Жанр: повість про справжнього податківця 

Герої, як писав Лесь Подерв`янський, не ї…..я і не сруть. Такими були справжні люди, народжені олівцями, чорнильними та кульковими ручками, механічними та електричними друкарськими машинками українських письменників. Причому – не лише радянських: вчителям української літератури в школах та вузах не треба спеціальної методики, аби кожного навчального року щодня переконувати дітей у тому, що Микола Джеря (див. І.С.Нечуй-Левицького) і Тугар Вовк (див. І.Я. Франка) набагато кращі за, наприклад, Чіпку Варениченка (див. Панаса Мирного ). Не кажучи вже про абсолютно всіх героїв повного зібрання творів Олеся Гончара.

Згадка про літературного Героя тут доречна, бо запропонований шанувальникам українського детективу новий серійний сищик є саме таким героєм. Він, очевидно, сексом таки займається – в нього є дружина Валя, яка чекала його з армії і потім народила дитину. Проте секс для цього героя лише несе виключно ту функцію, яка сприяє дітонародженню. Чи ходить наш герой у туалет – невідомо, але точно відомо, що наш герой не п’є, не бере хабарів, любить Україну, патологічно чесний і взагалі є зразком тієї моралі, з якої, власне, глузував наведеним вище рядком Подерв`янський і яка викладалася в школі на уроках основ комуністичної моралі і права.

Я можу скільки завгодно полемізувати, аргументовано довівши, що просто герой і герой детективу відрізняються один від одного, як, скажімо, ложка від виделки. Той герой, який здебільшого з`являлвся в українській (і російській) радянській пригодницькій та детективній літературі, був одночасно дуже позитивний і дуже нецікавий. Наприклад, я колись дуже здивувався, що радянський міліціонер, виписаний класиком жанру Ростиславом Самбуком запросто йшов пішки через Русанівський міст і пив пиво просто з горлечка пляшки. А офіцер-контррозвідник у того ж Самбука міг випити спирту без закуски, а тоді провести ніч із жінкою, після чого – о, Господи! – не одружившись на ній. На фоні сповнених чеснот правоохоронців, який описували в аналогічних творах колеги Самбука, ці невеличкі пасажі були справжнім одкровенням.

Проте для чого полеміка і аргументи, коли йдеться про нового героя, якого вигадало керівництво української податкової міліції? До речі, воно ж, керівництво, вигадало і автора, який писатиме про цього героя. Звати його Георгій Вісник, але під цим псевдонімом пишуть детективи про подвиги податкової міліції поки що троє українських письменників. В даному випадку автором повісті «Стація безодні», яка відкриває цей детективний цикл, є чернігівський письменник та журналіст Ростислав Мусієнко.

Конспірологія імені та прізвища «нового автора» досить оригінальна. Він Георгій, бо є Святий Георгій Переможець, а значить – податкова міліція перемагає. Він Вісник, бо проект відбувається за підтримки журналу  «Вісник податкової служби України». Нарешті, серія «ДПА», в якій виходять детективи про податківця Валентина Житича і його боротьбу зі злісними неплатниками податків, розшифровується як «Детективи. Пригоди. Архіви» та як… Державна Податкова Адміністрація.

Таким чином, якщо податківці платять – вони й замовляють музику, тобто, вибачте, літературу. Через те головний герой – не якісь там рядовий оперативний працівник податкової міліції, а цілий генерал. Правда, він не завжди був генералом, про що і розповів у «Стації безодні» Ростислав Мусієнко. До честі автора, він, виконуючи замовлення, все одно писав, як кожен письменник, котрий поважає себе, черговий розділ своєї власної великої книги. Тому серед друзів Валентина Житича з`являється національно свідомий, але все одно – симпатичніший за правильного непитущого правоохоронця журналіст Микола Мовлян, герой роману-антиутопії Мусієнка «2004-й», який, до речі, кілька років тому перетворився на радіоп`єсу і читався по Першій програмі  радіо. А епізод із «чернігівської Одисеї» молодого борця з проклятими розкрадачами соціалістичної власності ( див. фільм Л. Гайдая ), коли під час рядового ДТП з багажника обкомівської «Волги» висипався ковбасно-баликовий дефіцит, і це стало початком національно-визвольного руху в Чернігові, потішив мою особисту ностальгію за тими часами. Тоді ще в Чернігові випустили саморобну газету «Сальтисон»… але це вже інша історія.

Коли я читав цю досить легко написану історію, яка, по суті, є біографією сержанта, який швидко став генералом, мені здалося, що оцей ось непитущий і з усіх боків правильний Валентин Житич, який у фіналі гордо заявляє ворогу: «Я не мент, я швидше податківець», насправді заважає письменнику. Він отримав можливість написати нову історію, видатись, отримати нормальний гонорар за свою працю, та за це в навантаження йому навісили героя-податківця, якого треба кудись притулити. Через те одна з кращих сцен повісті – алкогольна «дефлорація» молодого Житича в кабінеті такого собі всесильного безіменного полковника. З чиєї легкої руки, яка вперше йому налила алкоголю, Житич, власне, і пішов у генерали.

Між іншим, далі буде…

Оцінка            ** (+)

Кожен текст оцінюється за 5-тибальною системою. Кожна оцінка дає твору наступну характеристику: 

*  Жодної надії; 

** Погано, але не настільки. Хоча шкода витраченого часу; 

*** Ідея є, потрібен редактор. Вчить матчастину; 

**** Хочеться краще, але загалом поживно; 

***** Так тримати! 

Значок (+) біля оцінки – Автор може краще.

Значок (-) біля оцінки – Аби не гірше.   

Книжки з низької полиці. Введення в рубрику