Роман спонукає до серйозних роздумів на одвічну тему кохання. Поговоримо про це.

Сорок тисяч років тому наші далекі предки («голі мавпи» за визначенням британського зоолога Десмонда Морріса) розпочали закохуватися, формувати сексуальний імпринтінг на єдиному партнері й укладати відносно довготривалі пари.

«І на бісяку воно тоді було треба жорстоким двоногим ссавцям, які не вміли навіть розмовляти?» - запитаєте ви. Бродили собі сотенними зграями, добре стріляли з лука та убивали усіх, несхожих на себе. Від мамонтів до волохатих балакаючих неандертальців.

У своїх наукових розвідках Морріс чітко доводить, що кохання уберегло тоді нашу популяцію від загибелі, від смертельних «печерних» мавпячих розбірок на стійбищах через самок. Воно також спонукало нас, розумних, до мовленнєвих навичок. Навчило висловлювати свої почуття, шептати на вушко своїй половині перші ніжні слова. Звіряча алекситимія й рефлексії в стосунках поступово танули, як крига останнього зледеніння на Землі.

«Тому, що ти є, кохання» - висока концепція роману Дари Корній. Авторка проводить цю ідею через драматичну долю героїв, Оксани й Олександра. Ще зі стін школи їхні душі поєднало високе почуття. Потім доля розводить героїв. Олександр на військовій службі, Оксана - студентка столичного університету. І здавалося, що скоро вони зустрінуться. Але...

Оксана виходить заміж за багатого, зіпсутого батьками, самовпевненого егоїста, дефективного бевзя і бабія (за її висловом). Що ж змусило дівку зробити такий вибір? «Політ птахи, що не може загальмувати» - таке пояснення мене, як читача, не переконує. Скоріше це нагадує рефлекторне слідування каченяти, що вискочило із яйця, за першим рухомим предметом на виду.

Ото сиділа собі в бібліотеці студентка Оксана, утупившись у фоліанти, а тут зненацька засипає квітами, падає на коліна Влад, забалакує її. Веде до багатого, розцяцькованого палацу Брехів.

І зовсім скоро той палац виявиться затхлою печерою, куди кохання навіть не зазирало. Печерою старої домінантної гієни-Ірени та її прихвосня Сігізмунда - збоченця й садиста. А їхній синок, начебто колись закоханий Влад, перетвориться на мозаїчного психопата з переважанням рис істероїдного розладу особистості.

Високі аристократичні гени Брехів прогнивають, божевільно піняться, дають збій. Оксана тратить чимало душевних сил на війну із гієновим кланом. Зрештою це підриває її здоров´я...

Паралельно у романі висвітлюється пробудження нашої національної свідомості. Читачі зможуть зануритися у вир студентської революції на граніті в жовтні 1990 року. Події яскраво зображені, бо побачені просвітленим оком голодуючого студента прямо із намету. Доля змилосердилася, і там, у наметовому містечку, де панує любов і повне єднання, наші герої зустрічаються. Майдан любові до правди перемагає, однак Оксана свій шанс «чкурнути додому із Сашком» втрачає...

Пройдуть роки й настане ота благословенна незабутня чарівна ніч, коли зболені, неприкаяні душі закоханих зустрінуться знову. І буде танець для них...

Процитую-покажу невеличкий фрагмент його.

«...і вони танцюють вальс посеред тісної кухні, посеред просторої планети, яка також разом з ними пливе у казковому мелодійному вальсі Скорика. І той вальс не сумний, а трішки терпкуватий, мов тернове вино... ...Як одне ціле, рухаються твої та його руки, рамена, перса, вуста, шелест губ, волосся, шепіт вуст, стогін вальсу чи вітру, чи твій, чи його, музика для двох і танець для двох...

- Ти мій?

- Я твій...

- Ти моя?

- Я - твоя. Бо ти у мені...

І серце разом з думками - одне, і тіло разом з серцем - душа. І його очі навпроти - закохані, кохані, переповнені криниці. Ті очі зроблять для тебе усе...» Підкорює розбурханий, поривчастий стиль при змалюванні зустрічі.

Знайдіть і увімкніть вальс Скорика, читайте, слухайте, кружляйте разом із Оксаною та Олександром, насолоджуйтесь... Чоловіки, прислухайтеся до тремтіння подруг у двох невеличких паузах мелодії. І знову кохайтеся, відпускайтеся, розпружинюйтесь на цілий Усесвіт.

Відлунала та мелодія, й Оксана знову робить свій вибір. Робить, не слухаючи серця свого. Не переповідатиму далі сюжетні колізії. Скажу лише, що на вас чекає несподіване завершення роману.

Нинішні дослідники біології почуттів скоротили вік кохання до двох років. Далі організм (кажуть вони) перестає виробляти протеїн Neve Growther Factor, відповідальний за нього. Без підкидання цурпалків NGF гасне ватра в душі, а попіл від крижаного вітру зловісно кружляє на твоїх очах у останньому дикому танку. Суб´єкт починає первісні хаотичні пошуки нового захоплення, нової симпатії.

Головні герої роману заперечують оцю вбивчу тезу своєю поведінкою. Дві половинки, він і вона ходять світом, як і тисячі років тому, шукають одне одного. Можна кохати два роки, а можна й усе життя. Пригадаймо «Три зозулі з поклоном» Грирора Тютюнника. І Марфину душу.

Такі душі не вичерпуються, а наповнюються, не бгаються, а розправляються, не шпортаються, а летять. Летять легко, безгравітаційно тому, що ти є - кохання.

Воно робить нас - дівок і парубків, чоловіків і жінок - справжніми. Допоки кохаємо - не повбиваємо один одного. Це вже напевно. Усі закохані - блискавицею вражені прямо в хромосомний набір. Вони усі - брати й сестри по крові, перебувають у «вищій лізі», за висловом Авторки роману. Тому переконаний, що кожний читач із цієї ліги, хто бодай раз пережив це почуття, знайде в книзі Дари Корній багацько суголосного своїй душі. А зневірені, зраджені, розчаровані відчують прихисток і надію, читаючи її.

Я живу, радію, хапаюся за світ, обіймаю його тому, що ти є. Ти - не просто надумане, космічне, вимріяне, віртуальне. Ти - тремтливе кохання моє!

Своїм романом Дара захопливо стверджує: які б нещастя не випали на долю закоханих, скільки б часу не кружляли світом їхні неприкаяні душі, Бог надасть останній шанс притулитися, «віднайти втрачене, віднайти себе, загубленого».