Знаєте, чого найчастіше бракує жінкам? Любові! Вони так багато віддають її іншим, що для себе її у них майже не залишається. 

«Фрактали» — збірка, яка могла б мати зовсім іншу назву, зовсім інший колір обкладинки і зовсім інший образ жінки. Але вона така, як є, як кожна із нас. Жінки — це про цілісність та самодостатність. Саме вони дозволяють нам любити усі наші родимки, усі наші шрами, усі наші зморшки та усі тріщинки нашого досвідченого серця.

У січні 2025 року у видавництві «Ліра-К» вийшла друком шістнадцята книжка Олександра Козинця — збірка поезій «Фрактали» з ілюстраціями Євгенії Плужник. Унікальність цієї збірки в тому, що вона написана про жінок і для жінок. Складається враження, що мета цієї книжки в тому, щоб познайомити читачів з жінками інакше, показуючи по-справжньому їхню внутрішню красу, силу духу та жагу до життя.

Олександр Козинець — український письменник, автор літературно-мистецьких проєктів, переможець літературних конкурсів, науковець, логопед, кандидат педагогічних наук, хорист. Доцент Українського державного університету імені Михайла Драгоманова. Автор роману «Картка Марії», збірок поезій: «Universum», «Мамо, твій син — літак», «Ластовиння», «Сіль сонця», «Стежки босоніж» та ін.

Творчість автора безмежно надихає, щоразу вражаючи у текстах щирістю, емоційністю та людяністю. Кожна збірка його віршів — про естетичне оформлення і неймовірно глибокий зміст. Поезії Олександра перекладено англійською, білоруською, болгарською, німецькою та польською мовами, що абсолютно мене не дивує, адже всі вони сміливі, чуттєві, відчайдушні.

Чи може зрозуміти чоловік те, як ніжно, беззахисно і гармонійно відчуває себе в цьому світі жінка? Так, може, і поезії автора чудове цьому свідчення:

«Ніжність — їй пасує таке ім’я.

Вона схожа на сонце, коли прокидається в будні.

Коли снідає поруч із нею її сім’я,

Перш ніж бігти у справах на вулиці людні»

(«Ніжність», с. 44)

Деякі вірші з цієї збірки звучать сумом, деякі нахабністю, деякі невагомою лагідністю, деякі гідністю. Поміж речень занадто багато почуттів, контрастних, яскравих, болючих. Всі вони спонукають як мінімум обійняти саму себе, як максимум — загорнутися в улюблені обійми і заснути хоча б на деякий час. Заснути, щоб прокинутися вранці з усвідомленням власної вразливості, яку ми помилково сприймаємо за слабкість, не встигаючи розгледіти в ній масштабність всього, що в нас є.

У нас є миті, коли ми не можемо відрізнити самотність від волі. Є миті, коли розуміння того, чого ми не хочемо набагато сильніше, ніж те, чого ми хочемо. Є миті, коли втома заважає нам дихати на повні груди і ми не знаємо як дати їй раду. В найважчі для нас миті з внутрішнім мороком допомагають впоратися люди, які діляться з нами своїм теплом та світлом, бо насправді ми дуже й дуже їх потребуємо, але чомусь не завжди про це говоримо.

Бути дорослою закоханою жінкою — дивна річ. З одного боку вже є вміння цим надихатися та насолоджуватися, а з іншого — це лякає більше, ніж свого часу бабай під ліжком вночі. Але одне я знаю точно: закоханість має починатися з себе, бо закохатися спочатку у когось іншого повною мірою аж ніяк не вдасться. І як порада: читайте вартісні поезії, вони — глибина, в яку зовсім не страшно пірнати:

«Якось ти видихнеш зібрану в грудях втому,

Подякуєш стінам свого найріднішого дому,

Відчиниш нарешті вікна у спальні настіж,

Згадаєш, що обіцяла собі обирати щастя.

Завариш міцної кави, купиш два круасани,

Візьмеш за звичку лягати й вставати рано,

Ходити до лісу, говорити у тиші з листям —

Тоді і помітиш, що рани твої затяглися.

Тоді вирішиш здерти у спальні старі шпалери,

Відновиш цілющими травами втомлені нерви.

Подумки скажеш недругам: «Вам пробачено!»

Дозволиш собі сходити хоча б на побачення.

І коли того вечора обмірковуватимеш деталі,

Наперед уже знаючи, як воно буде далі,

Повільно вдихатимеш щастя на повні груди,

Вдихатимеш втому — якось воно та й буде».