Це невелика книжка у твердій палітурці, ілюстрована переважно прадавніми фотографіями та листівками Франківська. Зрозуміло, дорадянських часів, коли він називався Станіславовом, і його мешканці десь приблизно на третину були поляками, на третину — євреями і на третину — українцями.

Позаяк це перша книжка авторки, слід детальніше зупинитись на її особистості. Лариса Мончак, здається, все життя мешкає у Франківську; певний час очолює літературну студію   творчого письма «Перлина», розраховану переважно на дітей та підлітків. Серед інших її робіт — праця екскурсовода, а також робота у відділі промоції прадавнього, а як на 2026 рік, чи й взагалі одного з найстарших українських видавництв, франківської ж «Лілеї-НВ».

Колись його власник, Василь Іваночко, жартуючи, казав, що те «НВ» розшифровується як «нічні волоцюги». Тепер його жарти чують зовсім інші люди: певний час тому пан Василь пішов добровольцем до війська.

Ще кілька слів щодо видавництва, такого непомітного на тлі розквіту вітчизняної видавничої справи, бо тут це важливо. Навіть на Книжковому Арсеналі на столику «Лілеї-НВ» були розкладені тоненькі, у картонних обкладинках, твори співавторів Станіславського феномену, — додруки стародавніх видань, незнані нині нікому, крім мого покоління та хіба бібліофілів першодруки, зі стриманим дизайном 1990-х років, з усією аскетичністю того періоду, коли книжка вважалась чудовою, якщо її зміст був цікавим, а речення можна було легко прочитати на світлому, — добре, якщо білому, але останнє не обов’язково, — папері. Ті часи зусібічного де вимушеного, а де й принципового стоїцизму мовби мимохіть і досі тримаються книжок «Лілеї», — хоча папір став якіснішим, і тверді палітурки вже не є винятками з правил.

Лариса Мончак, співробітниця «Лілеї...», каже, що видавець нещодавно зацікавився музейним проєктом. Це, на мою думку, природно для нього: адже не можна десятиліттями поспіль видавати краєзнавчу та історичну літературу, не зацікавившись рано чи пізно її візуальною складовою.

Як кажуть, хто б дивувався. 

*

Тепер детальніше щодо авторки. Вона справляє надзвичайно приємне враження, — і не лише тому, що під час Книжкового Арсеналу біля стенду «Лілеї...» вона була вбрана у чудову сукню-вишиванку. Вона мила і врівноважена, спокійна і доброзичлива; мелодійна галичанська вимова тішить слух після зросійщеної української центру країни. Загалом мені про неї відомо небагато, — рівно стільки, скільки вона говорила у кількох інтерв’ю після виходу своєї книжки. Зокрема, що на фронті служить також і її син; що вона не є професійним психологом; що цю свою першу книжку вона написала буквально на одному диханні.

*

Що саме драма «Квіти під руками диявола», — побудована, між іншим, згідно з усіма законами жанру, з катарсисом включно, — говорить світові? І чому вона так легко читається?

П’єсу присвячено Франківську міжвоєнної доби та часів окупації. І це напрочуд динамічна історія, безумовно варта екранізації чи театральної постановки, адже тут майже немає пасивних міркувань, і монологи, де вони є, досить короткі і дуже виразні. Всі вони — відбиток емоцій та вчинків, подій і трагедій, причому такого штибу, від яких в очах темно, — принаймні тепер, коли ледь не всі можливі трагедії, злочини та вияви патологічної жорстокості часів Другої світової намагаються обігнати і перегнати кацапські ініціатори та учасники російсько-української війни. 

*

Ця несподівана (ну, для кого як; я давно сподівалась на щось, чи, точніше, на когось подібного) — парость Станіславського феномену має усі властивості попередників: примарну спонтанність; гармонійність; цілковиту легкість письма.

Проте, на відміну від своїх знаменитих попередників, ця авторка не вклала до сюжету жодних автопортретів. Якщо вона й зашифрувала тут у якісь деталі особистий досвід, то впізнають його лише ті, хто добре її знає. Плюс тут немає ані сюрреалістичних елементів, ані натяків на модерністську прозу. Нічого зайвого за межами основної ідеї: вчинків та відвзаємлених ставлень одне до одного франківців часів фашистської окупації. Антропоцентризм як він є, проте без жодних домішок егоцентризму. 

Також від численних попередників авторку «Квітів…» відрізняє мотиваційна складова. Це вже не мистецтво задля мистецтва; не послідовна реакція нащадків на деякі форми галичанського модернізму початку ХХ ст. Однак це безумовно реакція на події початку — середини ХХ ст., і реакція ця набула безперечно мистецької форми.

*

У цій драмі, написаній згідно з усіма законами жанру, не так мало діючих осіб (писати такі рецензії без спойлерів — справді складна робота). У більшості іменами та віросповіданням чітко артикульоване національне походження: українка, українець, полька, єврейка, їхні родичі, а також сусіди. Час та місце дії — мирний міжвоєнний період, а згодом — початок окупації Станіславова.

В центрі уваги — непростий процес перетворення звичайної людини на «праведника миру». Про всяк випадок нагадаю: так після Другої світової називали людей, які, ризикуючи життям, рятували євреїв від страти у нацистському концтаборі. 

Якби у цій драмі взагалі не було зловісних «поганих людей», вона була б надто штучною і непереконливою. Однак дійсно негативні герої потрапляють у кадр з прямою мовою лише один раз, — це поліцай, що працює на окупантів. Та й він не надто погана людина, бо вчасно відволікається від обшуку підозрілого будинку, коли родичка припрошує його до накритого столу. 

Весь інший сценічний час паскудні та лихі вчинки відбуваються за кадром, їх лише переповідають один одному (одна одній) головні герої. У яких, — і це характерно, припускаю, для оптики авторки, — вистачає занадто людських рис, але немає ані тіні справжнього зла.

Вони дивовижно хороші люди, всі ці українці, поляки та євреї Лариси Мончак. До такої міри хороші, мовби читаєш казку чи притчу, покликану розповісти, як належало б думати та діяти за обставин окупації, наприклад, нормальним сусідам. Закоханим, що «любились, та розійшлися». Жіночкам середнього віку, яким є що пригадати сусідським хлопчакам в сенсі обламаних кущів півоній. І, врешті, вагітним, породіллям, поліцаям; тим, хто ховається у підвалі; тим, хто ховає тих, хто ховається у підвалі. 

*

Якщо щось і об’єднує драму пані Лариси з об’єктивною реальністю, даною нам у відчуттях, фактах і новинах з російсько-українського фронту, — то це пересторога. Я вже десь чула ті інтонації, що їх авторка вклала в уста своїх героїв, — і щодо віри в те, що війни не буде, бо це усім невигідно, і щодо тихого, природного жаху нормальної людини від того, що виробляють окупанти.

Ті та ці часи об’єднує впевненість в тому, що ці жахіття можуть повторитись. Авторка абсолютно точно впевнена в тому, що ті люди, котрі припхались зі своїми імперськими хворобами до України, дійсно здатні на все найгірше, — тож і в кадрі п’єси, і за кадром, уже в інтерв’ю та й, думаю, за його межами вона впевнена: їм не можна вірити. Ті люди, окупанти, у нашому випадку — росіяни здатні на все найгірше; їм також властиво активувати усе найгірше в людях, до яких вони присікались зі своїми уявленнями про «мір».

Людині, яка читала цю п’єсу та на свої очі бачила фотографії перших днів по деокупації, наприклад, містечка Буча, неважко поставити знак «дорівнює» між нацистами часів Другої світової та кацапським гарматним м’ясом у сучасній Україні. Різниця між ними незначна, — і полягає вона радше у наслідках технічного поступу, аніж у великих змінах в уявленнях про людяність обох тих армій, нацистської та кацапської, так симетрично схиблених на ідеях «великої імперії». 

*

Книжка ця загалом на 120% сценічна і дуже болісна. Також і тому, що всі герої першого плану — добрі, хороші люди, які заробили свої переконання на найнадійніших лекціях у світі, — на особистому досвіді. А ще тому, що більшості з них загрожує смертельна небезпека, і добро далеко не завжди перемагає зло.

Тому проблем з катарсисом у глядачів, — так само, як у читачів, — не буде. Я вас запевняю: попри відкритий фінал, де нікого з тих, хто вижив, не приречено на смерть, всіх героїв цієї книжки нестерпно шкода. Тому, що вони на свої випробування на міцність нічим не заслужили. Тому, що йдеться про масштабне, позірно безкарне зло, від якого найбільше страждають безборонні люди.

А ще тому, що дії їхніх ворогів більш ніж легко проєктуються на події російсько-української війни.

Тож ця книжка, мені здається (але я в цьому не впевнена) може бути тригерною для людей, яким траплялось мешкати в окупації.

* 

«Це може повторитись» і «їм не можна вірити», сказані схвильованим тоном, з глибокою вірою у власні слова, — лейтмотив драми пані Лариси, що не давав мені спокою, аж поки я не згадала, що саме він нагадує: величезну книжку спогадів «Після визволення» Барбари Скарґи. Певне, Лариса Мончак прочитала не одну книжку на цю тему, багато чула та говорила щодо ролі радянщини в житті українців та України, — бо нерв оповіді Б. Скарги, присвяченої життю у радянських сталінських таборах, точнісінько такий же: їм не можна вірити. Вони дійсно прагнуть «повторити». Бо вони — у Скарґи це радянські люди, — ось такі: ліниві, заздрісні, жорстокі, недбалі; схильні цінувати і плодити насамперед бруд і підлість, паразитувати на прекрасному або нищити його.

Однак Барбара Скарга більше 10 років відбувала свій термін ув’язнення у сибірських таборах за те, що належала до Польського Руху Опору. Питання в тому, яким чином її переживання — і досвід таких, як вона, — зуміла перетворити на мистецтво пані Лариса. Мені здається, справа у вмінні синтезувати прочитаний досвід з виразною літературною традицією.

Це пояснюють літературним талантом — чи виявом метемпсихозу; ну, залежно від того, хто говорить.

* 

Можливо, я прочитала книжку надто швидко, — але знакових сцен з квітами, зазначеними у назві, там лише дві. На перших сторінках юнак чекає на кохану дівчину з великим букетом квітів (спойлер, бо писати рецензію взагалі без спойлерів нецікаво: виламаних на сусідському городі).

А потім, ближче до фіналу, маленький монолог головної героїні пояснює назву драми. Це до такої міри справжня історія тонкого і щирого дівчачого світу, що їй віриш беззаперечно.

«Коли я була маленькою, поряд з нашим домом цвіла красива клумба. Її посадила тітка Римма з першого поверху. Я любила бавитися з квітами. Не обривала їх, ні. Уявляла собі, що кожна квітка — це сім’я, а пелюстки на ній — це діти батьки, бабусі, дідусі і всі інші родичі. Моя клумба була цілим містом. Квіти на ній — білі, червоні, рожеві, жовті... Всі різні».

*

І наостанок про адресатів. Я точно знаю, що ця книжка потрібна фахівцям з міжвоєнного періоду, з юдаїки, з міжкультурних стосунків, зокрема у Східній Галичині.

Вона може бути цікава історикам, — як літературний наратив, побудований на трагічному фактажі часів Другої світової. 

Я б також дуже радила цей текст театралам та дієвцям кіно, бо історія Лариси Мончак гранично візуальна.

Цю драму також охоче читатимуть люди, для яких словосполучення «Станіславський феномен» означає прізвища живих людей і назви улюблених книжок, а не кілька рядків в літературознавчому довіднику. 

І ті, кому небайдужі талановиті твори, герої яких поводяться як належить. Не те щоб героїчно, — але так, щоби не замаститись у зраді чи підлості, не спричинити прямо чи опосередковано чиєїсь смерті. 

Загалом у певному сенсі цю книжку можна вважати прикладом ідеальної поведінки пересічних людей, що опинились у небезпеці; в окупації. 

І з усіх цих точок зору драма «Квіти під руками диявола» заслуговує на увагу. Попри те, що диявол у сюжеті нібито відсутній. Бо замість нього тут правлять старі, як світ, і людські, інколи занадто людські, наміри та вчинки.