Здається, лише Марії Матіос вдалося одночасно стати лауреаткою Шевченківської премії та літературного конкурсу “Коронація слова ”. Але це виняток, який підтверджує правило: ті, хто стоїть у черзі за Шевченківською премією, зазвичай не надсилають своїх творів на “Коронацію слова”, а ті, хто претендує на приз у “Коронації слова”, мають зрозуміти, що Шевченківська премія їм не світить. Проте якщо хтось думає, що Шевченківська премія і “ Коронація слова ” – альтернативні, то він глибоко помиляється, бо у них більше спільного, ніж відмінного. Втім, це не тема нашої розмови.

Я це до того, що “загрузнувши” у “Коронації слова” і навіть ставши переможницею цьогорічного конкурсу в номінації “Гранд-романи” (фантастично, бо це для володарок лише перших премій попередніх номінацій!), Галина Вдовиченко вже гратиме за правилами і літературного конкурсу, і видавництва КСД (а вони, ці негласні й гласні правила, таки є), все більше віддаляючись від, можливо, омріяної Шевченківської премії, в якій теж є свої правила.

Назва повісті (все-таки це повість, а не роман, як його називають рецензенти) “Маріупольський процес” – багатозначна. Насамперед це історично-географічна ділянка на мапі України, де відбуваються тектонічні зрушення в природі. Головна сутність – це збір доказів злодіянь російської вояччини та донбасівських ополченців проти України, і цей процес, на думку літературних героїв, має відбутися саме в Маріуполі, а не в Гаазі. Насамкінець це інтуїтивний посил авторки, що від зміни у свідомості саме маріупольців залежатиме подальша доля України. Як у воду гляділа, якщо мати на увазі нещодавні вибори саме у Маріуполі, які визнали такими, що не відбулися. Сюжет повісті доволі простий і невибагливий. Львів’янин Роман потрапляє у полон до донецьких сепаратистів. На цьому тлі розгоряється його кохання до місцевої дівчини Ольги, яка змінює своє світобачення. У літературі минулого подібне обсмоктували вже не раз, інша справа, що Галина Вдовиченко не дотягує до класичних зразків.

Письменницька уява випереджує реальність. І в цьому не було би нічого поганого, якби вже загоїлись рани. А так поруч з нами живуть нещодавні герої так званого АТО, а насправді війни, які все це бачили і знають не з чужих вуст. Розрізнені військові епізоди лише виглядають правдоподібно, але не створюють цілісної картини. Якби Галина Вдовиченко зосередилась, власне, лише на історії кохання, не вдаючись до мало не натуралістичних воєнних подробиць, - то, можливо, можна було би говорити про цю повість в іншому тоні, на більш високому художньому рівні. А так ще впадає у вічі журналістський телеграфний стиль і відчувається багаторічна праця Галини Вдовиченко у львівській газеті “Високий Замок”. Разом з тим хочу загострити увагу на письменницькій сміливості Галини Вдовиченко. Мабуть, вона не брала участі в бойових діях, але відчувається, що спілкувалася з багатьма людьми, які там були. Зрештою, професія журналіста до цього зобов’язує. Тому авторка пішла непротореними стежками, оповідаючи нам те, про що не напишуть ті ж газети чи не розкажуть телеканали. Саме ці факти складаються в єдине ціле, і вже ця правда має право на самостійне існування.

Слід зауважити, що “Маріупольський процес” був написаний минулого року, тому було би некоректно вимагати від авторки сьогоднішнього бачення подій. В тому й полягає її талановитість, що вона тоді побачила те, що ми бачимо зараз, і допомогла нам зрозуміти те, до чого б ми самі, мабуть, не додумались і зараз.

Я не поділяю точку зору Володимира Лиса, який написав у передмові, що “Маріупольський процес” обов’язково має бути прочитаним на окупованій частині Донбасу. Навіть якщо його перекладуть російською, навряд чи це той випадок, коли ті, хто опинився під окупацією російських фашистів, зрозуміють авторку. Все-таки Галина Вдовиченко писала з української точки зору, а процес “прозріння” Ольги виглядає таки штучно і надумано. Якщо ми говоримо про катарсис і очищення душі, то в цьому випадку слід усе-таки йти від супротивного, від бачення подій очима тих, хто по той бік барикад, з поступовим схилянням їх на наш бік – звісно, за допомогою слова. Але тут потрібна висока художня майстерність автора. Мабуть, такі твори ще з’являться в сучасній українській літературі.

Галина Вдовченко створює свій віртуальний світ, в якому є місце альтернативній історії, яка, втім, уже не видається аж такою надуманою:“- Тільки б усі втрати не були даремними, - лунав голос Валіка у слухавці. – Бо ж цілком припускаю таку картину: чужинці хазяйнують у Львові, на сході їм влаштовують партизанське пекло, а тут дехто з найбільш затятих крикунів вже підлаштовується під нові порядки, тримає дулю в кишені, мимрить стиха на кухні: нічого, переживемо, ще й не таке траплялося…” (стор. 140). Авторці важко відмовитися від містики, проте слід сказати, що використовує вона її помірковано, без зайвої напруги, бо містика направду присутня в нашому житті, але ми не завжди звертаємо на неї увагу.

Містичною виглядає втеча Романа із полону:

“Спочатку було подумав – візерунки плаского моху, а тоді придивився – ані мох, ані лишайник, а викарбувані у камені письмена. У центрі послання – тризуб, його чіткий малюнок, який ні з чим не сплутаєш. У кам’яній безлюдній країні в азовському степу, на вершині гори, на рожевому камені, серед зашифрованих давніх знаків, що їх неможливо прочитати, він бачив тризуб.

Тепер він знав у якому напрямку йому вирушати, знав, що більше не доведеться кружляти. Блуд, що вчепився у нього два дні тому, відпав від ніг, як грудка дорожньої висхлої глини. Сьогодні він вийде до своїх” (стор. 111).

І ще один містичний епізод: вміння Романа читати чужі думки. Майже неправдоподібною виглядає його зустріч з львів’янкою Лікою, яка дарує йому на фронт свій “хаммер” (“танк танком” – стор. 145), бо “її батько, армійський високопоставлений генерал, так виходило, продавав волонтерам військову техніку через посередників” (стор. 150). Роман “… знав, що це не здогад, не припущення, а чиста правда про батька Ліки. А звідки знав? Як це йому стало відомо? Він лише зазирнув їй у вічі, побачив жовту цяточку на радужці. І що з того? Що він, вперше дивиться у дівочі очі? Ото довбануло його у степах Приазов’я! До безсоння приєднався ще один наслідок контузії – вміння читати думки?.. Чи що збіса таке?” (стор. 151). Потім це вміння у нього зникає.

Містичним є бачення Ольгою мапи України. Для неї – це “пес із крилами” (стор. 161):

“Львів – очі.

Ужгород, Мукачеве – ніс.

Луцьк та Рівне – вуха.

Франківськ, Тернопіль – горло, голосові зв’язки.

Житомир – потилиця. Вінниця – плечі.

Чернігів, Суми, Харків, Луганськ – хребет.

Херсон, Миколаїв – живіт.

Одеса, Ізмаїл – передні лапи.

Крим – задні.

Київ – серце” (стор. 162). Чим більше Галина Вдовиченко нагромаджує неймовірні для пересічного читача історії, які насправді могли трапитись, тим менше довіри до неї, як до авторки. І це треба враховувати, бо люди черпають інформацію з газет і телебачення, а там про таке рідко розповідають. Ось, наприклад, епізод з Міхаличем, якого сепаратист, з яким колись він був разом в Афганістані, повідомив про бомбардування того місця, де знаходились українські бійці. Це дозволило їм відійти й зберегти собі життя.

Відверто слабким місцем у повісті “Маріупольський процес” є поїздка мами Романа на Схід у пошуках полоненого сина і її повернення назад. Галина Вдовиченко говорить про це якось загадково, штрих-пунктиром, хоча подібного було чимало, і не завжди зі щасливим кінцем. Мабуть, цю сюжетну лінію слід було виписати більш ретельно, вона би лише, як на мене, підсилила повість.

Явно кон’юнктурною виглядає оповідь про Іловайськ, а наївною – поїздка Ольги до Львова і слухання жаданівського вірша. Участь у “Коронації слова” вимагає щорічного написання повісті чи роману. Можливо, Галині Вдовиченко варто написати щось не для конкурсу, а для душі, тим більше, що всі найвищі нагороди “Коронації слова” вона вже має? Зараз якраз той випадок, коли потрібно поспішати повільно. Можливо, з прицілом на Шевченківську премію?