Сліди за мить бачитиму;

Час з краю у край

за якусь обвалену грудку

продовжуватиму.

Оду плугові

в розумі виспівуватиму.

Із чуттям виоране

знову оратиму,

щоб відштовхнути

від себе

втомлене Сізіфове плече, -

проникливо звертається до нас македонська письменниця Віра Чорний-Мешкова, українка з діда-прадіда. Це - її вірш „Пройденому" зі збірки вибраних поезій „Київські епіграми", яка побачила світ у Республіці Македонія українською мовою - в авторському перекладі. Така подія (видання української книжки) сталася тут вперше. До цього у пані Віри вийшли збірки македонською та есперанто.

         Як на мене, талановита українка з Македонії близька до поетів Нью-Йоркської групи (Богдана Бойчука, Віри Вовк, Юрія Тарнавського, Богдана Рубчака й особливо - дивовижної письменниці та художниці з Німеччини Емми Андієвської), а також літераторів Київської школи (Василя Голобородька, Миколи Воробйова, Віктора Кордуна, Михайла Григоріва) та луганчанина Василя Старуна - автора розкішної збірки філософсько-медитативної лірики „Кора нації". Я не порівнюю масштаб. Василь Іванович Голобородько - по-моєму, геніальний поет (мешкав би десь у Франції - давно мав би Нобеля)! Але не будемо про сумне. Пані Віра - їхня посестра по духу. Вірші македонської письменниці - такі ж герметичні, інтелектуальні і парадоксально загадкові:

У затуманілих висотах

доторк торжества

зорі від кам´яної породіллі

(„Засновнику")

Поезію присвячено Всевишньому, який має душу, хвилюється, сумнівається і страждає значно сильніше за тих, кого створив. Адже опонент засновника світла - „чорний лицар у вуалі зіпхнутий на білу землю" - не дрімає:

Доблесті щезнули.

Вино витекло в правду.

Вуаль ковтнула тінь.

Лишився лише чорний лицар

Зіпхнутий на чорну землю.

(„Менетекен")

Назва вірша - символічна: менетекен перекладається з давньоєврейської як таємне попередження, погроза.

У віршах Віри Чорний-Мешкової взагалі немало символів: вогонь і вода, світло й темрява, ніч і світанок (який дарує надію, визволення та оновлення), слово і час, дерево й камінь. У символи перетворюються витвори людських рук: потяг, криниця, люстерко, шафа, колиска... Час тут також страждає, мов жива істота, і йому - найгірше, бо вічний. А ми наче бачимо небо й не помічаємо його. Галасуємо, метушимося, перебільшуємо власні проблеми і щодня методично знищуємо час - марнуємо його. „Змилуйся над часом", - закликає лірична героїня книжки.

Що ж, принаймні є над чим замислитися. Чи такі вже істинні наші звичні уявлення? Усі персонажі збірки - „живі" (люди, тварини, рослини) і „неживі" (мешканці потойбічного світу, речі й навіть явища природи) - напрочуд душевні та цікаві. Вони живуть, мислять, „перетікають" одне в одне, люблять і прагнуть співчуття та розуміння. Тут час має колір і запах (мінливі, немов море), а простір - наскільки багатовимірний, що можна торкнутися рукою зорі, протерти повіки світанку, відокремити від синяви ласку і перетворитися на світло білого річкового камінця. Не існує й жодних кордонів між світами: „реальне" розчиняється у „потойбічному"; сни, мрії, марення, думки - живі і нетлінні. Тут вам і „Соляріс" Тарковського, й чарівна іронія Далі та невловимість Пікассо. Одне слово - метафізика:

Із тьми

упізнаний блазень

потворний камінь словом піднімає.

(„Заїкування")

„Все відносне в цьому світі - секс, трамвай і Пугачова...", - негарно цитувати себе, але така вже у мене вдача. Можна за бажанням вибілити зорю й наповнити її яблуками, спілкуватися з непримітним каменем, мов із найкращим другом, і розчулюватися від власного скелета в шафі. Чому ні? Це ж - ваша шафа і ваш скелет...

Сюрреалізм? Думаю, все-таки не варто судити про творчість Віри Чорний-Мешкової аж так однобоко. Втім, читаючи її книжку, неймовірні кінострічки Фелліні мимоволі згадав, як і бентежні напівтони Чюрльоніса. А ще - „божевільну" музику Альфреда Шнітке. От, здавалося б, дисгармонія - поєднання непоєднуваного. І водночас щось невловиме, незбагненне, магічне приманює тебе. І ти вже спрагло мандруєш цим колоритним, ірреальним світом, зливаєшся з ним, „перетікаєш" у речі та предмети; ніжно ступаючи, немов по хисткому містку, переходиш річку тендітною веселкою. Головне, не опиратися!

Власне, хто така людина? Вічний мандрівник. Тож поспішати, по суті, нікуди. З Хароном по-людському не потеревениш і риби в Стіксі не наловиш. Нудьга та й годі! Ми поспішаємо - і тупцюємо на місці. Просто у нас із Всевишнім різні уявлення про марнування часу... Не варто заздрити мертвим, бо вони заздрять нам. І один одному, навіть „по-доброму", заздрити немає сенсу. Життя кожного з нас - трагічне: спочатку ми втрачаємо близьких і друзів, потім хворіємо та вмираємо самі.

Ось така філософія - правильна! А ви кажете - сюрреалізм... Ні, світ пані Віри - це як творчий безлад на її столі: ніби все лежить як заманеться, і водночас кожна річ - на своєму місці. А спробуй-но там похазяйнувати, навести порядок, то потім вдень із вогнем нічого не знайдеш!

Письменниця медитує, співчуваючи часу, і зцілює його словом. Адже сама потребує гармонії:

Жити глибиною бажання

надати смисл пелюсткам ніжності,

росою споконвічного...

(„Мозаїка життя")

Досі, буквально дослівно, пам´ятаю її цикл „Переміни", де головні персонажі - пори року:

Поряд задимленого вогнища

колискова пісня виораних снів.

Спохвачуються старі кості

від вовчої ватаги

в білій дрімоті.

Це - про зиму. Можна трохи й посумувати деревам, яким нічим прикрити душі. Було б зовсім кепсько, якби не їхні чудодійні сни. Ласкаво просимо у сновидіння кленів та осокорів! Чи, може, прислухаємося до таємничого шепоту смерек?

А ось і весна - „камінь розпустив листя", „зруйнований мур старого підвалу перлинними сльозами пітніє". І хто це вигадав, що камінь - німий? Можливо, він навіть мудріший за нас. Адже ці скелі пам´ятають ще наших пращурів! Мільйони років милуються купанням ранку у кришталево прозорому водоспаді.

А яке тут літо!

Схвильовані гірські обійми.

Роса відділяючись дзвоном

зорю збудила.

Прозорість думки

та пахощі ладану.

Мерехтить перед плачними свічками

плід чада майстра різьби в дереві.

Розсипаний попіл

по кам´яних гранітах.

Петрівка минає.

Зойк сопілок і барабан,

запах білого коржа.

На Упії кулаками воду

через віночки квітні

охота черпає.

Золоте око ненаситне

яблуко дзьобає.

Із розбитого черепка

горіх м´якоть котить.

Упія - сільський кран у Галичнику, неповторному гірському дивокраї, де мешкають привітні й гостинні люди. Восени тут - по-своєму чарівно. От тільки скелі і дерева мерзнуть...

Відомий македонський поет Бранко Цветковський у рецензії до збірки Віри Чорний-Мешкової „Зірниця" написав: „Творці і майстри художнього слова, які насправді глибоко знають свою справу, несуть в собі гідність і присвяту ліричній творчості". А перший секретар Посольства України в Республіці Македонія Микола Ярмолюк у передмові до книги „Київські епіграми" належно оцінив і поетичну мову письменниці („Тут слово - не лише зовнішня прикраса, звук, додаток, а багатопластовий поетичний синтез думки та почуття"), і незвичну побудову її поетичного рядка, дивовижну внутрішню енергетику та глибокий духовний код усієї збірки, магію слова, сповненого запаху високих гір Галичника і водночас туги за землею пращурів, які походять із Тернопільщини. Тому:

Зневажена дитина вранці

через арку протискається

на засув рученятами з усіх сил

прикладається

Золоті ворота відчиняє...

(„Київські епіграми")

Тут - і Дніпровий пісок, і Володимирська гірка, і легендарна Малуша, яка так щиросердно співчуває дітлахові, і Андріївський узвіз та знаменита оселя Булгакова.

„Лірика Віри Чорний-Мешкової, взята з кількох поетичних збірок, що вийшли у Македонії, Хорватії та Боснії, дуже тонко лягає в основу таємничого і недоказаного, насправді, каналізуючи естетичне ставлення до предмета опису, осяяного пурпуровим ореолом правдивого поетичного дару, - відзначає Микола Ярмолюк. - Цей поетичний дар криє у своїх глибинах багато підтекстових асоціацій, замішаних на македонській та українській архаїці, доносячи її магічний зміст". До речі, книга „Київські епіграми" прийшла до українського читача завдяки урядовій програмі допомоги закордонному українству.

Думаю, не зайвим буде розповісти, що авторка народилася 25 квітня 1963 року в м. Інгія, Воєводина (колишня Югославія). За національністю - українка. Закінчила економічний факультет університету імені Св. Кирила та Мефодія в м. Скоп´є й Інститут української філології Національного педагогічного університету імені М. Драгоманова в Києві. Завершує роботу над кандидатською дисертацією. Член Національної спілки письменників України (з 25 грудня 2006 р.),  Спілки письменників Македонії (з 19 жовтня 2007-го) та Союзу перекладачів Македонії. З 1984 р. займається громадською діяльністю в організаціях есперанто „Железнічар", Союзі есперантистів Македонії MEL і Югославському Союзі есперантистів JEL (на посадах секрета­ря та президента молодіжної частини JEJA). Поширення усіх її книжок мовою есперанто здійснюється через Світову есперантську організацію UEA в Роттердамі.

З 2002-го вона працює референтом із питань культури та гуманітарного співробітництва і перекладачем у Посольстві України в Республіці Македонія. В 2003 р. обрана на посаду секретаря Громади українців у РМ імені Лесі Українки. Українською мовою побачила світ її поетична збірка „Київські епіграми" (вперше у Македонії було надруковано книжку українською). Також пані Віра - автор збірок поезії македонською мовою: „Пластови во малого сонце" („Пласти в малому сонцю"), „Жолти зрна - белоплота дама" („Жовті зерна - білоли­ця дама"), „Зорница" („Зірниця"), „Еделвејс во долапот" („Едельвейс у стінній шафі") (Скоп´є); мовою есперанто: „Stupoj" („Сходи", Загреб), „Tra la spuroj de la matenrugo" („По слідах світанку", Сараєво).

Віра Чорний-Мешкова видала книги поетичних перекладів із македонської мо­вою есперанто: „Tikvesa legendo" - Лазо Каровського, „Sismografo" - Блаже Коневського та „Blankaj mamoj de Bosilka" - Гане Тодоровського. У 2003 р. видала переклад віршів Павла Мовчана з української македонською мовою „Жертовник" (це - перша друкована книга перекладу художньої української літератури в Македонії). Також у її перекладі вийшли з друку книги македонською: „Назар Стодоля" Тараса Шевченка, „Бояриня" Лесі Українки, „Вознесіння" Богдана Ігоря-Антонича,  „Жовтий князь" Василя Барки, вибрані поезії Любові Голоти, „Сучасна українська поезія" (видання Струзьких вечорів поезії), „Дивна така любов" Анни Багряної.

Для літературних журналів письменниця перекладала з української мо­ви македонською твори українських письменників: Василя Стефаника, Павла Тичини, Євгена Маланюка, Андрія Малишка, Ліни Костенко, Павла Загребельного, Івана Драча, Юрія Андруховича, Ігоря Римарука, Віктора Кордуна, Семена Скляренка, Юрка Покальчука, Теодозії Зарівної та ін. Перекладає з македонської мови українською твори відомих македонських письменників. Співавтор і перекладач наукового дослідження „І пізнайте істину та істина визволить вас..." про українсько-македонські культурні зв´язки. Працювала над виданням збірника Македонської академії наук та мистецтв, при­свяченого Дням науки України в Республіці Македонія. Співавтор першого українсько-македонського і македонсько-українського розмовника (НАН України). Закінчила переклад македонською „Українських народних казок".

За літературну діяльність Віра Чорний-Мешкова отримала національні та іноземні нагороди: почесну грамоту Державного комітету України у справах національностей та міграції (2005), подяку Громади українців у Республіці Македонія імені Лесі Українки (2006), грамоту Посольства України в Республіці Македонія  (2007). Указом Президента України 17 січня 2008 р. письменницю нагороджено Орденом княгині Ольги ІІІ ступеня.  А 14 жовтня 2008-го її відзначено медаллю Св. Георгія Побідоносця „Честь, слава, труд" IV ст. (Міжнародний Академічний Рейтинг популярності „Золота Фортуна").

Від запорізьких водоспадів начерпана,

через хоралі Дніпра перелита,

в колиску синопільну відкочена,

сльоза прозора зелень

чим засліплюючи ллє,

кидаючи світлість на

згадку з Галичини.

Згадка згадку відчуває,

проростає чорнозем із могил.

Душа за благородством

і насущною потребою слів,

залишених від діда онуці,

робиться легкою, а чим багатішою стає.

Легкість обіймає тони;

Бальзам руки переплутані

в родовику зібрав.

Підносячись над далиною,

щоб століття промовили

в течії нових акордів.

Глянь...

Водяні сліди по шляху,

щоб щастя знову

зустріч вернуло.

У цьому вірші „Зустріч", присвяченому Світлані Симинець-Кобевці, - стільки рідного, нашого, що хочеться щиро подякувати батькам авторки, які виховали її справжньою українкою, та благословенній македонській землі, де українці почуваються щасливими.