Тепер нам загрожує ситуація, коли ми вже не зможемо кричати: «Цензура в Україні заборонена!» і тішити себе фантазіями про те, що суду це не байдуже. В якомусь ідеальному сенсі запровадження прямої цензури навіть би оздоровило атмосферу, бо мисляча спільнота почала би реально оцінювати можливості людей, що постраждали від втручання держави у їхні тексти, і тоді вже їм як не допомагати, то хоч не плутатися так злісно під ногами.  Цензура, можливо, не завадила би і деяким ЗМІ, бо вони самі настільки тенденційні, що їхня бійка зі цензурою нагадувала би бійку крокодила з носорогом чи другий тур президентських виборів. 

І, дійсно, розумний цензор на кшталт розчарованого прихильника Анни Керн Олександра Нікітенка (діяв з 1833 по 1865 рік) міг би організувати і очолити процес, який зараз відбувається сам собою, анархічно і дико, як усе, що робить на власний розсуд дрібне керівництво. Але це все в теорії. Зараз Нікітенка вже не з нами, і на нас чекає не поміркована професійна цензура зі світу ейдосів, а чисто конкретна пацанська цензура, яка нам загрожує – тягар, що зламає хребта українській писемності як такій. По друкарням гулятиме вітер, у видавництвах сплете павутину космічний глитай, у книгарнях торгуватимуть спортивними штанами і кросівками, а також – основний напрямок – чорними шапочками. 

Кого виберуть цензорами? Можливо, деяких членів Національної експертної комісії з питань моралі, причому тих з них, які цензуруватимуть з любові до «мистецтва», тобто людей неадекватних і малописьменних.  А можливо, виникнуть ще якісь постаті, і будуть це особи досить компетентні, навіть такі, що ще вчора сприймалися як опоненти НЕКу. І слова в них знайдуться красиві, і аргументи вагомі, і виглядатимуть імпозантно, як усякий хижак. 

Насправді ця уся історія з книжкою Ульяненка, коли він захищав українські книгарні, а усі кричали, що він мусить замість цього захищати фразу «вона засунула йому палець в анус», була великою травмою, яка підготувала її учасників до ще більшої травми – коли країна з усією своєю елітою в єдиному 49%-овому пориві зрадила національні інтереси, помаранчеві ідеали, демократичні цінності  і почала азартно шукати собі місця у нових розкладах. Прямо на чолі з нинішнім президентом, якому роль Кучми далась навіть краще, ніж Кучмі. І найбільшими патріотами виявились російськомовні інтелігенти – чи внаслідок стокгольмського синдрому, чи тому, що їм нічого не світило в розкладах, чи тому, що неможна бути патріотом і націоналістом одразу, як неможна підкорятися одразу відцентровій і доцентровій силам.   Не знаю, як це виглядало на свіже око, можливо, хтось розгублений чи ще не зрозумів сенсу рокіровки,  але в мене таке враження, ніби хтось зірвав в мене перед носом покривало Майї, накинуте на ящик Пандори. 

Так от. Що ж я саме бачу у цьому підозрілому ящику. Я бачу, що так чи інакше буде запроваджена цензура. Одні митці, яким загрожує цензура, намагатимуться затесатися у лави цензорів «па пріколу». Звісно, це забавно, травестійно і сатурнально, але коли там вже і так є Бенюк, Яневський і пані Григорович, і ще й додасться якийсь симпатичний пустун, і не на день чи два, а на постійно, то держплан по клоунах буде перевиконаний, і об’єкт подібних приколів може не знайти підстав для сміху. 

Інші, яким цензура не загрожуватиме, а значить гратиме на руку, її просто не помітять, мовляв, це ваша справа, а якщо чесно, то рівень духовності дійсно треба підвищувати, хлопці… і особливо дівчата. З цих деякі теж сприймуть цензуру як якусь віртуальну гру, де можна постріляти ворогів і знайти купу золота у мішках, причому золото є надія розвіртуалізувати, і цим має сенс насамперед і зайнятися.

І ще буде велика група митців, які візьмуть на себе місію боротися з цензурою. Це група буде досить строката, непевна та підступна, тому що насправді жоден з її представників не буде боротися з цензурою заради неї самої, а усі тільки – для себе. На цьому етапі пересічний український інтелігент опускає руки, як принцеса, що раптом зрозуміла: принц рятує її від дракону не заради добра і краси, а щоби потім її трахнути і ще й захапати півцарства. Але якщо так розмірковувати, то ніякого гепі-енду у казці не буде, і усе ж таки принца з драконом не слід змішувати, бо дракон – це здоровенний вонючий ящір, і проти нього навіть Іван-дурень годиться, бо він усе ж таки людина. І тому нехай нас захищають усі, хто озвався, тільки треба за цим пильнувати. Треба розуміти, що кожен наш захисник є ефективним і корисним у певному діапазоні, і коли він, як свиня, знаходить трюфелі, то треба не сидіти, розвісивши вуха, а ці трюфелі одразу відбирати, бо зжере, а не думати, що раз він їх знайшов, то хай сам і охороняє, а ми подивимося, як він це робитиме. Бо якщо на Заході трюфелі шукають незацікавлені фахівці-собаки, то в нас такої системи нема. 

Що робити, усе це життя, і в ньому завжди є щось рідне, щось дуже затишне та сприятливе для людської природи. Нехай у борців за правду, наче в злодіїв, є мотив, і мотив такий самий, як у злодіїв, але вони ж самі цього не розуміють,  вони часто справді думають, що хочуть принести людям благо. Але прикро і незручно, що мета, якої підсвідомо хоче досягти той чи іншій борець за правду, дуже впливає на його методи.  Іноді через це енергія прикладається не туди, куди треба, і просто розпилюється у просторі. 

Досвід підказує, що більшість людей у боротьбі з тією чи іншою несправедливістю хоче очистити совість та погавкати на слонів. Тому завжди йдуть «на ура» такі пропозиції як закидати ворога листами, смсками, тощо. Коли тільки почалося протистояння Ульяненка з Нацкомморалі, деякі особи розвинули страшенну активність, вони казали, що обов’язково треба писати багато, багато запитів у НЕК, і хтось справді бігав, керував людьми, які строчили, наче кулемети, якісь образливі маляви, і купували конверти, і наліплювали марки, і все це було, напевне, дуже захоплююче, і… і нічого. Точніше, нічого на поверхні, хоча, особисто знаючи Костицького, я можу уявити, що він приносить ці листи, кому треба, ефектно висипає їх горою на стіл і каже: нас визнає суспільство, на наші послуги є великий попит, але не вистачає фінансування.   

Потім схожу стратегію обрав Міжнародний ПЕН у стосунках зі своєю муміфікованою українською філією. Вже майже рік тривають його спроби зв’язатися з українським ПЕН-центром – віце-президент Російського ПЕНу навіть приїжджав у Київ і марно намагався знайти своїх колег за адресою, вказаною на  пенівському сайті, щоби повідомити їм, що російські поети на них скаржаться в усі інстанції, і досить давно, і усіх задовбали, бо цього дійсно хотіли.  А тут ще, виявляється, і українців починають плющити, і прямо перед носом вітчизняних пен-клубівців виростає такий прищ, як Нацкомморалі,  і вже весь світ стоїть на вухах, питаючи: «Боже, що робиться в цій дикій східній країні?!», а тим і горя мало. Більше того - Міжнародний ПЕН спочатку хтось проінформував, що ніякого порушення прав письменників в Україні не відбувається, і якби не зусилля «інформантів», міжнародне розслідування можна було розпочати ще на півроку раніше, коли це ще мало сенс!

 Отже, український ПЕН має вирішувати питання, а він їх заплутує. Треба, щоби він діяв, а він не діє. Знов-таки пишуться листи, і ці листи я бачила, вони лежать у Спілці акуратним пакуночком. Міжнародні інстанції знають, що адреса не справжня, але за особистими контактами треба звертатися особисто, а цього ніхто, як особа, не хоче. Виходить як у пісні: «твое имя давно стало другим, глаза навсегда потеряли свой цвет, пьяный врач мне сказал: тебя больше нет, пожарник выдал мне справку, что дом твой сгорел. Но я хочу быть с тобой (4 р.) и я буду с тобой!». Втім Міжнародний ПЕН  зацікавлений у вирішенні проблеми, тому він випрацьовує якісь конкретні рішення, і не можна сказати, що він зациклився.  Я думаю, він все розрулить. 

Але мені було дуже смішно, коли я після всього цього почула про флеш-моб «Ходоки у Ленина» (тобто «Новообраний президенте, почуй кожного»), ще й на чолі з Євгеном Сверстюком. Хто ж, як не він, знає, що бути закиданим бурхливими листами – це як мертвому припарки, а незручних запитань можна елегантно з’їхати. І взагалі, не для того країна обрала Януковича, щоби з ним розмовляти. Цей жест явно показує, що розмови набридли. 

Ну, розумію, соромно, прикро, страшно, усюди вдираються чорні шапочки, і треба щось робити, а саме – все втопити у словах, усних і письмових. Але, чи хтось замислювався, чого таким чином можна досягти? А нічого, окрім психологічного ефекту – інтелігенція визнала Януковича своїм президентом, вона заявляє про готовність співпрацювати з владою, якщо та погодиться, то вийде зворушливо, як з Путіним чи Медведєвим,  а якщо не погодиться, то ми готові співпрацювати навіть в одностайному режимі.  А  президент розмовляти не прийде,  бо не хоче нових одкровень про Чехова,  який щось останнім часом зажигає, проводить презентації з чеченським поетом Ульяненком і опудалом собачки, а зараз в його музеї ще й знесло дах,  так що це вже фізично слизька тема. Бо президент наш серед ясноокої освіченої молоді почувається дуже незатишно, і разом з ним почувають себе незатишно майже 50% виборців, і вони теж можуть зробити акцію і висловити це у доступній формі, і тоді ще невідомо, хто насправді почує себе незатишно, і хто буде дійсно ставити питання.  

І залишиться нам писати листи. А чому ні? Це і по-інтелігентськи, і по-українськи, і усі це роблять, і я теж. Але усе питання – куди їх писати. Я вважаю, що треба писати листи не ворогам і не керівництву, а кудись назовні, і хоча це ще більш соромно, але тільки так ситуацію можна розгерметизувати і влаштувати, щоби цензори і борці за свободу слова не перетворилися на одну лавочку, і щоби держава не могла впливати на своїх опонентів таким чином, як ведмідь, що сів на їжака. І ще – треба шукати борців за правду… ні, не високоморальних, не безкорисних, а просто таких, яким, наче гладіаторам, нічого більше не залишається, як гризти наших ворогів зубами. Тільки такі будуть діяти ефективно. Але й цих, якщо знайдуться, самим бити неможна, хоча іноді так і тягне, ну просто так і тягне...