Про війну, особливо коли вона ще не закінчилася, а триває, і один Бог відає, скільки їй, клятій, ще тягнутись, писати важко. Мабуть, удвічі важче писати про неї жінці. Та ще й жінкою як головної героїні твору. Бо ж недарма кажуть, що у війни не жіноче обличчя. А яке?.. Про це, на наш погляд, новий роман Анни Бугаєвої «Я твій ворог». Письменниця й раніше писала гостродраматичні твори, у яких героїня опинялась у складних життєвих ситуаціях. Та її свіжа книжка зовсім про інше і написана не так, як попередні.

Основою сюжету стали кілька місяців з життя сорокарічної киянки Зої – власниці невеликої будівельної компанії. Життя, яке котиться наїждженою колією, майже не спотикаючись на вибоїнах. Ну, як не спотикаючись? Ані сім’ї, ані дітей, ані навіть постійного коханця. Бо дуже вже самостійна й самодостатня. До такої міри, що інколи хочеться вовчицею вити з розпачу. І ось лютий 2022 р. кривавий і тьмяний. В одну мить Зоя залишається без домівки, бо в її будинок влучила російська ракета. Намагаючись врятувати дочку своєї померлої від нещасного випадку на виробництві працівниці, героїня опиняється у селі, яке за кілька годин окупують вороги. 

Не можна без співчуття і водночас обурення, огиди, бурхливо киплячої ненависті читати ці розділи роману. Мимоволі згадуєш старі радянські твори про другу світову і безчинства на нашій землі німецько-фашистських окупантів. Згадують про ту війну і деякі з персонажів роману Бугаєвої. Баланс виявляється не на користь нових зайд. Куди до їх нелюдської жорстокості тим німцям. Незрозуміла, не маючи пояснень жадає до знищення усього живого і неживого (проте гарного і раціонального). І заздрість до народу, який хоче жити добре, мирно, заможно, невтомно працюючи на своїй землі. І дика, звіряча жорстокість, спрямована на будь-кого. І сила народу, який навіть у таких нелюдських умовах продовжує зберігати людські риси. Дуже жорсткий текст, який не можна подолати і який подолати треба, щоб сповнитись рішучістю й силою продовжувати опір зайдам. Бо інакше нас, українців, не стане.

Доклавши неймовірних зусиль, героїня виривається з пекла й знову опиняється у фронтовому Києві. Письменниця змальовує картини перших воєнних місяців, коли ще панувала повна розгубленість і невизначеність. Переповнені біженцями вокзали, забиті вщент потяги, де кілька діб доводилося стояти в холодних тамбурах, їдучі в невідоме. Що тебе там очікує, кому ти там потрібен – хто це знає? Не знає й Зоя, що подалася в мандри аби хоч трохи применшити той біль, смуток і жах, що заволоділи її єством. 

Другу частина книги, події якої відбуваються у дружній і союзній Великій Британії, написано вже в іншій тональності. Драматизм оповіді трохи знижується, поступаючись мотивам полювання, мисливського азарту. Бо героїня знову стикається зі своїм гвалтівником-мучителем, з яким звела її лиха доля у селі на Київщині. Хто кого подужає у цьому поєдинку? Безталанна й безправна біженка чи військовий злочинець, який вважає себе господарем життя? 

Фінал роману неочікуваний і одночасно зрозумілий. Війна триває. Треба бути насторожі. І треба бути разом зі своєю рідною землею, своїм народом. Щоб перемагати й відбудовувати. Ось такий підсумок залишається після знайомства з цим місцями дуже й дуже непростим для читання твором.