Коли читаєш Степана Процюка, потрібен перекладач – з української на українську. Ніби говоримо однією мовою, але не розуміємо одне одного. І тут справа не, скажімо, в азаровському знущанні з українського. З’ясувалося, що колишній прем’єр-міністр був не просто опонентом, а ворогом. Зараз навколо нас ніби українці, а…

“Максим чудово розумів, що України, якою її уявляв дід Гнат, немає. Найхимернішим було те, що існували її штандарти, прапор, гімн і тризуб. Форма беззубо посміхалася, безсила дотягнутися до змісту…” (стор. 68).

За своєю сутністю, ми зараз маємо ліберальну, а не національну сучасну українську літературу. Навіть не зчулися, коли вскочили до Європи. З економікою й соціальними стандартами - в глухому феодалізмі, а ось література – випускає пару в гудок.

Я до чого веду? Процюкові важко борсатись у цій ліберальній гнилизні, сповідуючи українське. Йому важко – фактично неможливо – довести свою окремішність. А тому залишається єдине: бути таким, яким ти є. Це небезпечно. Склалася компанія журналістів і викладачів вишів, яка творить сучасну українську літературу, і для якої Процюк, викладач університету, чужий – для компанії, але не літератури. Це вони – скороспілки, які перемагають у коронованих конкурсах, ділячи між собою перші, другі й треті премії, а він гордий одинак, який, здається, ні на що не претендує. Ну, лише на Шевченківську премію – і “Десятий рядок” на неї висунули.

Ще один пласт, коли я кажу про переклад з української на українську, - це психологізм прози Степана Процюка, який базується на хворобливому психоаналізі й дурдомівській псевдо-психіатрії. Його твори треба радше відчувати, ніж просто розуміти. І мова не про те, що щось приховане чи може саме сховатися між рядками. Як ми всі живемо в Україні, а не розуміємо сутності українського, яке не полягає лише у зовнішніх атрибутах, а насамперед розкривається у багато-вимірності внутрішнього світу українця, - так і з людиною можемо прожити все життя, а не зрозуміємо її психологічного підтексту особистості. Ось Процюк і балансує між українськістю і психологічним, так що сучасна українська література, яку я би назвав журналістсько-кінематографічною, є інакшою. Це не протиставлення Процюка їй, бо він самотужки намагається прокласти місток до неї. Тому, скажімо, психологічний аспект у нього виходить ліберальним, космополітичним, всеїдним, замішаним на густій товщі медицини, а з допомогою цієї гнилизни важко вибудувати власне український архетип. Українськість потребує саме національного підходу, а розчинившись у лібералізмі, може просто загинути. До речі, в цьому полягає один із ризиків нашого походу до Європи.

Порівняно невелика за обсягом повість (не роман, панове, не роман!), охоплює три покоління Іванчишиних – Гната, Марка і Максима. Політв’язень – викладач вишу – просто молодий чоловік. Українське залишається в кожному, і це важливо для Степана Процюка, але згасає, нівелюється, перероджується. Твердість діда переростає в компромісність сина і завершується банальною непристосованістю до життя внука. Властиво, лише старше покоління могло витримати сталінські концтабори, всі наступні вже б давно загнулися.

Здається парадоксальним, що наші попередники глибше розуміли сутність українського. Нині патріотизм звівся до співання Гімну України та вдягання вишиванок на свята – і Процюк з болем про це каже. “Десятий рядок” був написаний минулого року, а задуманий ще раніше, тому просто фізично письменник не міг розставити нинішніх акцентів, а садомазохістський психологізм загнав його вглиб проблеми, не даючи можливості вирватися назовні. Це як десятий рядок на таблиці при перевірці зору, коли не можеш його прочитати й вирватися за рамки Системи, в яку тебе насильно запроторили. Ця Система була міцною за першого героїчного покоління. Вона занедужала за часів покоління середнього, але те було зайняте внутрішнім колабораціонізмом, щоби побороти її. За нинішнього ж покоління вона взагалі ледве дихає, але ж нема тієї рушійної сили, яка би її зруйнувала. Тому якщо не зробити цього зараз, можемо стати свідками відродження Системи з усіма сумними наслідками. Втім, існує найпростіший варіант – просто вийти за рамки Системи, жити за іншими правилами, як це робить увесь цивілізований світ. Щоправда, це не гарантує виживання, зважаючи на ядерну зброю в руках власників Системи.

Ми звично кажемо, що старше покоління не розуміє молодше – і навпаки. Ніби живемо в паралельних світах, але все ж відчуваємо, що поруч з нами – інакші. “… Вони сперечаються на вокзалах про якісь зіпсовані мариновані гриби… про якогось пияка-зятя… не тямлять, що все може бути устократ гірше… Не розуміють, що не бачили земного пекла… Гната охоплювало нестримне презирство до філістерів, що пирскають, як мишенятка, про якусь хірню, надаючи їй масштабного значення.

Йолопи! Там сотні тисяч трупів! Там мільйони розкришених сердець і десятки мільйонів розстріляних вір! Там спотворені душі! Там були справжні трагедії, ніким не помічені, зневажені іншими, що хотіли вижити. Там – пекло відчаю! Там – проблиски людської солідарності! Там – подвиги великих і невідомих вам! А ви тут, сволоти, триндите про грибочки” (с. 119).

Тут уже художній поступ письменника, майданівський настрій, коли не просто сумуєш за вбитими Системою, а картаєш себе за те, що не ти був на їхньому місці. Чому ти живий, а їх нема? Це не якесь там шекспірівське “бути чи не бути?”.

Не можна лише за допомогою художності зшити докупи минуле, сучасне і майбутнє. Тому Процюка часто пробиває на публіцистичність. Мабуть, це виправданий прийом, але він лише заважає зрозуміти істину. Особливо це трагічно для молодшого покоління, бо воно не здатне перескочити у минуле через прірву, ризикуючи взагалі не потрапити у майбутнє.

І, мабуть, саме тому Процюк як автор і людина дуже вимогливо ставиться до молодшого покоління, бо йому залежить на тому, яким буде майбутнє, адже воно дивитиметься на минуле й оцінюватиме його. “Дід був героєм, а я – лайно! Дід ще якось вплинув на батька, а на мене геройської енергії, ха-ха, вже не вистачило. Батько все ж таки тримався, не скаржився, уникнув тюрми й тонких провокацій, але часто ходив із потемнілим лицем і перетремтілими руками” (стор. 137). Між поколіннями триває невидимий зв’язок. Так, мертвий батько-політв’язень морально підтримує сина: “Марко відчув, що батько поруч.

- Сину, мені не можна часто приходити… не бійся… гімно вони тобі зроблять! Хіба не бачиш, що вони самі не вірять в те, що будуть зараз говорити? Не бійся. Прощавай!” (стор. 147).Між середнім і молодшим поколінням такого явного зв’язку вже нема. Натомість Максиму сниться минуле, але воно видається йому чужим, не пов’язаним із його родиною.

Як на мене, Степан Процюк намагається виправдати своє покоління і показати, що саме воно було найбільш трагічним. Покоління Марка не таке героїчне, як покоління Гната, але й не таке нікчемне, як покоління Максима.

Оця любов до себе, коханого, любов виправдальна, є чи не найприкметнішою ознакою середнього покоління. Ой, мовляв, як нам було важко, але ми зуміли оминути кагебістські пастки, не стали стукачами. Але ж і героями не стали, як старше покоління, бо інакше радянська система не існувала б так довго. Та й фактично і зараз існує.

Ми не бачимо жодного конфлікту між дідами, батьками і внуками, бо український стрижень унеможливлює його. Але бувають критичні ситуації, коли Марко не розуміє батька Гната і навіть не здогадується яким нещасним є син Максим. Конфлікт поколінь відсутній, бо не помічаємо конфлікту світоглядів, хоча насправді він існує. Степан Процюк інколи борсається між цими протиріччями, але таки виринає на поверхню, хапає повітря і знову занурюється з головою у психологізм розповіді.

“Десятий рядок” перенасичений історичними ремінісценціями. Мені здається, що Степан Процюк дозволяє собі фліртувати з минулим, але тоді в силу вступає закон бумерангу, за яким майбутнє може боляче вдарити по чолі. Історичні аналогії з літературними героями не завжди є виправданими. Пустивши Її Величність Історію на сторінки книги, Степан Процюк міг сам заплутатись у хитромудрих сітях, розставлених нею.

Як не парадоксально це звучить, але древня історія не має логічного продовження в сьогоденні, тому майбутнє з ще більшим цинізмом сприйматиме минуле, ніж ми. І тут мова не про золоту серединку, якої треба дотримуватися в історичних паралелях, радше має бути почуття міри й філігранне володіння інструментом, аби не нашкодити сьогоденню, а тим більше – майбутньому. В значній мірі Степанові Процюку це вдається.

“Десятий рядок” – книга автобіографічна. Батько був політв’язнем, Степан Процюк – викладач університету… Особистісний відбиток є, як не крути. Інша справа, наскільки щиро авторові вдалося розповісти про минуле й сьогодення, бо від цього залежить, як глибоко він зумів заглянути у майбутнє. Копирсання у собі не завжди дає можливість осягнути власну сутність, а тим більше – усвідомити майбутнє.

Атмосфера підозрілості й стукацтва, яка стала характерною ознакою Системи, досконало виписана Степаном Процюком. Однак, хоче він цього чи ні, але його літературний герой дивиться на це не зсередини, а ніби послуговується кагебістськими лекалами, і тоді кожного можна підозрювати й вважати стукачем. Робити невинних винними – ось головне завдання Системи. Потім одних карати, інших милувати, аби служили вірою й правдою. А ті, хто під ковпаком, уже не зможуть виправдатися. Треба мати мужність не лише самому не стати стукачем, а й уберегти себе від невиправданих підозр.

Степан Процюк виробив власний стиль. Автора не сплутаєш з будь-яким іншим письменником. На цьому тлі тим більш неоковирними виглядають одруківки, які наводнили книгу. Мабуть, тут претензії не до письменника і навіть не до літературного редактора, а радше до коректора.

Ось найбільш характерні приклади: “отримували” замість “отримувати” (стор. 12), “неприхованих” замість “неприхованим” (стор. 27), “священників” замість “священиків” (стор. 59), “пода вав” замість “подавав” (стор. 65), “дистильованих” замість “дистильованим” (стор. 76), “історій” замість “історії” (стор. 81), “якби” замість “як би” (стор. 95), “у пішов” замість “пішов у” (стор. 97), “Ваг Гога” замість “Ван Гога” (стор. 117), “якічомусь” замість “які чомусь” (стор. 123), “егоцентричний” замість “егоцентричних” (стор. 123), “Іванишина” замість “Іванчишина” (стор. 123), “привів би, і сказав” замість “привів би і сказав” (стор. 125), “пурпуповості” замість “пурпуровості” (стор. 142), “так” замість “такі” (стор. 156), “Рядок” замість “рядок” (стор. 176), “вуз” замість “виш” (стор. 180), “1850” замість “1950” (стор. 183), “шпіонажі” замість “шпигунстві” (стор. 185), “одних” замість “одним” (стор. 198), “почесних” замість почесним” (стор. 215) і таке інше.

Невиправданими, як на мене, є російські матюки в книзі. Вони не додають нічого нового до характеристики героїв, без них можна спокійно обійтись, тим більше, що нема жодного попередження про їх наявність, як би це мало бути.

Проза Степана Процюка більше надається до прочитання тим, кому вже за сорок. З кожним своїм твором письменник піднімає вікову планку. Звісно, це не стосується повістей, присвячених підліткам. Аби бути ближче до читача, а особливо читача молодого, який має зрозуміти наше минуле, щоб успішно будувати майбутнє, - Степанові Процюку слід щось змінити у своїй палітрі майстра. Психологічне самозаглиблення заради самого процесу автоматично зменшує коло читачів. Важко подолати свій стиль, як, скажімо, характер, але тут доречно, коли мета виправдовує засоби.

Хоча Євген Баран у передмові до “Десятого рядка” сказав, що Степан Процюк наблизився до творчої вершини, думаю, що мова йде лише про одну з них, за якими видно вже інші.