Re: цензії

18.12.2024|Тетяна Торак, м. Івано-Франківськ
Нотатки мемуарного жанру
17.12.2024|Оксана Тебешевська, заслужений учитель України, письменниця
Володимир Качкан: «З того слова насію довічних пісень…»
14.12.2024|Валентина Семеняк, письменниця
Ключ до послань
10.12.2024|Ігор Зіньчук
Свобода не має ціни
01.12.2024|Ігор Зіньчук
Томас Манн „Будденброки” – роман–сага про занепад однієї родини
20.11.2024|Михайло Жайворон
Слова, яких вимагав світ
19.11.2024|Тетяна Дігай, Тернопіль
Поети завжди матимуть багато роботи
19.11.2024|Олександра Малаш, кандидатка філологічних наук, письменниця, перекладачка, книжкова оглядачка
Часом те, що неправильно — найкращий вибір
18.11.2024|Віктор Вербич
Подзвін у сьогодення: художній екскурс у чотирнадцяте століття
17.11.2024|Василь Пазинич, фізик-математик, член НСПУ, м. Суми
Діалоги про історію України, написану в драматичних поемах, к нотатках на полях
Головна\Авторська колонка\Боротьба технологій чи мистецтво можливого?

Авторська колонка

Боротьба технологій чи мистецтво можливого?

В авторських колонках «Буквоїду» вже жваво обговорювалися питання «Що писати?» та «Що читати?». До них пропоную ще одну провокаційну не тільки для законодавців моди у вітчизняній літературі, а й для читачів, тему: «Як представляти?»

Коли маловідомий скульптор Огюст Роден виборював право на увагу громадськості до своїх робіт, він застосував такі на той час прогресивні технології як написання книги про свої погляди на скульптуру, клонування копій у зменшеному вигляді, тиражування їх зображень на фотокартках та кольорових подарункових картках. І це тривало декілька десятків років. І лише пізніше «несподівані» замовлення після цього дозволили Родену створити масштабні проекти на зразок «Громадян міста Кале» та «Ворота в Пекло».

Таких прикладів в історії доволі багато. Спеціалісти з PR стверджують: щоб творіння людських рук стало творінням мистецтва, треба створити його двічі: перший раз – власне як творіння мистецтва, і другий – як творіння мистецтва у колективній свідомості людства. Класикою вважають «Мону Лізу» Леонардо да Вінчі. Коли у XIX столітті у суспільстві відродився інтерес до титанів епохи Відродження, «Мона Ліза» вже перебувала у Луврі, тоді як інші відомі полотна Рафаеля, Мікеланджело та й самого Леонардо – у приватних колекціях. Тому у Теофіла Готьє, братів Гонкур та Оскара Вайлда було не так багато можливостей вибору, про які роботи того часу писати. А от той факт, що в 1911 році картину викрали, а через 2 роки знову знайшли, стало унікальним інформаційним приводом для подальшого висвітлення її життя у чисельних виданнях. Навіть було видано серію карток із зображенням Мони Лізи та її викрадача. І цього було б достатньо для створення в уявленні мас легендарного шедевру.

Далі витвір мистецтва отримує численні мистецькі проекції та перетлумачення. Далі, Малевич та Ворхол представили свої версії відомого зображення, а заповзятливі підприємці вдало використали зображення в рекламі. Після цього «Мона Ліза» стала культовим символом. Почали з’являтися й книги з дослідженням історії однієї картини.   

До чого тут нагадування про Мону Лізу, коли йдеться про сучасну літературу? Закони діють одні й ті самі. Коли йдеться про митця і його продукт, технології перетворюються на визначальний, домінуючий чинник. Можна, наприклад, дискутувати, хто краще писав детективи – Конан Доль, Едгар По чи Аґата Кристі. Але коли Аґата Кристі на деякий час зникла, що засоби масової інформації висвітлили як викрадення, про інших майстрів детективу майже забули... Мало хто має сумнів щодо причин зникнення пані Аґати.    

Якщо повернутися до сучасної літератури, то у країнах з великим попитом на книги давно зрозуміли: головна постать сучасної літературної тусовки – піарщик. На жаль, з одного боку. Тому що раніше не вистачало трибун та ділянок для представлення серйозних творінь. Нині, коли ділянок занадто багато, поруч із значущими речами розкручуються й проекти фантоми – задля отримання надприбутків.

У сусідній Росії книжковий бізнес деякі спеціалісти визначають третім за рівнем отримання прибутків – після енергоносіїв та торгівлі автомобілями. Тому на книжкових виставках російські автори і співають, і танцюють. Я веду зовсім не до того, що українські письменники мають демонструвати гопак на автограф-сесіях. Але, з іншого боку, якщо творіння, скажімо Оксани Робськи чи Сергія Мінаєва у порівнянні з Марією Матіос чи Сергієм Жаданом навіть літературою назвати важко, то чому б не замислитися над питанням системного просування?

Хтось, напевно, зауважить: справжня література собі шлях прокладе. І це, можливо, цілком справедливо. Але сьогодні не варто у якості прикладів згадувати Володимира Войновича чи Йосипа Бродського. Ситуація змінюється настільки динамічно, що навіть спеціалісти губляться у безперебійних потоках нових книжок. Щоб переконатися, можна відвідати будь-яких книжковий магазин у Москві. Нерідко вагомі речі губляться серед тонн макулатури. Яка, до речі, інколи непогано продається за рахунок тих самих технологій. Більше того, корегування громадської думки зацікавленими у просуванні тих чи інших ідей може набути вражаючого масштабу, коли за справу береться певна кількість професіоналів. Прикладом напевно може слугувати російський проект 2008 року «Имя Россия», в якому для багатьох несподівано захопив першість один з найбільш кривавих диктаторів – Сталін. Вже чую крик: «То це ж справа рук політиків». Так, але хіба не урок з використання технологій?! Чи тема вже набила оскомину?

Успішні письменники твердять: наступне покоління читатиме лише «брендових» авторів. Але досі в Україні немає літературних ток-шоу на кшталт російського «Акули пера». Не піклуються поки що й видавництва чи торговельні мережі про «орендування» своїх авторів.  Причина, начебто, зрозуміла: вітчизняний ринок значно менший за російський. На тлі російських стотисячних накладів українські п’ятитисячні, або двотисячні виглядають мізерними. До того ж, в Україні досі так і не відновлена система розповсюдження книжок. Тому дотикові витрати на розкрутку книг і авторів виглядають як нерентабельні. Але ж без цього ми ніколи не вийдемо з існуючого стану.

Щоправда, певні досягнення у творців українського книжкового ринку є. Зокрема, досягнуто сприйняття переважною більшістю українських читачів російських письменників як іноземних. Хоча й за обсягами продаж в Україні вони залишають позаду вітчизняну пишучу спільноту.

Цікаво, що ті російські автори, які вже добре ідентифікуються читачем та перетворилися на справжніх «акул пера», запевняють: участь самого автора у створенні бренду є визначальною. Йдеться не тільки про комунікативні здібності та «виробничій потенціал», а передусім про бажання та зусилля автора створювати навколо себе інформаційні приводи, просування на ефіри, статті, згадування та інше. Отже, пані та панове літератори, до справи!   



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

18.12.2024|13:16
Фонд Східна Європа за підтримки Швейцарії випустив онлайн-курс для підлітків «Не можеш сказати – пиши!»
17.12.2024|19:44
Мирослав Лаюк став лауреатом премії імені Шевельова 2024 року
17.12.2024|19:09
Вийшов трейлер української стрічки «Фрагменти льоду»
10.12.2024|18:36
День народження Видавництва Старого Лева
10.12.2024|10:44
На Оболоні Книгарня "Є" відкриє новий культурний простір “Книгарня “Є”
10.12.2024|10:38
Видавець Віктор Круглов пройшов відбір на навчання в Стенфордській вищій школі бізнесу
10.12.2024|10:35
Ретроспективні фільми «7 психопатів», «Орландо» і «Володарі часу» покажуть узимку в кінотеатрах України
10.12.2024|10:30
У Києві презентують книжку “Спіймати невловиме. Путівник світом есеїстики”
06.12.2024|18:41
Вікторію Амеліну посмертно нагородили Спецвідзнакою Prix Voltaire
05.12.2024|13:28
Оголошено довгий список номінантів на здобуття премії Drahomán Prize за 2024 рік


Партнери