Я б радив її передовсім молодим людям, тому що Ганзенкове кохання максимально очищене від як від брутальних подробиць, так і від подробиць "я, мені, моє" - нашого гіпербрутального еґо ХХ-ХХІ сторіч. Очищене, кохання насправді залишається таким, яким воно в нашій юності мариться по суті - світлим, натхненним, запаморочливим, райським, людським, жертовним.

Чи полюбляєте ви історичні книги, скажімо, про український націоналізм та виборювання Незалежної України? О, тоді раджу прочитати "Забудь мене" - книжка, від першого до останнього рядка саме про це, про те, як наше дихання можливе лише в такому випадку, коли його надихає ідея: от-от свято. от-от Україна постане, от-от наша воля і повна слава.

Попри те, що нині виходить чимало книг, насичених історичною тематикою, попри те, що хорошим тоном в чи не кожному творі сучасної прози, є тема любовної історії, думаю, Олексію Ганзенку вдасться здивувати читача власною інтерпретацією цих двох - любові і націоналізму, дискурсом, в якому справа боротьби за батьківщину пояснюється любов´ю, а кохання перепояснює і саму національну справу, перетворюючи її з подвигу небагатьох максималістів на звичайну справу для кожного з тих, хто почувається українцем.

Цей роман написаний за два перші роки російсько-української війни, однак вибір теми і вибір історії дальної замість історії ближньої, не те що не є втечею від реальності - якраз її, сю реальність, вони максимально загострюють. Адже якщо хто-небудь не нагадає нам заради чого це все, ця вся майже марна на перший погляд справа одвічної боротьби з Ґоліятами, то може справді зникає зміст опору, сенс самої боротьби. Тільки тоді, коли ми знаємо, що війна, наприклад з москалем, вічна, можна назвати наш спротив окупанту чимось направду антично героїчним, а не лише тільки біологічним - спробою врятувати своїх близьких. Отож, якщо ви кохаєтеся на книгах про боротьбу з москалями на всіх фронтах - ся книга "Забудь мене" для вас і ні для кого більш на цій землі.

Коли я кажу, що ця книжка для поціновувачів сентиментальних історій, націоналістів та свідомих русофобів, я не думаю, що йдеться про розділення авдиторії, але навпаки - якраз про її об´єднання.

Насправді у нас багато книг про чи на тему історії, але мало книг, де авторам вдалося ефектно та ефективно реконструювати історію, замість того, щоб просто ретранслювати історичні події з вежі сучасних наших уявлень про історію.

Написано чимало книг про кохання, але мало направду елеґантних книжок про палке, самовіддане кохання, котре називається поетами часом вічним.

В сучасній літературі чимало русофобських та ксенофобських вібрацій, але мало історій, де це питання постало б історично правдиво - тобто тих історій, в яких було б показано, відколи ся наша ненависть до ворогів і якою з іншого боку саме генетично передаваною є ненависть і ксенофобство наших ворогів, які і спровокували цю ненависть навзаєм.

Особливо "дефіцитним" в українській літературі, яка так чи інакше зачіпає питання Історії, є період десь з 1934 року, моменту вбивства Кірова і 1942 роком - моментом виникнення УПА. Для теперішніх письменників цей період часу є певна терра інкоґніта. Себто українські радянські автори щось писали про 1941 рік, відомо, в якій проте ідеолоґічній інтерпретації ними оте пороблено. Себто ми можемо дізнатися щось про злочини Яґоди, Єжова, репресії та розстріли тощо з фахової історичної літератури - але високохудожніх творів, як саме почувався пересічний українець, чим жив, як кохав, лояльно чи не лояльно співмешкав із дійсністю - іншими словами, що в українців тоді було в голові насправді - практично майже не існує. Є роман Григорія Гусейнова "Одіссея шкіпера та чугайстра "про перші дні німецької окупації в Кривому Розі. Є витвір "Вчителька німецької" Ірини Власенко, де реконструйовано долю українки, котра опинилася в Іспанії на початку тамтешньої громадянської війни небажаним свідком. Є «Три обіцянки» Наталі Чайковської, де події розгортаються 1938 року. І є три романи Олексія Ганзенка, два з них про 1941 рік "Пливе човен" та "Раптус меланхолікус" (про українців у перші дні окупації на теренах Південної Київщини) та "Забудь мене", події в якому розгортаються від енкаведешних акцій, пов´язаних з убивством Кірова (1935) до дня народження кумира російського світу Пушкіна 1937 року.

"Забудь мене" у цьому списку "дефіцитів української літератури" - щонайдефіцитніший. Де ще ви прочитаєте, як українські націоналісти "мочать" москалів у російському Харбіні на теренах Китаю, точніше Манджоу-ґоу? Думаю, ніде. Тому що "український Харбін", а він історично існував, у нас ще не розкритий письменниками так, як було б слід його виявити.

Практично "Забудь мене" - своєрідне "продовження" книжки Івана Багряного "Тигролови" (там події відбуваються на Далекому Сході, в Зеленому Клину, де сто років тому проживало 90 відсотків українців якщо не більше; зараз вони не становлять там і відсотка).

З Іваном Багряним споріднена і мова автора - інтеліґентність, субтильність, бережливість у ставленні до українського у Олексія Ганзенка змушує засумніватися, що він народився в майже середині ХХ сторіччя - радше наприкінці ХІХ.

Іван Багряний, як пригадуємо, показав нам всю жорстокість та ницість більшовицьких катів у Харкові. Ад, тортури, що вчиняє польська влада над людьми, запідозреними в лояльності українському рухові за самостійність, описані Олексієм Ганзенком, змушують читача до дежавю: ще раз окунутися у відчуття "Гетсиманського саду", але вже на захід від Збруча - чомусь ми забуваємо, що були часи, коли ідея української державності утворювала довкола наших земель цілих спектр урядів-недоброзичливців.

Занурившись в "Забудь мене", ви потрапите в світ такий, яким він достоту був сторіччя тому - або світом, де нема України, але є певні ознаки українства, або світом де ці ознаки були мертвими, зате українську мову можна прочитати на вивісках. Аби вибороти Україну, як пише автор, "Маємо пройти по тендітній кризі, де найменший оступ вартуватиме вам життя, Організації - нових утрат, але навіщось же вберігав вас Бог від смерті!". Навіщось же вберігає нас Бог од смерти - ся формула чільна і зараз, у сю секунду. І кожен свідомий чи навіть несвідомий українець має відповісти на цю тезу, а по суті запитання, сам собі.

Ну, й останнє: якщо ви хочете добре переказати співбесіднику пісню, то перекажіть її на 400 сторінках тексту. Тому що роман Олексія Ганзенка практично постає з одного романсу і в той самий романс зрештою повертається.

Забудь мене, мене забудь,

Як нам колись жевріла грудь,

Як серце рвалося колись -

Тепер ми розійшлись.

Ми мали слези у очах,

Як ми ішли в противний шлях,

Я плакав з горя, але ти  -

З щасливости, з щасливости –

Тобі зозуля навесні

Кувала радість, а мені

Вороння крякало сумне -

Забудь мене, забудь мене.

Я йду в далеку сторону

Боротися за вітчизну,

А, може, смерть мене там жде,

Забудь мене, забудь мене...

Юнацькі роки вже пройшли,

Не вернуться уже вони,

В останній раз прошу тебе,

Забудь мене, забудь мене...

Коли ж доведеться мені

Загинуть в чужій стороні,

Оркестра грала нам сумне

Забудь мене, забудь мене.

Що ж, аби дізнатися, чи жде ж таки смерть четвірку українських мушкетерів, котрі, попередньо здійснивши напад на банк у Станіславові, вирушили згодом із Вільного Міста Данциґ до далекого Харбіну, на вічну війну проти москалів та більшовиків,  доведеться взяти у руки й прочитати книжку Олексія Ганзенка. Повірте, коли ви зробите це, аромат її неповторно палкої атмосфери ще довго висітиме у вашій свідомості. Ризикну гарантувати вам катарсис. Власне, заради цього і пишеться кожна справжня річ літератури - заради очищення людського духу драмою подій чи метафор.