Я знала те, що Роксолана Жаркова пише неймовірну прозу. Адже вона — авторка багатьох помітних у сучасній українській літературі прозових книг: «Нуль цілих, нуль десятих» (2021), «Біжи, Еврідіко!» (2023), «Ножиці, папір» (2024), «Розсипані кордони» (2025). Знала також, що творчий шлях письменниці розпочався в дитинстві з вірша про Україну. А потім була проза життя і проза літератури. Коли я читала «Розсипані кордони», то помітила, що це не лише проза — це уже поезія, та поезія, яка ховалась між рядками прози: ніби між тонких стебел глибокої трави. 

І вона таки проросла, її власна «Глибока трава» — жмуток віршів, що виникли між прозою, глибокою екзистенцією болю, досконало захованого між паростками поезії у «дзвінких і шиплячих» настроях поетичної душі. 

«Приголосні й голосні, 

Дзвінкі та шиплячі… 

Мова моя сміється мені, 

Мені моя мова плаче». 

Зелені паростки молодої поезії струменіють до високого мистецтва літератури, ховаються за пів’яблуком обличчя, маскуючи високі пориви душі ніжністю дитячих мрій, але з першої сторінки заставляють задуматись... 

«І німим «забери» (не почуєш) зітхне, 

І заплаче між гір, між долини. 

І спитає когось: ти впізнаєш мене, 

Ту мене з обличчям дитини?»

Так «надривалися струни усіх доріг», «зміряючи кроками дні», а «світ завмирав в єдиному імені»... 

«…і те, як у тобі застигає камфора для скрипок, 

як важчає кожен рух і глибшає кожен крок, 

як кров чиясь зрошує наші поля, 

як випаровує біль після дощів земля, 

як схилились над нею всі мученики і святі... 

а ви обіймалися так уперше в житті, 

і надривалися струни усіх доріг, 

і розсипався тихо за вікнами сніг, 

і жодних немає сил, 

аби піти 

в ці густі вечори, 

що нам хтось роздає з висоти...»

«Засіванкою» посіяв у серці «хлопчик з хрестом» і вона проросла паростками трави глибокої і в моїй душі, від чого родився і мій праведний гнів на ворога. 

«Коли мовчиш — ніби робиш невидимий крок», і цей крок для авторки — поезія — мовчазний важливий крок у «Глибоку траву». 

«і чути, як соком полів витікають всі сни ластівок 

і знати: коли мовчиш — ніби робиш невидимий крок 

ніби робиш короткий вдих, порізавши киснем десь там 

де існує ще надто живим, надто теплим вузенький шрам… 

і молиш Його про всіх, що з води і землі в заміс 

він важчає від мовчань, чи більше — таки від сліз 

він має собі піти, хочу, щоб так було… 

не лишаєш мені човна, то хоч би весло…»

Збірка Роксолани Жаркової «Глибока трава» — це та поезія, яку читають на самоті у глибині власної душі.