Ігоря Павлюка я знаю давно. Знаю і його вірші – завжди щирі, часто меланхолійні, тужливі, але світлі, наповнені запахом трав, степовим простором, вільним польотом вільної душі, яка сполучається із землею лише силою тяжіння любові до рідного краю.

В силу різних обставин сталося так, що прозу Ігоря я досі не читала (а він думав, що читала і мовчу, аби не образити, бо не сподобалась).

Так от: прочитала і сподобалось.

Взагалі проза поета – інакша, ніж проза тих, хто завжди писав лише прозу (або в юності грішив досить невдалими віршами). Якщо вже поет заявив про себе поезіями, якщо вже його почули й оцінили, якщо він звик висловлюватись ритмічно й римовано, то що змушує його занурюватися в іншу стихію, вивчати нові закони, силувати себе, відганяючи рими, що за звичкою так і чіпляються до кожного слова?

Мабуть, стають затісними рамки поезії. Накопичений життєвий досвід прагне втілитись у щось «вагоме, грубе, зриме». До того ж не секрет, що прозу читають більше, ніж поезію…

На шляху до прози поета підстерігають пастки: зайва деталізація або навпаки поетичне узагальнення; брутальність (як у житті) чи протилежне – рафінованість мови; бажання до всього приліпити ярлик власного ставлення і багато інших. До того ж, ліричні поети і в прозі часто не можуть знайти кращого персонажа, ніж себе, любимого.

…Прочитала все вище написане: похмура картина вимальовується. Але до чого я веду? До того, що Ігорю Павлюку вдалося не потрапити в жодну з пасток. Всі подолав. Правда, на підошвах залишилось потроху від кожної пастки. Ну, то нічого: по дорозі відпаде.

От я тримаю в руках книгу прози Ігоря Павлюка. По-перше, чудове оформлення: сокіл, що ширяє, розкинувши крила, на сході сонця. По-друге, назва: «Поза зоною». Поза зоною – зв’язку? уваги? А може, йдеться про зеківську зону? Чи Чорнобильську? Ні, мабуть, масштабніше, – про зону людського повсякдення. Що поза нею? Вершителі доль – політики, настільки далекі і недосяжні, що їх можна порівняти хіба що з богами.

Старий Ворон, що на Різдво рубає сосну. «Світ зробився ліловим, нервовим, розхристаним. Ще кілька порваних сорочок вітру – і сосна гепнеться на хату». А там – внучка. І ясно, що більший гріх – не рубати, ніж рубати при святі. А допомагає Воронові один лише Ясьо, місцевий блазень – чи то шизофренік, чи то нащадок богів. А «на Олімпі все спокійно, суд виніс рішення на користь Зевса». 

Нині незалежний, бо діаспорний, Режисер, який повернувся, щоби зняти на місцевому матеріалі фільм про… він іще сам не визначився: Спартака чи Христа? Режисирує для політичного Олімпу Свято Міста, ходить поміж людей, вдивляється, вдумується, шукає головних героїв – і не може знайти. Масовки – хоч греблю гати, а на ролі Спартака і Христа кандидатів бракує… «Підводні річки інтриг та інтрижок міської знаті вибивалися з-під асфальту в найнесподіваніших місцях і пахли дустом». І раптом – осяйна думка: не «чи», а «і»! Не про Христа чи Спартака, а про Христа і Спартака. В голові – готові сцени, хоч зараз знімай. Але ж кого, кого? Ні, не варто везти зі столиці акторів, треба шукати на місці, в рідному селі. А в рідному селі святкували Івана Купала. «Горіла зморщена річка. Пахло білком і кропивою. Не було посередників. На деревах сиділи старі ангели. …Віктор Чухрай знімав на найкращу плівку свято Івана Купала на своїй генетичній батьківщині, відчуваючи, що нічого сильнішого він не придумає, що зараз життя сильніше за мистецтво, як правда за брехню».

Художниця, що їде з Либідської Русі в Рай – і не хоче їхати, а їде, бо запросили, бо там її картини в ціні – і там гине в одному із хмарочосів-близнюків 11 вересня. «Її внутрішній біологічний годинник ішов дуже швидко, ніби старався прорвати коло, стати піщаним, розбитися… – і настане повна некалендарність». Малий біженець із Шамілії, матір’ю якому стала сільська інвалідка. «Як там у Писанії – ті, хто любить Бога, є безумними серед людей, а хто любить славу – безумними перед Богом».

Три повісті. Десятки людських доль, які йдуть паралельно, перетинаються або переплітаються. І сокіл, що ширяє у вишині і бачить все: і людей, і богів, усю ЗОНУ.

Хочете кинути оком на нашу дійсність з висоти пташиного польоту, з поза-зони? Тоді мерщій до книгарень, поки книгу Ігоря Павлюка ще не розкупили!