Любителям буфонад присвячую...

(майже епіграф, коли не заголовок)

Зазомбовані та зманіпульовані, беруть до рук цю недокниженцію — при цьому в них горять очі, не знати з якого б то дива. Бо авторові далеко до Ошо, якого з мислителів-філософів я шаную з особливим пієтетом, Будди та Шевченка (останні двоє зринають десь між рядками); скажу більше — він не мольфар, не знахар, а його присутність в українській поезії на сучасному мистецькому зрізі, на відміну від початкової стації входження в простір літератури, навіть не другорядна. Я впевнена, що якщо в автора миттєво зникне розчинившись, мов піна, публічність, його творчість автоматично загубиться, таким чином помноживши саму себе на нуль. Однак є ті, хто в пориві здебільшого підліткової несформованості в прояві почуттів і їх нерозумінні шукає розради чи втіхи, називаючи безглузді рядки віршами про кохання (дякую упорядникові, що напочатку не вказав, що цей весь дурдом загалом — під знаком поезії). 

Добре не намацавши, що воно таке, мліють перед цим Mersedes-Benz(ом), який нерозумно стрибає на сценах українських міст, а десь там, у своїй творчості, каже матері, «що я дебіл! Ти розумієш — дебіл» (с. 179). І де тут лірика? Добре би було, аби автор цієї тяжко філософської та глибокої, аж перенасиченої сенсами та підтекстами, метафори (сподіваюся!) підказав, що то за такий цікавий художній засіб лягає в основу його манери вираження думки? А взагалі, тут є думка? Пригадую: ще коли я вчилася в школі, а в моєму класі було більше хлопців, аніж дівчат, і коли вони сідали на гальорці грати в карти, подібне зринало чи не щохвилини, якщо комусь із них там щось не виходило. Ото, коли випаде нагода, скажу їм, що вони всі талановиті поети. Але! Попри те, що вони переважно батярили в навчанні, не пригадую, щоби дівчат, до котрих пробували зачіпатися, називали «тьолка», «Натаха», чи зверталися б до них на кшталт «вимкни на хуй це радіо «Марія», що ти хочеш почути?» І не треба кривлятися при читанні цих рядків і гудіти на весь часопростір, що то я таке понаписувала, бо всього-на-всього цитую улюбленого поета України, від якого шаленіють і якого обожнюють. Це ж геніально назвати один із розділів «Лесбійки» (2009). Я ж не заперечую. Дивлюся тверезими очима — тільки і всього. А може, в цій назві також треба вбачати поезію, хоча я нічого так і не вбачаю?..

Насправді, ранні вірші автора обнадіюють, навіть більше ніж. Власне, кажу це тому, що в абабагаламагівському виданні переткано старіші та новіші тексти. І хоча я дотримуюся позиції, що «тексти» на означення поезії — назва далеко не релевантна до кореня поетичного, тут зроблю виняток. Отож. Так звані «давні» вірші (це оті перші) здатні формувати естетичний смак і не є відвертим ґвалтуванням мови, але чого вартує останній розділ із його репівською начиткою. Писав колись прозаїк В. Дрозд, що йому важливо, що він скаже і напише на сторінці власної творчості, зрештою, тим хто щось пробує написати, це також мало би бути недалеким. Але кому того треба? Тому, хто стоїть за ширмою «Динамо Харків», точно байдуже. 

Взагалі, я так і не змогла прочитати більше двох віршів останнього розділу, оскільки мені боляче читати порожні тексти, як і боляче в спілкуванні з лицемірними, латентними і фальшивими людьми. Зрештою, є інші набагато серйозніші поети, рядки яких подібні до струн. Тонких-тонких. Я б їх хотіла слухати, але точно не дивитися, як маса людства молиться над ім’ям і прізвищем, які свідомо не озвучую і які при зміні поколінь цілком зітруть із обличчя історії літературної пам’яті. А ще — доволі шкода, що професійні поети та професійне розуміння поезії так безповоротно відходять у минуле...

Навіть не уявляю не те що літературознавчого аналізу цих віршів, а інтерпретаційних матеріалів.