Коли береш до рук якусь свіжу (ще тепленьку) книжку, відразу ж скануєш і текст, і анотації. Кишенькового формату книжка Ігоря Павлюка «Поза зоною» означена як «магічно-реалістичні повісті-притчі». І коли перегортаєш останню прочитану сторінку, ловиш себе на тому, що так воно і є… багато в ній і магічного, і реалістичного, і притчевого. Та й назва влучна – «Поза зоною»… так і хочеться додати: «Поза зоною розуміння, симпатії, подекуди і сприйняття, банальності, чтивості»… асоціативний ряд можна продовжувати. Втім, краще, звичайно ж, самому зануритись у текст і розкодувати його, зрозуміти, відчути і пережити.

Така маленька книжечка, а так довго читалась... Чому? Бо тексти у ній густі, як інформаційний мед. Книжка справді цікава, неформатна, із відчутним ароматом поезії та символіки. Втім, така насичена, що її треба ковтати дуже дозовано... а були місця, де я банально не в´їжджала, про що вона, ця книжечка, хоч бачила, що там закодовано якісь символи з політики, геополітики чи чогось подібного. (Впіймала себе на тому, що книжка вимагає підготовленого чи то пак посвяченого читача і скоріш за все чоловічу аудиторію).

Гримуча суміш поганства і християнства, злиднів і розкоші, мегаполісів і хуторів, раю і пекла, нав’язаних ідеологій та переконань… та, зачитавшись, я й не одразу збагнула, що під однією обкладинкою об’єднано три повісті: «Біографія дерева племені поетів», «Масовка» і «Вертепні душі», які між собою не поєднані жодних сюжетом.

Окремо – про афоризми, яких у цій книжці не бракує. Вони відверті до непристойності та актуальні, як передвиборчі обіцянки і вічні, як лекції досвідченого викладача. От, приміром: «І що ми за народ? Замість того, щоби нормальні туалети будувати, ми церкви будуємо» (із повісті «Біографія дерева племені поетів», – стор. 23). Але ж правда! Чорт забирай, відверта правда. Ігор Павлюк хоче скерувати наші замріяно-ідеалізовані погляди у бік реальності. Він горлає у мікрофон своєї прози про те, що «до кісток пограбовано стратегічний банк генетичного коду» (там же, – стор. 33). Та хто чує автора? Адже фрази його, що збігають у максимально публіцистичний формат, заховано за густими гіркими медами символів та образів, і виринають вони ніби зсередини. Зрештою, через кілька сторінок автор сам собі ж і відповідає на риторичне запитання: «…спрацьовує інший закон буття: руку, яку неможливо вкусити, доведеться поцілувати» (там же, – стор. 36). «Раціо» та «емоціо» так переплелись, що куди там сіамських близнюкам…

Так і хочеться сказати про автора його ж словами: «Людина з очима вовка, з ніжністю метелика» (там же, – стор. 38). І, незважаючи на позірний сюжет, як на мене, тут його скоріше немає. І не тільки сюжету, а й часу, і простору, і чітко окреслених героїв.

У прозі Ігоря Павлюка нагромаджено чималий досвід автора: поетичний, публіцистичний, і викладацький, там думкам тісно, як у мурашнику, але всі собі якось дають раду в цьому хаосі, і кожне слово має роботу. Для того, аби збагнути цей хаос, треба захотіти стати його активною частинкою, мурахою – переступити межу розуміння і опинитися у зоні досяжності. І не боятися навали символів, які тарабанять по голові і щось від тебе постійно хочуть…

Поетичності, як уже було зазначено раніше, тут також не бракує. Навпаки, увесь текст нею відверто просочений, аж стікає по пальцях. Добре це чи ні? А хто його знає? Мені сподобалось, бо я й сама починала з поезій, які плавно перейшли у малу, а відтак і велику прозу. Мені ця поетичність у текстах Ігоря Павлюка звучить гарно, естетично. Хоч і своєрідно. А комусь, можливо, видасться зайвою – як то кажуть, мухи окремо і котлети окремо. Уявіть собі лишень – у тканині публіцистично-філософського тексту з якогось дива виникає ось так от фраза: «Повний Місяць тягнув на себе сиву ковдру озера із тоненькою пішвою льоду на ній» (повість «Масовка», – стор. 103). Комусь може видатись недоречною ця чистої води поезія у тексті, а мені вона як гарний ліричний острівець, де думка може перепочити після мозкового штурму патетики й політики, а відтак – рухатися далі.

Від високої поезії автор подекуди опускається до приземленого рівня і почувається там так само добре. У тій же повісті «Масовка» читаємо далі: «Пацани невміло скубали бройлерних дівок» – стор. 128. А як же Місяць над озером? От тобі й маєш – Ігор Павлюк бавиться словами, стилями, поняттями, значеннями і навіть не приховує цього. Адже він – гуманітарій, і текст цей можна сповна оцінити також той, хто залюблений у слово. І не інакше.

Чимало у тексті (між рядків) риторики, а то й відвертого пафосу. Бажання охопити планету і поставити їй свій діагноз. Але планета ця – не Земля, не увесь світ, а якась ойкумена, в межах пішої досяжності – не так масштабна, як глибока. І найглибше захована у ній українська мрія, матриця розуміння української душі. У повісті «Масовка» про це сказано влучно: «Ти б з усього світу ВАРЕНИК зліпив! …і напхав його чорт знає чим. Ото-то було б дурне щастя», – стор. 158. Хочеш – смійся, а хочеш – плескай у долоні та гукай «браво»!

Втеча від реальності, віра у казку, у живих персонажів Вертепу, у щось таке, що сам собі вигадав і живеш там. Про це – у повісті «Вертепні душі»: «…малюй, ліпи, поки ти молода й дурна, бо злякаєшся потім світу, а ще гірше – звикнеш до нього – і все пропало», – стор. 217. А й справді, читаючи прозу Ігоря Павлюка, хочеться повірити, що ми врятуємось своєю дитячої вірою і мріями, бо час та історичний досвід довели, що діяти нам вдається спонтанно, від настрою до настрою…

І все ж я гадаю, що Ігореві Павлюку краще би вдавались маленькі шкіци на зразок образів чи етюдів... може навіть новелки чи новелетки. Та коли мене хтось запитає, про що кишенькового формату книжка «Поза зоною», я відповім так само емоційно і символічно: «Чорт забирай, не знаю! Ігор Павлюк, якого я знаю багато років, так і залишився для мене поза зоною»…