Прочитання нової книги Євгенії Юрченко «Між рядками незвіданих тиш» є  однією із нагод магічного взаємообміну лірично-драматичними енергіями, які ми обоє черпаємо із тих же джерел («любов, книги, квіти...», дух живого сучасного буття та буква буття історичного, народна пісня...), але Євгенія — ян, а я —  інь... чи навпаки... Вона знеболювально (має медичну освіту, спеціальність біолога та еколога, психолога, педагога) малює словом музику душі птаха, дерева, квітки… воїна:

 

Тихий цілунок у скроню… 

Ледь-ледь устами 

торкнися… 

Сходить 

на наших долонях 

Вічність… 

 

Стиснута до Миті Вічність.

Бо війна.

Бо простягає корчуваті руки до полігону людських сердець сліпий, як Смерть чи Богиня Феміда, метафізичний Вій  — на, бийся  — або втікай:

 

Рік вигорів. 

Горем і смертю 

випалив 

душі, міста і села. 

В нашу зайшов 

оселю 

вибухом, 

сумом, 

вироком. 

Вигорів рік 

воєнний, 

вигорів. 

 

І «розпанаханий час на «до» і «опісля» війни» тримає лише сила писемного рідного слова, бо все інше (партії та храми, вожді і волхви...) пересварене між собою, розділене-поневолене. 

Двоєдина червоно-чорна вербальна нитка війни із кров’ю, порохом, каліцтвом, геройством... прошиває всю сформовану із врахуванням астрофізичної «теорії струн» книгу, де є і стресована цим усім натурфілософія:

 

Осінь багрянцем плаче, 

дощ змиває кров 

із землі нашої. 

Поворожи мені, Осене, 

розстрілом страчена... 

Поворожи... 

 

І загартована любов-кохання:

 

І проростали ми весняним рястом, 

долали холод, темінь і сніги... 

І Бог сміявся: 

— Вчасно, саме вчасно… 

— Люби! 

 

І географічно, топонімічно детермінована поранена любов до батьківщини, до інших країн, міст, гір, морів, рік: 

 

—У Франківську дощі... 

І пастель вечорів 

фарбуватиме сонний 

задавнений ранок... 

 

— Запоріжжя, що за кам’яними порогами, 

було твоїм домом, 

тепер твій дім — вся Україна...

 

— Сумний погляд воїна із Сум 

випалює свідомість пекельним 

вогнем війни... 

Юнак озивається серцем, 

душа  — любов’ю... 

У спогадах — снайперська гвинтівка. 

У погляді  — океан. 

А тут  — ще Роман... З Франківська... 

У нього  —милиці і щем за милою, 

і сон про гори – наші, Карпатські... 

Він марить Говерлою, 

здіймається на вершину у снах... 

І яворину садити над ним іще рано. 

Солоно в його очах, 

як у соляних шахтах Солотвина... 

Приїздіть, каже, у Солотвино 

і... на Говерлу обов’язково, 

бо Рома з милицями 

і Говерла тепер — несумісні. 

Рома їде додому і везе з собою 

відлуння вибухів із Бахму́та... 

Сашко із Кривого Рогу чекає ранок... 

––––––––––––––––

Дмитро із Одеси запрошує нас до моря... 

Тоді, коли шторм минеться і Сонце зійде... 

У їхніх очах  — Україна. 

І безмір болю... 

У їхніх серцях  — канонада… 

І клекіт бою. 

 

Гримуча поетична суміш із інкрустацій топонімів з іменами-прізвищами:

 

— Тінь від каменя на березі Бугу 

нагадує Коцюбинського... 

Щоночі він пише тут повість... 

 

У книзі є присвяти, які оконкретнюють, інтимізують душевне лірично-драматичне, по-жіночому містично-загадкове тепло, яке поетеса транслює-ретранслює у безмежно сердечний часопростір:

 

                           Василю Фещенку 

Сивий Птах у небі осінньому, 

Синій погляд – за мить до ирію. 

 

Вчитуєшся у вірші Євгенії, і стаєш сильнішим, добрішим, шляхетнішим, бо вони органічно жіночні  — як плач Ярославни за князем Ігорем —і заклично-бойові, як зойк поліської амазонки із мечем, автоматом... Така нам Ярославна-амазонка. Євгенія-амазонка, яка іноді пише від чоловічого імені, апелюючи до архетипних знаків-кодів-символів, із яких будується капище-храм поетичного міфу: тут і «Бог»: 

 

І вічності на двох з тобою  — мало, 

чи жартував, чи помилявся Бог. 

Куди б ми не пливли, а всі причали  — 

розділено на двох. 

 

І універсальні для міфологій всіх племен і народів символи Ріки, Шляху, Долі:

 

Ти  — Ріка... 

Розійшлись береги  — 

На Шляху всі загати зруйновано. 

Тільки Шлях не змілів, не змалів... 

Ти — Ріка, що зустрілася з Долею. 

 

Державницькі символи патріотизму:

 

Воїн із Запоріжжя гарячими руками 

виводить синьо-жовтий стяг... 

 

Язичницько-християнські символи Янгола, воїна Світла, Сивого Птаха... Спаса:

 

— Тепер у нотатнику — 

лист, у сховищі хмарному... 

Там безліч листів... 

ненадісланих, Янголе... 

 

— Ще на Спаса, 

коли яблука смакували іншим, 

а її незалежність була тінню 

нескореної, 

написала у першім вірші  — 

бути сіллю... 

 

Тобто Євгенія Юрченко із органічних, але іноді несумісних, енергій творить (мов місить святкове, ритуально-сакральне тісто, замовляє задавнені вроки...) не філігранний філологічний текст (її рими іноді недосконалі, а ритми збиті, як дихання снайпера під час обстрілу його ворожою артилерією, що парадоксально збільшує, а не відбирає, довіру до авторки, яка живе під ракетними обстрілами та вовчо-динозавровим виттям сирен, матерів, коханих, дітей...), а міф —до чого і покликаний Універсумом справжній поет, про що свідчать навіть самі назви її віршів, із яких якийсь доморощений верлібрист міг би скласти окремий текст-вірш, як-от:

 

Ти в мені  — як безмежна Ріка...

Жінка йде назустріч тобі босоніж... 

У дівчини татуювання на передпліччі 

І вічності на двох з тобою  — мало 

Що записано в книгу життя… 

Все суттєве зосталось немовленим 

Так плачуть за мертвими... 

Вона пише лист у космічний простір Всесвіту 

Віддай лісу усю печаль…

Сивий Птах у небі осінньому… 

Яблуко падає долу…

Всі емоції випалено в монохром 

Побіліла черемха від радості чи від печалі 

Рік вигорів 

Хлопчику мій осінній…

Серпневі грози, сльози і дощі…

Мир, мрія, ирій  — звучить майже тотожно 

За кольоровим склом…

Слова застрягли під сонячним сплетінням…

Вечір озивається сиренами… 

Війна подорожує з нами, накопичена у нейронах 

По той бік війни світить сонце і граються діти 

Камінь парує теплом… 

 

І завершити ключовим: «Цьогоріч наша осінь назвалась воєнною...»

 

У цій, твореній як окремий мистецький експериментальний шедевр, Книзі, у якій поєднано поезію Євгенії Юрченко та геніальний живопис Юрія Нагулка, де редактором є феєричний поет Михайло Жайворон, читаю рядки, які мають всі підстави для окласичнення: «Вишні ще пам’ятають тюльпанові сни. / Розривається всесвіт травневої бруньки синьої... / І згорьоване серце матері рветься з утрат»; Гранатове вино, / відблиски ратуші... / тут п’ють за любов, / там —воїн з гранатою...», «Тиша, як музика… / грому просить», «У дівчини татуювання на передпліччі – / Дата народження воїна і дата смерті», «Вишні ще пам’ятають грози / і терпкий смак полину», «Вишні ще пам’ятають тюльпанові сни», «Очі сині —у сина залюблені», «Я не бачив їх два літа поспіль, / і який тепер син, не знаю зовсім... / Я два роки чув тільки постріли, / доки знову не став трьохсотим / пізньої осені. / Не фарбуй мій танк зеленим, / не фарбуй кольорами —він спалений!», «Так плачуть за мертвими... / З грудкою слів у долонях», «Віддай Світу / частинку ту, / Яка живе на межі свавілля. / Собі лишай лише теплоту, / І мед, / і сіль, / і солодке зілля...»... 

А є знакові (принаймні для мене) цілі вірші, серед яких лейтмотивно-кредовий оцей: 

 

 

У дівчини татуювання на передпліччі  —

Дата народження воїна і дата смерті. 

Дівчина, неначе дитина, — це так незвично! — 

З поглядом безодні житейської круговерті. 

 

Хто в тебе, дівчино, там, у світах потойбічних? 

В ратному полі його зупинилась хвилина. 

Небо тепер підпирає плечем чоловічим, 

Душу свою залишаючи Богові й глині. 

 

Жінка з татуюванням навчилась триматись 

І дихати заново, і прокидатися вранці... 

Жінка з татуюванням  — молода матір. 

Син їй всміхається. 

Жінці не можна здаватись... 

                                                     08.05.2024 

 

Можна ще смакувати і смакувати гранатовим соком цього Логосу, цитувати і цитувати цю, невелику за фізичним, але глибоко-високу-широку за виміром духовно-душевним, Книгу, але наразі для Катарсису досить, а для Благодаті лише початок...

Будьмо і читаймо!