Письменник в сучасному світі  є частиною свого читача, адже сучасний світ діалогічний, навіть полілогічний  і за вся багатоголоссям загін може й не помітити втрати бійця. Це було колись. Непомічали! Багато і довнго непомічали, що б аж зараз зпрозуміти що за тим непомічанням ми самі собі звузили час і простір. Чи можна зараз не помітити втрати Ульяненка. Хай найсуперечливішого і найнелогічнішого із сучасних письменників, але такого, котрий кожну букву своїх текстів потвердив власним життям. Зка аскетизмом вжитковим  була аж надто непосильна але безперервна цілодобово і ціложиттєво робота душі. Пригадую його простецьку времянку на Сталінці, де і писався, точніше проживався серед персонажів   його лавреатський роман «Сталінка», де за стінкою рохкала величезна льоха, і коли вона перекидалася на інший бік то дрижала вся времянка. Подумалося – письменникові інколи в боротьбі за людину доводиться жити серед фігуративних свиней і коли вони перекидаються – дрижить вся країна. Олесь ставав письменником за моделлю  «власний досвід – власні тексти», тому всі боки життя і всі смаки життя спочатку випробовував на собі а потім переливав у тексти, хоча вже в останніх романах його фантазії було де розвернутися. Десь в році 89 останньго століття попереднього тисячоліття Анатолій Сухий, лідер «Рутенії» – одного з ключових музичних гуртів національного резистансу, представивши мені Уляненка, зразу ж проголосив, що Олесь – великий письменник. На що я просто відповів, що у такому середовищі малими письменниками не стають.  Бо історія з реальністю тут сусідила як ніде. І сусідити вона не перестала й до нині, але результати, правда, цього сусідства можуть багатьох не переконати. Не переконують результати то переконливість втрат, людських втрат, добре студить чола  і повертає   до реальності. Лишається потім розбирати чорновики і дивуватися проникливим спостереженням того, кого за життя можливо так і не почули як слід. Добре, коли це просто прогнози, і гірко, коли не почуті застереження. Ми навіть прощаючись з тими хто йде, так собі і далі живемо днем сьогоднішнім, і не привчимося думати про завтра. Чому в останніх романах Уляненко гіперболізував життєву чорноту? Він щось знав, і не хотів сказати просто про це? А митець і не здатен говорити просто про життєві загрози. Чому? Та тому, що політики привчили людей до простих оцінок і простих сюжетів, з обовязковим елементом наживи.  Хіба за цією нажиною істерією можна було почути аскета Ульяненка. Пригадую якою мукою була для нього спроба вмонтувати його персону в гламурненьку програмку на одному з масових каналів. Співрозмовники хотіли вмонтувати письменника в світ елочок-людожерок і не розуміли, що життя у звичному для нього за багато років светрі обросло для нього не кількістю прального порошку що він виратив на цей светр, а текстами якими пообростав цей светр як  чоловіче обличчя щетиною кількаденної чи кількарічної неголеності. Паралельні світи  тай годі! Не стало ще одного паралельного світу - Олеся Ульяненка. Простір звузився на Олеся Ульяненка. І це, між іншим, звузився український простір!  А ким він приростатиме? Мав би приростати кращими від нас!