Колись зі справжнім читацьким задоволенням я прочитав його медитативні «Хованки в житі», а нещодавно – повістину «Ядвіга, або Курс на Полдоноль». Ми не раз говорили з Ігорем про мистецтво – під час книжкових презентацій чи у луцькій кав’ярні. Деякі фрагменти з тих розмов зафіксовано й у цьому інтерв’ю.

– Кожен сам обирає свій шлях у мистецтві й визначається з естетичними орієнтирами, творчими планами, способами реалізації задуманого. Але ми пам’ятаємо і про те, що колись давно, у дитячі та юні роки від нас ніхто й нічого не вимагав, колись все було вперше – книжки, музика, картини. У юному віці, читаючи пригодницькі романи і слухаючи записи улюблених рок-гуртів, ми часто перебували у ролі співтворців, хоч про це і не здогадувались. Хтось, подорослішавши, став читачем, а хтось почав писати. Ігоре, що спонукало тебе до літературної творчості?

– Перші мої літературні спроби (так, саме спроби, а не вірші), мабуть, варто датувати 1973-м роком. Саме тоді тато придбав у книгарні «Словник літературознавчих термінів» Василя Лесина та Олександра Пулинця, який я прочитав, можна сказати, «від палітурки до палітурки». Така ж «доля» спіткала й отриманий у подарунок «Поэтический словарь» Олександра Квятковського. А ще раніше було відкриття Павла Тичини як Поета з великої літери. Тодішній стан мій важко назвати інакше, аніж осяянням. Спочатку –безпричинно безсонна ніч, а вранці, взявши до рук маленьку книжечку вибраних поезій Павла Григоровича (як зараз пам’ятаю – «Батьківщині могутній»), відчув, що не читаю вірші, а ясно бачу те, про що там пишеться, ба навіть беру в цьому участь. Так, скажімо, «розколихана ніч» із вірша-нарису (а по суті пророцтва) «В Чорнобилі» уявлялася мені настільки зримо, що я бачив себе поряд із Павлом Тичиною та його другом Дмитром (як згодом довідався, це був відомий письменник та літературний слідопит Дмитро Косарик) в очікуванні зустрічі з трактористом Овсієм Сохою, а іноді навіть відчував себе у ролі першого, другого чи й третього (це, до речі, стало мені у пригоді уже в зрілому віці, коли я писав повість-монолог «В ніч таку, морозяну і строгу…», де мова ведеться від імені Тичини).

Тоді, в статусі четвертокласника, я, звичайно, ще «ніц» не писав. Лише у п’ятнадцять років, простудіювавши згадані вище словники, де наводилося чимало прикладів-уривків, вирішив спробувати щось створити сам, і, хоч як це дивно, почав одразу з… поеми. Написана вона була російською мовою і звалася вельми страшно – «Светопреставление» («Кінець світу»). Це було ніщо інше, як заримований переспів окремих картин Апокаліпсису (читаного завдяки бабусі, у якої був удома Новий Заповіт) укупі з украй наївним наслідуванням Валерія Брюсова, Олександра Блока та ще декого з т. зв. «срібного віку». Власне, я так і не зізнався у своєму авторстві – читаючи твір батькам, приписав його тому ж таки Брюсову. Та під час читання й мама, й тато раз у раз переглядалися і посміхалися: як інтелектуали, вони одразу ж збагнули, що «Брюсов» сидить перед ними. Одначе вислухавши, зробили глибокодумні обличчя й знову ж таки, ледь посміхаючись, промовили щось на кшталт: «Ну що ж… Цікаво, образно… Одразу видно, що символіст». Наступного року почав віршувати вже суто українською мовою, однак показувати комусь, окрім батьків, свої поетичні спроби ще довго не наважувався… Аж у 1975-му насмілився надіслати дещо з написаного тодішньому керівникові літературної студії «Лесин кадуб», що діяла при обласній молодіжній газеті – Василеві Степановичу Гею, після чого отримав запрошення на засідання…

– Твій батько Еділ Михайлович Ольшевський в 70-х роках був головним режисером Волинського обласного музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка (нині академічного), мама – Галина Павлівна, – артисткою театру. Наскільки вплинула професія батьків на формування твого світогляду і художньо-естетичних уподобань?

– Ясна річ, вплинула уже в тому плані, що батьки мої були високоерудованими людьми і в часи роботи у театрі свій заробіток витрачали в основному на книги, причому не лише за спеціальністю – до нашої бібліотеки в ті роки потрапило багато як художньої, так і довідкової літератури (зокрема й доленосні для мене словники). Та й якщо так можна висловитись, перші мої мистецькі кроки були саме… акторськими. Я навчався тоді у п’ятому класі Берестечківської десятирічки, й завідувачка шкільної бібліотеки (а водночас – керівник дитячого драмгуртка) Ева Миколаївна Головід, очевидно, гадаючи, що батьківські гени мусять озватися в дитині, частенько задіювала мене у численних інсценівках. І хоч мої «театральні» вправи були нетривалими й скінчилися з від’їздом із Берестечка, враження від того періоду – либонь, найприємніші. Річ у тім, що перерви між репетиціями в Берестечківському Будинку піонерів нерідко перетворювалися в імпровізовані «концерти». Особливо охоче слухали ми третьокласницю Лесю Козачок, котра мала гарний голос і часто співала нам пісень серед яких – поряд із суто дитячими, – були й зовсім «дорослі» твори, як-от пісня Олександра Білаша «Сніг на зеленому листі». Слухачі (а це були переважно школярі, вчителі й та ж таки Ева Миколаївна) сприймали все як належить – без жодного насміху чи осуду (мовляв, малá ще за таке братися!). Адже звучить хороша пісня, й яка різниця, хто її співає – доросла людина чи дитина?

Окрім того, батьки часто брали мене в гастрольні поїздки – Україною й республіками тодішнього Союзу. Я, по суті, був свідком народження багатьох вистав – від першої читки п’єси до прем’єри. Саме тоді я збагнув, якою нелегкою, часто виснажливою, стресовою є праця тих, хто присвятив себе сцені. Ці враження вилилися згодом у «Молитву актора», що увійшла до ліричного трикнижжя «Зодіакальне світло».

Династія? Розуміючи характер своєї праці, батьки не радили мені йти по їхніх стопах, одначе нині на це запитання можна відповісти й ствердно, оскільки працюю зараз, окрім університету, ще й в обласній філармонії, де впродовж тривалого часу також працював тато, але на іншій посаді, де мені придався отриманий у виші фах філолога і журналістський досвід.

– Ти – автор поетичних збірок «Редактор снів», «Зодіакальне світло» (власне, тільки-но про неї було мовлено), прозової книжки «Хованки в житі», есеїв «Леся Українка: містика імені й долі», «Павло Тичина: таїна життя і творчості», «Павло Тичина: нові штрихи до містичного портрета» (творчості Тичини також, як ти вже згадував, присвячено повість «В ніч таку, морозяну і строгу…», опубліковану минулого року в журналі «Березіль»), «Григорій Сковорода: місія Посланця», «Агатангел Кримський: поклик Сходу», «Тарас Шевченко: від імені – до Місії», низки літературно-критичних статей. Лірико-філософські вірші, психоделічна проза, літературознавча есеїстика – у такому діапазоні письменник має можливість опрацьовувати будь-які теми. Як почуваєшся на жанровому роздоріжжі?

– Та прекрасно почуваюся, Олександре! Якби я реалізувався тільки в одному напрямі – поезії, художній прозі, чи есеїстиці, або писав би тільки рецензії чи літературно-критичні статті, я б швидко набрид і читачеві, й самому собі. Митець, подібно до Кастанединого оленя (пам’ятаєш притчу Дона Хуана з «Подорожі до Ікстлану»?), повинен уникати шаблонів – як життєвих, так і творчих. А що є зацикленість лише на одному виді чи жанрі, як не шаблон? Можна віддавати перевагу поезії або прозі, але не варто боятися спробувати себе ще в чомусь дотичному (чи й не зовсім дотичному). Ти ж, наприклад, цікаво заявив про себе з усіх боків – як прозаїк, як поет, як критик, як музикант і навіть як програміст…

– Імена яких українських письменників (окрім уже згаданих Сковороди, Шевченка, Лесі Українки, Тичини, Кримського) посідають найвищі позиції у твоєму читацькому рейтингу? І яких зарубіжних літераторів поціновуєш?

– У мене є такий жарт: «Неулюблених авторів не буває – буває мало кави або коньяку». А якщо серйозно, то щось близьке, співзвучне з конкретним настроєм і станом душі можна знайти ледь чи не в кожного. Це і згадані тобою імена, і не згадані, причому вони можуть бути вельми контрастними і як митці, й чого гріха таїти – як люди. Кумирів не творю з жодного, але повертаюся час від часу до їхніх творів. Через велику (навіть величезну) кількість імен назву лише окремі – Володимир Сосюра, Максим Рильський, Андрій Малишко, Ігор Муратов, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Василь Стус, Леонід Кисельов, Ігор Павлюк, Ліліана Косановська, з російських – Олександр Пушкін, Михайло Лермонтов, Микола Некрасов, Сергій Єсенін, Борис Пастернак, Максиміліан Волошин, Дмитро Кедрін, Микола Рубцов, Володимир Висоцький. Із поетів Європи – Міхай Емінеску, Гійом Аполлінер, Федеріко Гарсія Лорка, Ярослав Івашкевич, з азійських – Цюй Юань, Мацуо Басьо, Рабіндранат Тагор, з американців – Волт Вітмен, Аллен Гінзберг, Вільям Карлос Вільямс, Боб Ділан. Прозаїки – Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Григорій Косинка, Олесь Гончар, Михайло Стельмах, Микола Руденко, Олесь Бердник, Григір Тютюнник, Євген Гуцало, Ярослав Мельник, Андрій Платонов, Василь Шукшин, Михайло Зощенко, Ярослав Гашек… Окрім того, критики (незалежно від того, згоден я з ними в усьому, а чи ні) – Іван Світличний, Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Євген Баран, Петро Сорока, Микола Рябчук. О, ще ж і перекладачі – Микола Лукаш, Григорій Кочур, Василь Мисик, Дмитро Щербина, Любов Цай, Олена Криштальська (назвав лише шість імен, хоча насправді їх набагато більше). З авторами Лесиного краю – та сама ситуація: в кожного – чи буде це наша спілчанська очільниця Ольга Ляснюк, чи Йосип Струцюк, чи Іван Чернецький, чи Віктор Лазарук, чи Микола Панасюк, чи Олена Криштальська, чи Олена Харитонюк, чи Василь Слапчук, чи Володимир Лис, чи Надія Гуменюк, чи Іван Корсак, чи Віктор Вербич, чи Андрій Криштальський, чи Клава Корецька, чи Петро Коробчук, чи Микола Сидорчук, чи Євгенія Назарук, чи Володимир Місюра, чи Сергій Цюриць, чи Микола Мартинюк, чи Галина Яструбецька (моя однокурсниця й одногрупниця, до речі), чи Олена Пашук, чи мій візаві (підморгує, всміхаючись), чи Тетяна Яков’юк, чи Світлана Костюк (вічна їй пам’ять!), – є чому повчитися. Зрештою, імена волинських авторів ніколи не стомлюсь називати: якби ж то можна було залишити в інтерв’ю вільне місце, де кожен із них них міг би подумки поставити своє ім’я та прізвище… І це стосується не лише спілчан – адже Володимир Бич, Марія Моклиця, Марія Пишук, Олександр Васильєв, Миколай Шостак, Олександра Гандзюк, Олеся Ковальчук, Олександр Кучеренко (тут теж можна називати й називати), попри відсутність НСПУ-шного квитка, теж вносять свою лепту в літературну історію краю й України в цілому. А незабутні Володимир Бондарук, Федір Степанюк! Я, чесно кажучи, є противником дипломо- і спілкократичного підходу до тих чи інших авторів (це про нього співав колись Висоцький: «Без бумажки ты – букашка, а с бумажкой – человек»). По-справжньому талановита особистість і без «бумажек» здатна довести собі й суспільству, що вона – людина.

Що ж до творів, які впродовж останнього часу справили на мене особливо сильне враження, назвав би поетичну збірку Галини Яструбецької «1 = 3», роман-антиутопію Ярослава Мельника «Маша, або Постфашизм», збірку прози Ольги Ляснюк «Без іронії», роман-дилогію Миколи Панасюка «Я –Іван Франко» (так про Франка, на мій погляд, не писав ще ніхто), роман у віршах Ігоря Павлюка «Паломник» та віртуальний (і теж віршований) роман Олега Бермана «Сарматка».

– А яких композиторів і художників назвеш, якщо екстраполювати подібне запитання в область музичного та образотворчого мистецтва?

– Щоб не займати знову дорогоцінну площу під довжелезні переліки, назву лише часові «діапазони» імен: композитори – від Антоніо Вівальді до Мирослава Стефанишина, художники – від Ієроніма Босха до Анатолія Костюка. Ясна річ, у цих «діапазонах» присутні й Йоган-Себастьян Бах, і Вольфганг Амадей Моцарт, і Микола Лисенко, й Олександр Бородін, і Ігор Стравінський, і Платон Майборода, й Олександр Білаш, і Ігор Шамо, й Мирослав Скорик, і Володимир Івасюк, і Кшиштоф Пендерецький, і Чеслав Нємен, і творчість «Ліверпульської четвірки», а серед художників – Карл Брюллов, Дмитро Безперчий, Архип Куїнджі, Сергій Васильківський, Іван Їжакевич, Клод Моне, Сальвадор Далі й навіть – хай фундаменталісти мене записують у «єретики»! – Микола Реріх. А ще ж – наші краяни: Микола Кумановський (хай земля йому буде Небом!), Наталя Кумановська, Олена Бурдаш… Але повторю – називаю лише декого через величезну кількість одних і інших.

– У романі «Мартін Іден» Джека Лондона головний герой дивується, коли, запитавши у професійної піаністки про те, який внутрішній зміст вона знаходить в музиці, не отримує переконливої відповіді на своє елементарне, здавалося б, запитання. Американський класик одним штрихом підкреслив різницю між звичайним ремеслом і осмисленою творчістю. Де, на твою думку, пролягає демаркаційна лінія між добротним, проте стереотипним професіоналізмом і вмінням писати натхненно й змістовно, вивищуючись над шаблонами?

– Цю демаркаційну лінію провів свого часу ще Олександр Пушкін своєю маленькою трагедією «Моцарт і Сальєрі». А уже в ХХ столітті прозвучало славнозвісне Тютюнникове: «Немає загадки таланту. Є вічна загадка любові». А у хвилину відвертості, коли в нього аж надто допитувалися про секрети творчості, Григір Михайлович відказав: «Є секрет! Біль! Повна душа болю!» Так, справжній письменник, для якого творчість не ремесло, а стан душі, завжди черпає сюжети та образи з двох джерел – любові та болю, точніше зі здатності відчувати чужий біль, як власний. Про це ж – ніби як заповіт тим, хто прийде після нього, – написав і Микола Рубцов:

О чем писать?

На то не наша воля!

Тобой одним

Не будет мир воспет!

Ты тему моря взял,

И тему поля,

А тему гор

Другой возьмет поэт!

Но если нет

Ни радости, ни горя,

Тогда не мни,

Что звонко запоешь,

Любая тема –

Поля или моря,

И тема гор –

Все это будет ложь!

–  На сайті видавництва «Терен» зазначається, що окрім літератури, в колі твоїх інтересів – містичне літературознавство, біблійна нумерологія, релігієзнавство, альтернативна історія, медицина, психологія, музичне мистецтво.  

– Додам ще астрономію…

–  Справді, ще ж і астрономія. Ти з однаковою легкістю й обізнаністю дискутуєш про «Balkanton» і «Supraphon», Сковороду і Ніцше, Катаєва і Хвильового, «Beatles» і «DeepPurple». Зауважу, що така «всеядність» не є характерною для «чистого», так би мовити, письменника, який, окрім літератури, більше нічим не цікавиться (не цікавиться, бо, може, й література не стала для нього чимось по-справжньому важливим). В якій точці перетинаються, збігаються твої розмаїті інтереси? До якого спільного світоглядного і естетичного знаменника їх можна звести?

–  Я переконаний, що митець ХХІ століття (не «дражнитиму гусей» термінами на кшталт «ера Водолія» і т. ін.) якраз і повинен мати широке коло інтересів. Усі ці царини, які ми з тобою перерахували, не суперечать моїм літературним уподобанням, а доповнюючи одна одну, навіть сприяють творчому самовираженню, даючи нові теми для досліджень. От наприклад, у 2012-му році вийшла моя книжка «Павло Тичина: нові штрихи до містичного портрета», де, окрім філології, «задіяні» й астрономія, й біблійна нумерологія, і теорія імен отця Павла Флоренського. Парадоксально, але навіть матеріали без особливого ентузіазму студійованої в педінституті історії КПРС стали мені в пригоді при підготовці есею про Агатангела Кримського. А у науково-фантастичній розвідці «Відлуння доісторичних цивілізацій?» (на жаль, через цілу низку причин – зокрема й економічних, – вона не вийшла друком, а поширюється, як у «дисидентські» 70-ті – у «самвидаві», тільки електронному) взагалі найхимернішим чином переплетені історія, астрономія, географія, палеонтологія, релігієзнавство, народна медицина і навіть… уфологія.

–  В одній зі своїх лекцій Ошо каже, що постійна зміна об’єктів забезпечує активне функціонування людської свідомості, оскільки у добре знаному, вивченому світі, де немає нічого нового, людина починає нудьгувати і може взагалі втратити інтерес до життя. Те саме можна сказати і про мистецтво. Якої новизни слів та образів потребуєш, коли працюєш над твором?

– Небезпека «приїстися» читачеві, на жаль, існує. Коли вийшли есеї «Леся Українка: містика імені й долі», «Павло Тичина: таїна життя і творчості», «Григорій Сковорода: місія Посланця», я зрозумів: не можна повторюватися – потрібно завжди додавати якусь родзинку. Так з’явилися астрономічні вкраплення у книзі «Павло Тичина: нові штрихи до містичного портрета». Есей про Кримського був уже у формі наукового трактату… в особах. Згодом герої цієї книжки «перекочували» до твору про Тараса Шевченка, але його я не хотів знову будувати як трактат в особах – це вже був роман-есей у листах, інтерв’ю і коментарях. І, ясна річ, на цьому теж не можна зупинятися – треба рухатись уперед.

– Ігоре, розкажи, будь ласка, про свою діяльність у ролі композитора-аматора. З ким із музикантів тобі довелося спілкуватись, співпрацювати?

– Пробувати складати мелодії до віршів я почав ще у школі: це докладно описано у продовженні «Двадцять десятого квіресня» з «Хованок у житі» – повісті «Ядвіга, або Курс на Полдоноль» (теж поки що не виданій, хоч ти її, наскільки я знаю, читав у електронному варіанті). Захопившись з легкої руки сусіда й троюрідного брата Олександра, котрий мав багато грамплатівок, музикою (зокрема естрадною), досить часто вмикав подаровану на день народження радіолу, ставив ту чи іншу платівку й підспівував то Мусліму Магомаєву, то Едуардові Хілю, то Миколі Кондратюкові, а то ще комусь. Або ж діставав зі схованки власний «оркестр», де дитячий металофон незмінно виконував роль «фортепіано», дитяча ж таки духова гармоніка – роль баяна, акордеона, всіх духових і навіть смичкових, а іграшковий барабанчик, саморобна ракетка для пінг-понгу, кришка від коробки з-під льодяників і абажур від старої настільної лампи слугували за «ударну установку». Деякі «партії» виконувалися просто «на губах». А часом я брав шкільну читанку, відривний календар чи якийсь журнал або газету, де були надруковані поезії й пробував імпровізувати, кладучи їх на мелодію – як правило, вже відому: так, вірш Ігоря Муратова «Сонячний парк» я співав на мотив легранівської теми кохання з фільму «Шербурзькі парасольки», а «Надію» Павла Грабовського намагався навіть втиснути в рамки Бабаджанянової «Королеви краси». Либонь, на «Надії» ці експерименти й прининилися – не тому що вважав це блюзнірством чи плагіатом (для таких висновків я був ще надто малий), а тому що хотілося створити щось своє. І створював, хоч із того часу мало що запам’яталося. Навчившись (уже дорослим) простенькому акомпанементові на гітарі, почав (під псевдонімом «Ігор Берестюк» – на честь Берестечка) частіше складати власні мелодії до поетичних текстів (переважно, хоч як це дивно, не до своїх, оскільки здебільшого послуговуюся верлібром). Деякі твори, як-от пісня «Лесі Українці» на вірші лучанки Лілії Михальчук, уже пішли в широкий світ (тріо бандуристок «Дивоструни», який очолює професор факультету мистецтв Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки Мирослава Сточанська, вважає згадану пісню однієї зі своїх «візитівок» – звучить вона також у розширеному, ансамблевому варіанті). Ще одну пісню («Дай мені, Доле» на вірші Ігоря Калиниченка) в моєму власному виконанні розмістив на Ютубі автор тексту. На сайті «Українська пісня» надруковано також «Доброту» на вірші Ігоря Павлюка, але тільки текст (зі згадкою, що автор мелодії – аз грішний). Для оцінки написаного існує два критерії: думка визначного композитора, заслуженого діяча мистецтв України, лауреата премій імені Ігоря Стравінського і Степана Кривенького, професора Мирослава Стефанишина, і слова виконавця, якому запропонована пісня: «Це мені (або нам) підходить» (поки що, як я вже казав, це «Дивоструни»). Окрім того, музика досить часто супроводжує мої літературні «труди»: так, при написанні книги «Григорій Сковорода: місія Посланця» превалювали твори в стилі бароко, коли працював над романом-есеєм «Тарас Шевченко: від імені – до Місії» – пісні на вірші Великого Кобзаря (народні й авторські), «рецензіон» на Ірванцеву «Стіну» писався під «Пінк Флойд», під час аналізу твоєї збірки «Про дерева і левітацію» мене чомусь «потягло» на франкомовну естраду (Сальваторе Адамо, Енріко Масіас, Шарль Азнавур, Мірей Матьє), і це не поодинокі випадки…

– Про кого з українських митців мрієш написати?

–  Поки що вагаюся, оскільки «претендентів» на те, щоб стати героями моїх майбутніх досліджень, щонайменше два. Перший – Михайло Стельмах, постать в українській літературі неоднозначна. З одного боку – радянський класик, а з іншого… В романах Михайла Панасовича (батьки мої, до речі, приятелювали з його родиною) є такі глибинні течії, що, по суті, кожен твір – та ж «Дума про тебе» (читай: «Дума про Україну») може бути темою для окремого есею. Інший “претендент” (я його прізвище вже називав у нашій розмові) – це визначний український поет, прозаїк, філософ, правозахисник Микола Руденко. Тривалий час перебував під враженням від його творів «Слідами космічної катастрофи», «Орлова Балка», «Сила Моносу». Якщо в часи засилля атеїзму ми мали чимало творів про нібито «еволюцію» людей, які з віруючих стали безбожниками (природно, виникає питання, чи були вони насправді віруючими?), то у героїв книг Миколи Даниловича бачимо зовсім протилежний шлях – від атеїзму зразка Омеляна Ярославського до Віри в Бога, причому не сліпої, а Видющої, Свідомої. Ось де еволюція! Про це я вже зрештою писав у статті «У променях Моносу: духовні основи творчості Миколи Руденка», яка була опублікована ще 2005 року в тодішній газеті Лесиного вишу «Луцьк молодий». Власне, тоді й виник задум глибшого есею. На жаль, руки поки що не доходять…

–  Чи щось змінюється з часом у твоєму ставленні до мистецтва?

–  Ясна річ! Мистецтво все більше набуває для мене рис не такої собі забавки, а містичного дійства, до якого треба ставитися дуже відповідально – з Тонкими Енергіями не жартують.

– Ні для кого не таємниця, що літературна діяльність не приносить нині грошей українському письменникові. Але у важливості художньої творчості ми все ж не сумніваємось. Чим є для тебе можливість писати?

– Як відомо, талантами наділив людей Господь (згадаймо новозаповітну притчу), й закопувати їх у землю тільки через те, що вони не приносять матеріальних благ, я вважаю, великий гріх. Тож можливість творити я сприймаю як можливість дякувати Богу за отримані дари, й доводити свою вдячність на ділі. Кожен написаний твір – це талант, пущений в обіг, а нереалізоване, притлумлене в собі натхнення – закопаний талант (чим це скінчилося для раба з притчі, гадаю, знає кожен, хто читав Євангелію). Тож не зариваймо в землю Дари Божі!