Молодий лікар-хірург Володимир Шульженко повертається з Чернігова, де він брав участь у розкритті справи тамтешнього упиря, до рідного Києва. Тут він влаштовується на посаду тюремного лікаря до Лук’янівського замку – місцевої в’язниці. Поки Володимир облаштовується на новому місці, звикаючи до нових обов’язків, серед яких і огляд смертників до і після страти, його увагу привертає серія таємничих викрадень і кривавих вбивств молодих панянок. Шульженко як завжди готовий допомогти поліції розкрити ці злочини, проте й сам стає об’єктом полювання жорстокого і хижого вбивці.

Другий том циклу Сергія Пономаренка «Слідами монстрів. Хроніки лікаря» «Лікар Лук’янівського замку» значно відрізняється від попереднього «Упиря» своєю поетикою. По-перше, оповідь тут йде від першої особи, а не від імені всевидючого автора. Чи пішло це на користь твору, це вже вирішувати читачеві. Дещо стало можливим вирішити коштом такого підходу, дещо було втрачено (трохи звузилась можливість розвитку психологічного портрета героя). По-друге, більш чіткою стала жанрова належність роману. «Лікар...» – типовий ретродетектив-трилер з елементами Наукової Фантастики. Щоправда, як виявляється насамкінець, нічого науково-фантастичного тут не було (за поодиноким винятком). Події відбуваються не у двох часових вимірах, як в «Упирі», а в одному, «сучасному». Немає типових для письменницької манери Пономаренка історичних відступів, як і якихось-то артефактів або загадкових історичних постатей.

Щоправда, й тут романіст залишається вірним собі, означивши коло літературних джерел, на які він орієнтувався і які є певними маяками-дороговказами для читача. Деякі з них названо прямо, а інші легко вгадуються обізнаною аудиторією. До перших належить серія детективних романів П’єра Сувестра та Марселя Алена про жахливого злодія й майстра перевтілень Фантомаса, початкові з яких вийшли саме в 1911 р., коли відбуваються події твору Пономаренка. До других – науково-фантастичні романи Герберта Велса «Острів доктора Моро» (1896) та Олександра Бєляєва «Голова професора Доуеля» (1925). З останнього запозичено досить багато мотивів, які по-своєму були переосмислені Пономаренком і творчо обіграні. 

Отримує подальший розвиток постать головного героя. Він не втрачає здатності постійно втрапляти в халепи, причому наступати по кілька разів на ті ж самі граблі (що інколи дратує). Проте Володимир поступово дорослішає, чому, мабуть, сприяє те, що він по-справжньому закохується. Історія кохання його і Вірочки виписана хоч і трошечки сентиментальною, але досить вірогідною і зворушливою, що не може не сподобатись прекрасній половині читацької аудиторії. Зауважимо водночас, що в зображенні негативних персонажів автор подекуди впадає в крайнощі, трохи перебираючи міру.

Сюжет роману вражає несподіваними поворотами і таким же неочікуваним фіналом. І тут автор показує себе вправним майстром відтворювати місцевий колорит. «Лікар Лук’янівського замку» рясніє історичними відступами, в яких змальовано побут тогочасного Києва, пам’яток, багато з яких не дійшли до нашого часу.

У цілому досить непоганий трилер на історичну тему з сюжетом, що захоплює і неочікуваним фіналом.