Для чого існують ножиці і папір? Окремо — для різних цілей. Останніми роками шукаємо гострих ножиць, щоб нарізати тканину на маскувальні сітки. Останніми роками шукаємо аркуш паперу, щоб під час відключень світла записати свої думки. Але коли ножиці і папір на одному столі, й ними керують людський задум та людські руки — непоправного не уникнути. Ножиці — сталь. Вони ріжуть папір на дрібні клаптики. Це коли вони гострі. А коли їхні леза притуплені, то папір залишиться пошкодженим, але живим. Розумієте, про що я? Авжеж, про наше сьогодення і боротьбу. Про вибір ким бути: ножицями чи папером.

Львівська письменниця Роксолана Жаркова в сучасну українську літературу повертає ще й досі невідкриті грані людського життя, а точніше того балансу, який мав би відновити первісне буття всього живого, ще тих давніх, едемських часів, до гріха перших чоловіка та жінки, воєн і геноцидів.

Про що ця книга? «Історія двох жінок, які випадково розминулися в часі, але дивовижно близькі духовними пошуками. Одна з них — українка, що через повномасштабне російське вторгнення у лютому 2022 року змушена покинути дім, пригадувати своє минуле і впорядковувати теперішнє. Інша жінка — молода єврейська поетка — вже робила те саме колись, майже сто років тому, коли тікала від Голокосту і смерті, слави й любові, бездомності і душевної порожнечі. Чи  можуть  музика  і  поезія  заповнити  собою  усі  пори болю в нашому тілі й нашому серці? Як балансувати жінці між дитинством і зрілістю, містами і словами, між явним та уявним, між своїм та чужим? Чому насильство повторюється, а війни тривають?..» — читаємо у розлогій анотації.

Стиль Роксолани Жаркової — впізнаваний і самобутній. Читаємо про одну з героїнь: «я — чайна ложечка на тонесенькій ніжці, кубик вологого  цукру з нерівними  ламаними краями, порожня сільничка на столі, протерта сковорідка з одним розлюченим оком, негострий ножик з незручною пластмасовою ручкою, горнятко, привезене богзназвідкись, я — місце, не позначене на мапі жодним маркером» (с.4.). А далі: «У нас колись був сад, обважнілий півоніями, незайманий білими ліліями, заворожений матіолою, до якої несміливо заглядали гортензії привітатися і побажати добраніч. Брама саду замикала красу на верхній ланцюжок і нижній засув. У гіллястому затінку тіні хиталися навсібіч. Тремтіли від бджолиних звуків. Наливалися кольором неспілих черешень. Сповільнення з першими сутінками, коли тебе млоїть від насичених запахів перецвітання, і хочеш ніколи більше не вертатися в дім, не відмикати верхній ланцюжок і нижній засув. Побуду тут. Хоч мені розповідали, як одна дівчинка зі сусідньої вулиці багато років тому задихнулася у саду. Її знайшли вранці. Крізь смерть вона усміхалася. Ніхто не знав, для чого усміхаються нам з іншого світу…» (с.10).  

Сильно! Дуже сильно! І такою сильною в манері оповіді є вся повість:  від першого речення до останнього.

А як вам ця рефлексія «Скло-ножиці-папір»? Відчуваєте фантомний біль?: «Поранені пальці заливаються кров’ю, задихаються від немочі. Ніхто ж не побачить… Спи… червоні мазки на простирадлі… спи… під ранок обіймаю подушку…  спи… Мені сняться прозорі пелюстки квіток-гігантів. І музика, тепла і липка між пальцями…» ( с.15).

Тут  і далі вся книга побудована на природних стихіях, різноманітті квітів, відчуттях, інстинктах, дежавю. І всі вони так чи інакше акцентовано присутні в жіночих іменах: Марта, Лілія, Рут, Зу, Блу, Клара, Анна, Ельза…

Невипадково книга розпочинається з поезії «Граматика» Зузанни Ґінчанки, яку переклала Роксолана. Адже очевидно, що глибинно цікавилась творчістю цієї поетки. Рут і Зу стали жертвами німецької окупації, а Лілія — жертва російської агресії. Якщо дослідити долі всіх жінок-героїнь книги, то кожна з них прожила свій драматичний досвід військових агресій.

Зауважу, що поруч з українською мовою у повісті звучать також польська та німецька з посторінковими перекладами у формі приміток. Для людей, які знають обидві ці мови, буде цікаво читати, а для інших — непоганий шанс пізнати ази цих мов безпосередньо у творі.

А ось рефлексія про ножиці: «Ножицям байдуже. Ножиці мають тут бути. На всякий випадок. На випадок чого? Ну, може, ляльці у блакитному капелюшку заманеться обрізати коси. Заєць забажає поділити хрумку вельветову морквину на всіх. Або Джу захоче померти. Бо це нормально — хотіти померти. Як та дівчинка, що не пішла ввечері додому… вирішивши, що дому в неї нема, або дім там, де сад. Мабуть, хтось угорі необачно помилився і створив її людиною, а не квітом. Але, на щастя, вона повернулася до себе… Хоч і довго блукала, цілих сім років…» (с.17).

А ця рефлексія про папір: «До нас додому приходять мамині учні, якщо точніше. Приносять картонні теки, там багато білого паперу з чорними густими поперечними лініями. З дрібними значками, схожими до мурашок, які сплять, або тікають кудись з оточеного кимось мурашника» (с.18).

Акцентую, що кожен з предметів чи дійових осіб наділений «живим і жвавим» рухом, динамікою, баченням. Ще в книзі невимушено можна вивчити інформацію про звучання музики: «Adagio — повільно. Andante — в темпі кроку. Moderato — помірно. Allegro — скоро. Presto — швидко. Prestissimo — дуже швидко» (с.30). Коли вам трапляться ноти, на першій сторінці ви одразу побачите і зрозумієте настрій композитора.

Далі зазначу те, що повість «Ножиці, папір» обійшлася без сентиментів, любовних перипетій і мильних опер, якими часто тяжіє сучасна українська література.

Про війну можна писати довго і нудно. Натомість Роксолана Жаркова пише коротко і лаконічно-афористично: «А хіба війни так швидко закінчуються? Жодна з воєн не тривала два чи три тижні. Війни до смерті тривають для тих, хто бачив їх зблизька» (с.42).

Але повернемось до розповіді про одну з головних героїнь повісті: «Рут давала своїм дітям тільки найкраще: їжу, одяг, іграшки, освіту. Могла б готувати найсоковитішу у їхньому кварталі гефелте фіш, чекати зі завмиранням серця на Хануку, ніколи не забувати про міцву — бо жертвуємо ми себе іншим, бо жертвуємо без очікування нагороди. На її устах щоразу розцвітала радість, коли вона дякувала Творцеві за всі благословення, що сходять на неї та її дім, на стіл у її домі, на ліжечка її дітей. Рут носила свій кораблик, свій затишний ковчег у собі…» (с.38).

Ще один уривок: «Рут застигла серед натовпу. Свист батога розбудив її зі спокою. Свист батога. Сорочка в ранах і рубцях. Рут не могла навіть уявити, що там, під сорочкою Іди. Що там вціліло ще від Іди. Так, вона не зможе забути те пообіддя. 11 липня 1941 року. П’ятниця. Рут поверталася з фабрики» (с.45). Рут ХХ століття — це гоніння, концтабори, газові камери.

Дві жінки, два століття, дві війни, які знищують, стирають усе з лиця землі. Мабуть, невипадково одну з головних героїнь зовуть Рут. У біблійній однойменній книзі ця молода вдова була настільки бідною, що шукала колоски за женцями і збирала їх, щоб погодувати себе і свою немічну свекруху. Згодом, будучи дружиною власника того поля, Боаза, вона стала прародичкою, згадуваною у родоводі Ісуса Христа.

Хто ж така Лілія? Вона митєвостями живе в тому, здавалось б, паралельному світі музики, квітів, родини і дорогих її серцю людей, щоб зміцнювати себе, на противагу непоправним втратам і безжальній орді болючих рефлексій, які спричинила війна. Повертається спогадами в минуле, щоб втекти хоч на мить від сьогодення. Лілія ХХІ століття — це постійна тривога від усвідомлення, що невідоме зло і темрява мають свою підступну та досі нікому невідому зброю. І їй нема противаги. Лілія жила недалеко від яру, де були розстріляні співвітчизники Рут. Ось як химерно і трагічно переплітаються долі поколінь і народів.

Слід зазначити, що в творі постійно відчувається дар Роксолани Жаркової як поетеси. Взяти б хоча оцей рядок: «Десь у квітні, коли весна почала виходити в люди» (с.86). Або: «Відкладена осінь. Відкладена зима. Відкладена весна. Знову осінь. Зима. Я відкладаю ці скляні сезони, обережно загортаю їх у блискучу фольгу, дзеркальну і шелестку. Кожен місяць — в окрему коробочку, перекладаючи дні, аби ті не розбилися один об одного, як ялинкові прикраси. Сніг із паперу, нарізаного дрібно-дрібно» (с.117).

Рівне, Київ, Берлін, Львів, Варшава, Краків — це далеко не повний перелік географічних місць, задіяних в оповіді. До чого я веду? Повість є надзвичайно кінематографічною і в майбутньому її варто екранізувати. А ще — перекласти англійською мовою, щоб якомога більше читачів знайти в тих країнах, де ця війна спостерігається лише нечастими сюжетами на телеекранах та інтернет-ресурсах.

«Війна (і я пишу її з великої букви, хоч вона цього ніяк не варта, але це початок речення. А мені так не хочеться починати речення з війни, нове моє життя починати з війни, саме з цієї війни, але я вже зробила це, почала його тут) — то завжди та сама війна, з тими самими смертниками у вагонах і бездомниками в автобусах, раненими на полях й убитими заживо, без жодної кулі чи снаряда. Війна та сама, звична, її сахаєшся, її ненавидиш, проклинаєш її і тікаєш від неї й від себе. Вагаючись перед тим мільйони разів, я таки подякувала їй, цій війні за себе-нову, хоч це надто гріховно і надто смертельно — дякувати війні за те, що існуєш…» ( с.147).

Повість «Ножиці, папір» Роксолана Жаркова писала від червня 2022 по жовтень 2023 року, перебуваючи у Львові, Кракові, Варшаві. Тобто будучи у вирі доленосних для нашої країни і всього світу подій. А таких вимушених біженок, як Лілія, було в Польщі чимало. Очевидно, що не треба було придумувати діалогів, бо вони з почутого і пережитого. Також авторка відвідувала місця масових поховань євреїв, місця катувань і розстрілів. Тобто енергетика твору була почерпнута зі справжніх вражень.

У післяслові Роксолана Жаркова зазначає: «Зворушливі згадки про втрачені людські долі, трагічна енергетика тих місць — все це лишилося зі мною донині. Концептуально важливі ці місця і для моєї героїні, яка прагне зрозуміти фатальну неминучість, жахливу повторюваність певних подій у бутті поколінь, повторюваність війн та геноцидів у життєписі націй» (с.151). «Моє письмо іноді вибухало, інколи навпаки — стихало, обривалося на півслові, деколи я поверталася до вже завершених розділів і дописувала їх, доповнювала новими міркуваннями і свіжими спостереженнями»,— підсумовує Роксолана Жаркова (с.152-153).

Завершується книга післямовою «Чи це та сама війна?», що її написала докторка гуманітарних наук у галузі історії, дослідниця Центру Міської Історії Центрально-Східної Європи, доцентка Українського Католицького Університету Владислава Москалець.

Насамкінець не омину увагою вдале поліграфічне рішення щодо обкладинки, де вміщені візуальні елементи усього сюжету (Марія Гумецька), внутрішнє оформлення книги, побудову верстки і змісту. Всі вони і для естетики, і для зручності читачів.

Безперечно, повість «Ножиці, папір» Роксолани Жаркової стала значним літературним відкриттям 2024 року та надбанням для історії української літератури.