Іван Гаврилович — поет і журналіст, творча біографія якого тісно межує із Франківськом з точки зору мистецько-літературно-культурної під знаком редакторської. Власне, після закінчення факультету журналістики Львівського університету імені Івана Франка із відзнакою, цей чоловік проходить усі щаблі газетної праці в міських редакціях. Що іще доповнювало його життєву ходу, за винятком поезотворчості та журналістського тягаря, добре не знаю: справа в тому, що я не надто вникаю в перипетії людської долі (що там було, де, коли і як). Бо: по-перше, жити означає не вміти нічого заздалегідь передбачити, а по-друге, немає такого письменника, що його творчість зумів би перекреслити біографічний факт чи людський фактор, оскільки питання руба стоїть саме з позиції літературної. 

На поезію Івана Гавриловича надибала несподівано. Якось, зайшовши до Літературного музею, побачила на столі Володимира Смирнова ряд книжок, трошки хаотично складених. Передивившись їх усіх, зупинилась на тонесенькій книжечці. Поетичній. Несподівано, але ті вірші вражали ритмікою, живо адаптованою до світовідчуття автора, що не застигали у відточеній формі і не ховали за рядками нічого, а відтворювали думки так, що за ними чувся дух і всуціль відповідальне за Слово і віддане йому серцебиття. Назви тієї книжки не пригадую, але один із них врізався в пам’ять — так точно (власне, завжди дивують автори, творчість яких не губиться серед тієї роботи журналістської, що здатна корозійно притуплювати творчий ген). 

Нині, точніше — нещодавно, у доробку Івана Гавриловича зринуло ще одне видання під назвою «Франківську мій — надіє серця», куди ввійшли пісні на його вірші. На цій стежині в автора відбувся дебют. 

Презентують книжку одночасно в суголосному ключі два фахові матеріали: переднє слово Михайла Кривеня (професор Інституту мистецтв, народний артист України, член Національної спілки театральних діячів України) та післямова Ігоря Глібовицького (викладач-методист Івано-Франківського музичного коледжу ім. Д. Січинського, кандидат мистецтвознавства). Зрештою, рецензувати подібні видання і повинні мистецтвознавці з точки зору фахової, тоді як я пишу з позиції читацької та віддачі належного авторові у світлі поетичному.

Структурно видання складають чотири розділи, серед яких «Пароль українських сердець» (патріотичні пісні), «Поклик душі» (духовні пісні), «Ранковий голуб» (родинно-побутові пісні) та «Кленова кладочка» (любовні пісні). До останнього із названих входить найбільша кількість пісенних текстів. 

Найголовніше залишається фактом: перспектива таких видань у розвитку музично-естетичної культури виконавців та формуванні художнього смаку. Збірка пісень актуальна як для студентів музичних навчальних закладів, професійних артистів та аматорів сцени, так і стане в пригоді поціновувачам традиції української пісні. 

Як висновок, залишається привітати автора із пісенним дебютом та побажати творчих успіхів на літературному та журналістському горизонтах.