Алекси, а  простір  тесту  - не лише в межах нашої країни, а й інших держав, зокрема Італії та Іспанії. Мандрівка  українського художника Маркуса -  не лише пошук нових вражень, «освоєння» творчих здобутків славетних майстрів, а інтуїтивний  рух назустріч коханню. Він, зупинившись у Барселоні,  буквально  зачарований храмом Святого сімейства - архітектурним  творінням  Антоніо      Ґауді, цією «кам’яною красою  з вежами, що нагадують піщані замки, з фактастичними конструкціями у вигляді лісу, з дивовижним поєднанням готики, кубізму й модернізму, цією застиглою музикою». Тим творінням,  яке сам  його автор називав «Біблією, втіленою в архітектурі». Художник тисячі разів зображує цей храм «з таким фанатизмом, наче бачить його уперше». Ця одержимість робить в  очах Аннетти  Гомес (насправді Гурської) «Марка-Маркуса схожим на Антоніо Ґауді. Недарма ж, мабуть, говорять про суголосність душ, які перегукуються та знаходять точки дотику через цілі історичні епохи». Вадим, дружачи з Маркусом із дитинства,  тільки згодом пізнає  його справжню вдачу, оскільки «цей  блакитноокий мовчун і меланхолік, такий на вигляд нерішучий, виявився навдивовижу   наполегливим. І гроші, точніше їхня відсутність,  для нього не стали перешкодою. Він давно мріяв побачити найвидатніші пам’ятки Європи. Й ось – узяв та й поїхав за своєю мрією. Мандрував автостопом. Підробляв на обід коли пензликом, а коли й мітлою чи лопатою. Німеччина,   Франція, Італія й нарешті – Іспанія, Барселона, площа Ґауді».  

Натомість доля Левка Терена («Фанатка») – сумна історія про  колишнього актора та режисера, який  як Дід Артист доживає віку на самотині, в сільській хатині, в голоді та холоді. Хіба щомісяця вже пів року отримує переказ у сто євро від невідомої прихильниці його загубленого таланту.  «Чорт батька знає, хто це так таємно спонсорує його, - дивується чоловік, так і не відповівши на подальші запитання. - І головне  - за що? Нікому ж нібито й не дарував і в борг не давав. А як потім доведеться розплачуватися? Кажуть же, що безплатним    буває тільки сир у мишоловці». Левко  ще остаточно не втратив себе. І тоді, коли зрідка пропалює в грубці, хоч «тепло від дров хутчіше вивітрюється з хати, але він любить, як вони горять і як, згоряючи, пахнуть. Тоді флейта сама   проситься до  губ. Заплющиш очі, дмухнеш у неї – душа аж на покуть злітає. Всідається там біля образа святої Марії з дитятком на руках і слухає, як він грає». Але це лише епізод, який не змінює його способу не так життя, як доживання. І несподіваним  шансом, коли у зв’язку з приїздом  зарубіжної артистки  цього забутого чоловіка просять взяти участь у концерті, не скористається. Хоч попереднє нагадування-прохання   сільського голови, здавалося б, могло стати стимулом  для залишків  еґо: «Приведіть себе, Левку  Івановичу, у божеський  вигляд… Ну ви ж пам’ятаєте, яким до нас приїхали? Таким франтом, що всі жінки умлівали і вслід зітхали». Але він таки не бере участі в концерті, оскільки і не зумів витримати спокуси генделиком, і не горів особливим бажанням стати заручником  показового  дійства. Правда, відтак до нього заїде з донькою ця жінка, яку він любив та яка залишила Левка. Ще  будучи одинадцятикласницею, вона, Гала, зізнаватиметься  Терену: «Я ваша фанатка. Ще як ви Степана в «Боярині» грали».  І він, «вражений її терпінням і затятістю, уперто, захоплено й закохано,   як Пігмаліон Галатею, ліпив із неї актрису, вдихав у неї вогонь. І сам дедалі більше палахкотів». Але така ідилія закінчилася. Це було фактично неминучим і виявилося навіть не стальки в інтимних стосунках Гали  з місцевим багатієм.  Її закиди з приводу матеріальних статків, кар’єрних  успіхів остаточно засвідчили, наскільки Лавко та його дружина різні.  «Ти  ніколи  не станеш головним. Тобі до всього байдуже, окрім сцени. Усе твоє життя – тільки територія сцени, - докорятиме Гала. - А що ми за це маємо? Я більше так не можу! Не мо-жу!» І подальші свої кроки оправдовуватиме тим, що у неї «виросли крила, і їм треба польоту».  Левко так і не зміг вирватися з зачарованого кола кохання до жінки, яка покинула його. Так, траплялися Віка, інші  актриси, які «намагалися загоїти його рану», яких  «вистачало – самотніх, закоханих у сцену й не вельми, талановитих і не дуже, невлаштованих, так само обпечених  коханням і  зрадами. Знав: досить поманити пальцем – і матиме будь-яку з них. Але перед очима стояла Гала». Тож  подальші метеморфози «я» - це вже не еволюція, а невпинна деградація.   Після  похорону матері  він лишається в селі, оскільки втратив роботу у театрі. Поки керував народним театром у рідному селі, ще якось відучував життєву мотивацію, а після закриття  клубу став зайвим: «Пив, а біль не минав. Ночами не спалося, прислухався до тиші, а чув мамині пісні... Сороківка минула, а в нього  - ні сім’ї, ні дітей, ні близької душі... Усе намагався спіймати а тому світі свою жар-птицю. А проворонив долю».  Левко капітулював перед викликами, плив за течію, відмовившись від того, аби не загубити  і талант, і себе, ставши  заручником невмолимого  самознизнищення. Але  чи  щаслива Гала? Вона жила то в Угорщині, то в Швеції, зараз – у Греції,  всі сподівання покладає на доньку,  яка «з дитинства співає, з шести років у музичній школі». Гала розповідає сільському голові: «Я вже давно  не граю – мовний бар’єр та й… от Вероніці допомагаю пробитися… Недарма ж кажуть, що бездарність проб’ється сама, а талант треба підтримувати».  Коли Галина рука опиняється в руці Левка, то «вже не тремтить,  а тріпоче, як наполохана пташка в клітці. Що це – хвилювання чи початок хвороби Паркінсона? Легенько стискає її та відчуває тверді мозолики на пальцях». Тож на хліб  насущний, вочевидь, вона вже давно заробляє фізичною працею. Доньці каже вибіркову правду, знайомлячи і не нагадуючи, що Левко був її чоловіком, не говорячи про свій фатальний вплив на долю цієї людини: «Вероніко, оце той самий режисер, про якого я тобі розповідала… Мій театральний учитель і колега. Дуже талановитий! Дуже! Якби він працював не в провінції…» Вочевидь, ця жінка, вдаючись до «якбитології», фактично тікає від суворої правди про власний згубний вплив на долю Левка.  Вона говорить  поспіхом, наче засвідчуючи намагання і  втекти від правди. Для годиться запрошує до Греції,  де українська громада хоче створити свою театральну студію, обіцяє допомогти з переїздом. Але Гала, продовжуючи  грати з себе щасливу й успішну,  теж, як і Левко, програла своє життя.  Тому й «він мовчить. У нього стільки запитань.  Навіщо вона приїжджала? Навіщо пробиралася  цими заметами   з теплої Греції? Навіщо везла сюди, у цю поліську глушину, Вероніку? Щоб показати їй його? Щоб він побачив її? Навіщо… І головне, чи знайшла те, що шукала? Чи спіймала свою жар-птицю?» Запитання в останньому реченні риторичне. Хоча саме переплетіння цих і подібних доль – промовисті теми  для майстрів слова. Адже, як  писав Софії Яблонській  Володимир Винниченко  у листі, датованому  серпня 1929 року,  «овіяне духом творчости, це нудне, сіре й немов нікчемне життя, може стати не гіршим матеріалом, ніж найпоетичніша обстановка».

Як уже зазначалося, кожне  оповідання Надії Гуменюк має реальну життєву основу, а персонажі – своїх прототипів. Ці історії, де  нерідко поряд світлі й темні вияви людської вдачі, зазвичай не вписуються  в параметри «любовного трикутника». Як зокрема в тексті   «Перс і ласунка», де Дарко постає спершу як  чоловік Тоні, а відтак – її рідної сестри. Письменниця не вдається до дидактичного менторства. Вона пропонує читачеві самому знайти відповіді на найболючіші питання на прикладі доль двох і близьких, і таких різних людей. «Тоня – повна протилежність Іванки. Ніби вони й не сестри, ніби не росли в одній квартирі і їх виховувала не одна мама, що мала великий вчительський досвід, - акцентує письменниця. - Темно-руса Іванка – «булочка з родзинками, до якої завжди липнуть всі гнані, голодні і скривджені» (визначення подружки Леся). А Тоня… О, Тоня й справді нагадувала граційну білу кицьку, яка час від часу випускає налаковані пазурчики і з лагідним мурканням переходить на тигряче рикання». Тож і вона не стільки дослухається до свого серця, скільки  до інстинкту мисливиці. Адже «полює» на успішних, передовсім матеріально,  чоловіків: перший шлюб – з  сином банкіра, другий – з сином власника магазину, третій – з Дарком. При цьому вона й не приховує знущальної зневаги зневага  до сестри: «Ла-су-ноч-ка… Пампушка з родзинками».  Зрештою аварія, в яку потрапив герой оповідання, стає індикатором і того, які насправді як Іванка, так і Тоня. Попри  важкі травми, «Дарій вижив, переніс п’ять складних операцій.  Після останньої співробітники перевезли його в батьківську хату, що осиротіла після тієї аварії – батько ніби вимолив синові життя взамін за своє і відійшов, замість нього, в інший світ». Але цей чоловік  у такому стані вже не потрібний, навіть зайвий для дружини. Тож, терзаючись моральними докорами, мати перед смертю, передаючи заощаджені  для Іванки кошти («Я потроху відкладала для тебе»), все-таки проситиме: «Поділися з Дарієм… Він же квартиру Тоні оставив. Хай хоч трохи». При цьому резюмуючи: «Гріх же який, Господи, - кинути людину отак напризволяще… Люди тепер  - як хижаки. Рідна жінка і та не пожаліла, що вже казати про чужих». Аби забутися від недуги, прикутий до візка Дарко виготовляє дерев’яні фігурки, шкатулки, плете кошики. Його лікує баба Оляна, яка «заповзялася травами, корінцями та мазями на ноги поставити». Дарко (Дарій), спілкуючись з Іванкою, не нарікатиме  на долю: «Усе добре, Іванко. Усе добре! Могло бути значно гірше. Я ж міг не вижити… Вижив і щоранку зустрічаю сонце, дивлюся на небо, на ліс, слухаю птахів, розмовляю з добрими людьми, ось тебе, красуню, побачив».  Він зазначає, що  «люди іноді переживають такі життєві драми, які перевертають усе їхнє життя і змінюють їх самих». Але це не стосується  таких, як Тоня. Проте  Дарко не погоджується на  пропозицію Іванки повернутися до міста, де у неї двокімнатна квартира, а він же як досвідчений юрист не залишиться без роботи.  Він  виганяє Іванку: «Геть звідси! Мотай до свого міста! Теж мені мати Тереза! Своє життя влаштовуй. То біля хворої мами сиділа, навіть на побачення не мала часу піти. А тепер з чужим калікою мороки хочеш набратися?» Однак Іванка, діставшись  до вокзалу, усвідомлює остаточно: вона не може жити без Дарія. Тож і телефонує  до Тоні  з проханням, щоб на кілька днів забрала її собаку Чапика: «Який Дарій? А ти багато їх знаєш?.. Той самий, Тоню, той самий!.. Так, я безтолкова…Угу, і дурепа і ненормальна… І мені плювати, що ти про мене думаєш!» І коли повертається до Дарієвої  хати, переконується, що не вчинила  і за покликом серця, й тому, що її  чекають. Адже  «він сидів біля вікна. У тій же позі, в якій вона його залишила. Сидів і дивився на сіре небо. Мовби молився, щоб вона повернулася».

Надія Гуменюк не ідеалізує тих персонажів, які вписують критики в стереотип «герої оповідань». Вони, як і реальні прототипи, - зі своїми помилками, гріхами та  чеснотами.   Як і Кость-мандрівник з оповідання  «Коханий волоцюга», чия  «карма – дорога. Не відпускає його, хоч ти пенькни. Пробував уже й не опиратися, не піддаватися, приземлитися й отаборитися… Наче сам не свій на тій прив’язі робився, якось ніби зменшувався, стискався весь».  У значній мірі спосіб життя  Костя  зумовлений ще в дитинстві, коли, не маючи батька,  зазнавав знущань від вітчима. Тож тікав із дому, а згодом опинився в інтернаті як «некерований». Після цього була навчання в ПТУ, нетривала праця на будівництві, служба в армії,  БАМ, Одеса. А коли в рідному містечку зустрів кохання та  «припав до Мальви, як рудий джміль до квітки», то вже майже не сумнівався: «Ну от і кінець твоїм мандрам, Костю! Хто від такої коханої поїде…Та й час вже кинути якір – за тридцятку ось-ось  перевалить». Продовжуючи керуватися філософією, що  «життя – це дорога. Її неможливо пізнати до кінця,  неможливо підкорити. Нею можна тільки йти», для нього відтепер «ця жінка теж – як дорога. Тягнуть його кожна до себе, ніби в перетягуванні каната змагаються. То дорога від неї покличе, то вона від дороги його відірве і біля себе припне… Який сенс у дорозі, якщо з неї нема до кого повертатися?» Однак ще чоловікові доведеться пройти крізь жахіття вакханалії безкарності криміналітету, що на початку дев’яностих  не знала кордонів. Хоч він фізично зцілиться аж у Бурятії, де «за рік і мертва рука ожила, й про милицю забув, і головні болі припинилися»,  та душа «рватиметься» в Україну до Мальви, котра завше чекає на свого «коханого волоцюгу».  І коли  під час першої ж зустрічі     п’ятирічний хлопчик, якого взяла Марина (Мальва) у дитбудинку,  назве  його батьком,  врешті-решт відчує, що  «справді більше не хочеться нікуди  їхати. Дорога, як  натягнута гумова нитка, раптом стрімко збіглася, стиснулася, скрутилася у кільце і завмерла у долоньці маленького хлопчика».

Кожне оповідання  з книги «Жінка дощу» Надії Гуменюк – це не лише індивідуальні історії, спершу «написані»  передовсім життям, а й світ, де попри нерідко  трагічні перипетії, найсуворіші обставини,  домінує світла енергетика людяності. Унікальні  типажі,  «поселені» письменницею в свої тексти (як Гілько, «Вічний Дід, без якого годі було й уявити Сильце» з оповідання  «Мама Любця»)   закарбовуються  в пам’яті, нагадуючи про таїну кожної,  на перший погляд, звичайної  долі, в якій віддзеркалюється  безсмертна душа нашого  народу. Тож і  колоритне мовлення персонажів із вкраплення гумору на фоні  нерідко невеселих реалій, й спроможністю на  максимально об’єктивну оцінка конкретики  завдяки точним й універсальним прислів’ям, і ліричний «відсвід», де авторка не нав’язливо   і наче непомітно промовляє до розуму й серця читача, - все це стає запорукою того, що книга «Жінка дощу» не втратить своєї актуальності і для прийдешніх поколінь.  Про таємницю такого феномену свого часу  Володимир Лис, принагідно розмірковуючи, «що здатне вилікувати душу, яка страждає від образи, нерозуміння, зради, нерозділеного кохання, втрати близьких, самотності», зазначив: «Хіба що слово, яке теплим подорожником дотикається до неї. Саме таким воно є в оповіданнях Надії Гуменюк…Воно про любов, без якої взагалі неможливе наше багатогранне і драматичне життя». Аби в цьому вкотре переконатися,  варто прочитати і її «Жінку дощу».