Наша розмова про найновішу книгу есеїстики «Точка перетину» і про всі попередні книги, а також про закарпатське вино, друзів дитинства, здорову їжу, політичну ситуацію в Україні і домашніх тварин. 

Василь Карп’юк: Почати, мабуть, треба з цієї книжки, яка уже довгий час презентується по всій Україні, і має назву «Точка перетину». Щось про неї: які там есеї, протягом якого часу писалися, для чого (чи це були якісь колонки, окремі статті, чи це просто якісь записи щоденникові, подорожні)?.. 
Олександр Гаврош: «Точка перетину» - це дуже цікава й несподівана книжка про Закарпаття, тому що, ми дуже мало знаємо Україну. От Закарпаття поруч знаходиться з Івано-Франківськом, але думаю, що ми один про одного мало знаємо. Тобто, вся інформація іде через Київ, через вертикаль, а ці контакти по горизонталі дуже слабі, і навіть франківські письменники в Ужгороді дуже рідко виступають, а закарпатські – рідко у Франківську. Тому книжка цікава тим, що вона показує Закарпаття з якогось певного боку. Чому точка перетину? Тому, що ця книжка розповідає про різні етнічні групи, які живуть на Закарпатті. Тобто, це збірник таких есеїв, в якому можна прочитати про дуже різні етнічні групи. Наприклад, про бойків, гуцулів, угорців, румунів, словаків, чехів, поляків, волохів, циган… А щоб показати ці групи, я побував усюди, де вони живуть, наприклад в циганському таборі чи в таборі волохів, румунському, угорському, словацькому, німецькому селах, і спробував показати це очима людини, яка приїхала і дивиться на них.

В . К. Це певною мірою якийсь такий етнографічний посібник, і там, здається, є світлин багато…
О. Г. Так, але не етнографічний. Я намагався у невеличкому есеї дати якусь уяву про ці групи, але ясна річ, що там є історичний фактаж, є соціологічні речі (кількість, коли вперше опинилися на Закарпатті, якісь особливості), але там є сучасний зріз, тобто це все-таки більш наближено до сучасного життя. Не просто, що вони ходять в таких костюмах, чи співають такі пісні, а що вони собою сьогодні являють. Мені здається, це дуже цікаво їх зараз зафіксувати, тому що ми живемо в дуже динамічному часі і ситуація в часи глобалізації дуже швидко змінюється. Ці групи, вони зараз такі, через двадцять років може деяких груп не буде або вони будуть інакші. І тому важливо зафіксувати їхній сучасний стан.

В. К. А чи відбулися якісь зміни помітні, скажімо Ви бачили певну частину своїх земляків, окремі регіони, села-міста 10-20 років тому, і як вони тепер виглядають. Чи є якісь істотні зміни?

О. Г. Маєте на увазі, в соціальному плані?

В. К. Швидше, в культурному.

О. Г. Ясна річ, що зміни відбуваються, і якщо взяти культурні зміни – люди стають менше читати. Я думаю, це загальна тенденція не тільки в Україні. От моєму сину 13 років, і просто книжка витісняється, читання як таке відходить. Основну частину займає комп’ютер, DVD, і тому, мені, як людині, яка пише, це дуже печально. Тому треба робити якісь проекти, щоб людей зацікавило, щоб вони брали у руки книжки, щоб хоча б дізнатися щось про себе чи про своїх сусідів, про нашу державу. Зміни відбуваються, ми живемо в час змін. Казав китайський філософ : «Найгірше – це жити в час змін». Україна зараз в часі постійних змін, але зміни нам і потрібні. Зміни – це розвиток теж, динаміка. Це краще, ніж просто застій і зашкарублість.

В. К. Олександре, тут згадалося про книжки. В одній з критичних статей, вказується, що Ви відродили в українській літературі такі жанри як пригодницький роман і вестерн. Мова про романи про Пинтю та Івана Силу. Як дійшли до цих сюжетів, до цих історій, чому саме за це взялися.

О. Г. «Пригоди тричі славного розбійника Пинті» - це спроба створити, умовно кажучи, вестерн (це дитяча пригодницька повість, роман), на основі фольклору про опришків. Ми знаємо, що таке наше славне історичне явище було в Карпатах. Якраз тоді, коли на Україні процвітала козаччина, в нас, на Західній Україні, цей рух опришківства. Я їх ставлю на однакові щаблі. Це ті ж самі лицарі, тільки з західного регіону. Це люди, які йшли в гори, які не хотіли коритися. Це люди з гордим характером, які, в принципі, знали на що вони йдуть. Я вивчав різні історичні документи, то за всіма свідченнями, вони недовго жили, помирали молодими, але в силу бунтівного характеру, просто не могли кріпаками, і йшли в гори, і цим самим створювали спротив. Тобто, показували, що народ це не тільки маса людей, готових підкорюватись, а що серед них є люди, які здатні ставати до зброї, захищати себе, захищати той самий народ. Я написав книжку про це опришківство, але головним героєм взяв маловідомого поки що опришка Пиньтю, хоча на Закарпатті він дуже відомий. Це опришок, який діяв на території не тільки Закарпаття й Прикарпаття, але й на території Румунії, Угорщини, тобто в свій час, щоб його зловити навіть сам австрійський цісар видавав наказ про його арешт і призначав велику суму нагороди. І тому мені важливо було створити ще одного героя, але на основі всього фольклору про всіх опришків, і просто я хотів, щоб наші діти знали, що є не тільки Робін Гуд, про якого вони вивчають в школах, але є ще й українські опришки, українські розбійники, українські лицарі... Ми маємо гарну історію і тому була ідея створити таку книжку, яка ще й отримала багато гарних відгуків і була відзначена на конкурсі «Книжка року – 2009» як краща книжка для школярів.

В. К. От у своїй рецензії Андрій Кокотюха пише, що це не зовсім дитяча книжка. Як ставитесь до таких відгуків?

О. Г. Я думаю, що це найкращий відгук для будь-якого дитячого автора. Він навіть там різкіше наводить, що Гаврош  обманув читачів, видавців і експертів, бо видав свою книжку, як дитячу, хоча, насправді це не дитяча, а, ніби, пригодницький роман. Якщо Кокотюсі було так цікаво, що він це сприйняв, як дорослу книжку, то я тільки щасливий, тому що завжди вважав, що найкраща дитяча книжка та, яку можуть читати із задоволенням і дорослі. Тобто книжка, яка має різні смисли, приховані сенси…  Зрештою, коли я пишу книжку, то не для дітей і не для дорослих. Я пишу для себе, а вже як воно виходить там.

В. К. Сама ідея створення таких романів: це було замовлення, чиясь пропозиція чи власна ініціатива, якесь натхнення, власна ідея?

О. Г. Я людина, яка любить писати для себе, тому і ця книжка, і про Івана Силу… Можу трошки розповісти: це один з найвідоміших українських силачів, силових атлетів. Іван Сила – його називали в народі, а так він називався Іван Фірсак. В ХХ столітті американська преса називала його найсильнішою людиною століття, хоча в нас про нього мало відомо. Він народився на Закарпатті, а виступав в 64-х країнах світу. І я захотів про це розказати нашим дітям, що ми от тепер маємо найсильніших людей – брати Клички чи Василь Вірастюк, але що це українська традиція. Ми нація сильна, богатирська, в нас багато сильних людей, і зараз ми це підтверджуємо в сучасності. Я завжди стараюся знайти свою тему і пропоную видавництву вже готові тексти. Так само і з «Точкою перетину» чи з іншими речами, тому, що мені здається, що тільки те, що тебе дуже зачепило, дуже схвилювало, ти можеш там якраз найбільше віддатися і створити щось цікаве, ніж коли тобі щось пропонують написати.

В. К. Ще один пласт Вашої творчості – лірика. Чи зараз продовжуєте писати? І, мабуть, таки починалося писання саме з поезії...

О. Г. Так, тут мій шлях в літературу є традиційний для багатьох письменників. Поезія – це, очевидно, таке дитинство письменника. Тобто, ти сприймаєш все яскраво, емоційно, романтично, і, ясна річ, що це знадить вияв у ліриці. Вже десь рік-два поезій не пишу. А займаюся літературою п’ять років, і дуже важливо зрозуміти, що ти хочеш. І на якомусь етапі я зрозумів, що, скажімо, мені цікавіша дитяча література, чи драматургія, чи есеїстика... Ну і в нас в Україні дуже сильна поезія. Поезія – це напевно найсильніший бік української літератури, тут величезна конкуренція, і просто на якомусь етапі ти розумієш, що не тягнеш на такий рівень прекрасних цих поетів і минулого, і сучасного. Значить тобі дав Бог щось інше робити.

В. К. Відомо, Ви займаєтесь журналістикою. Питання не буде особливо оригінальним: як воно поєднується література і журналістика? Чи не заважають одне одному? Як казав Гемінґвей, кожен письменник мусить трохи побути журналістом, але, все-таки журналістська робота забирає багато сили, можливо, якогось натхнення, енергії... Чи вистачає на літературу?

О. Г. Це, справді, дуже складне питання і дуже важливе, бо, з одного боку, журналістика – це робота зі словом. Ти працюєш зі словом, відточуєш слово, спостерігаєш життя, зустрічаєшся з сотнями людей, набираєш матеріалу, скажімо, для тої ж самої літератури. Але, з іншого боку, кожен день пишучи якусь інформацію, якусь статтю, ніби випускаєш із себе все те, що назбирав, ту енергію, яку міг би вкласти у літературу. Тому, не пам’ятаю хто сказав, якщо хочеш стати письменником, то маєш вбити у собі журналіста. Тільки тоді, коли накопичиться критична маса емоцій, зможеш їх перевести в літературу. Є ще така річ, що природа журналістики інакша від природи літератури. Журналіст іде від факту, він оперує фактом, він має передати точно факт, в той час як література – це вже осмислення факту. Факт – тільки поштовх до того, що ти створюєш. І, мені здається, що навіть стиль письменників, які працювали журналістами або працюють журналістами, відрізняється від стилю письменників, які не мали з журналістикою нічого спільного. В них багатший стиль, в тих, хто не займався журналістикою. В них письмо густіше, зовсім інакше, а журналісти, вони звикли до писання такого, як в газетах: короткі речення, ясні слова і т. д., тому тут журналістика грає проти літератури. На жаль, я не знаю, як вийти з цієї ситуації, оскільки все життя заробляв журналістикою і продовжую писати, і я розумію, що це теж мені цікаво, бо я людина, яка, якщо її щось зачіпає, не можу про це промовчати. Це протиборство: з одного коріння ростуть два дерева і вони між собою весь час суперечать. На певному етапі треба з журналістикою прощатися. Якщо людина вирішила стати письменником, я думаю, що їй треба забути про журналістику .

В. К. Чи плануєте це зробити?

О. Г. Я поступово це роблю. Скажімо, якщо ще кілька років назад бачив себе журналістом, який пише і літературу, то зараз більше відчуваю себе письменником, який займається ще й журналістикою. Все залежить від фінансових речей. Ясна річ, що якби я дістав якусь фінансову незалежність, то... Хоча, все одно, журналістику до кінця би не залишив, щось би дописував, бо воно просто... Воно, все-таки, природа моя журналістська, журналістське бачення, тут нічого не можу зробити.

В. К. Ну от про головне поговорили, тепер про найголовніше.

О. Г. Ого!

В. К. Закарпаття славиться винами. Що можете сказати з цього приводу: яке вино любите? Можливо, самі виготовляєте, вирощуєте виноград...

О. Г. Отут я якраз є нетиповий закарпатець. Всі закарпатці п’ють каву, є великими кавоманами, закарпатська кава дуже славиться, багато людей приїжджають в Ужгород, щоб спробувати, власне, ужгородську каву, а я каву не п’ю. Так само з винами. Закарпаття, справді, винний край. Називають «Сонячне Закарпаття».  В нас є виноградники, які ростуть в ужгородщині, мукачівщині, бергівщині, виноградівщині... Багато сонця і виноград достигає, є цілі рецепти виготовлення... Традиційно, в нас п’ють сухі вина і, в принципі, винна культура була для нас традиційна, але зараз вина відходять, горілка і пиво витісняє вино. Мої родичі роблять вино домашнє, це в нас традиція. Кожен ґазда, який живе на рівнинній частині Закарпаття, він робить по 600 літрів, по 700, по 1000 літрів вина, ну і рідко вино досягає навіть до Великодня, за зиму його випивають. Люблять наші люди і поїсти й випити, і люблять те, що самі своїми руками зробили споживати, і це добре.

В. К. Олександре, а яку любите їжу?

О. Г. Ну я, як журналіст, який часто їздить, мусить перебувати в різних ситуаціях, невибаглива людина в побуті. Тобто, можу їсти будь-що, нема якихось речей, які я категорично не їм. Якщо я в дорозі, то чим мене пригостили, те й їм. Коли дружина задає питання: що тобі готувати на вечір, то майже ніколи нічого не раджу. Мені важко сказати. Люблю свіжі овочі, наприклад. Не люблю масного. Тобто, здорову їжу. Для мене головне, щоб розумна доцільність і почуття міри. Це дуже важливо для мене, як людини, у всьому. Не тільки в їжі, а й в одязі чи часопроводженні...

В. К. А чи є у Вас домашні тварини?

О. Г. Так, є в нас вдома чорна киця, її звати Чорі, дуже така елегантна. Ми її найшли в гастрономі, вона була дуже маленькою, і ми її взяли і вона в нас вже кілька років живе і є повноправним членом нашої сім’ї. І я вважаю, що домашня тварина змінює ситуацію в родині. Там, де живе домашня тварина, люди більш чуйні, більш доброзичливі, вони краще сприймають іншого, бо це... Тварина – зовсім інший світ. Якщо людина контактує з тим іншим світом, значить вона багатовимірніша, вона здатна на краще розуміння, тому я всім би радив тримати домашніх тварин. А враховуючи, що в Україні просто гігантська кількість безпритульних тварин, то якби їх позабирали люди до себе, то і проблеми би уникнули, і все-таки розвивалося би більш людське начало. Менше жорстокості, більше тепла, більше людяності...

В. К. Дуже гарна й цікава думка, і ще таке питання: друзі-письменники (які з ними стосунки, чи багато їх є?) і друзі дитинства (чи підтримуєте з ними стосунки зараз, спілкуєтесь?).

О. Г. Я живу в Ужгороді, це обласний центр і в нас дуже гарно зараз, динамічно розвивається літературне середовище. З’явилися дуже цікаві письменники і в мене з ними хороші стосунки, та, з часом, розумію, що робота от така творча вимагає самозаглиблення... Якщо ти ставиш перед собою якісь такі цікаві і високі речі, то ти мусиш заглиблюватись у той матеріал, про який ти пишеш, і, відповідно, все менше часу на якесь зовнішнє спілкування. А найголовніше, що ти починаєш менше потребувати. Тобі цікавіший сам процес, ніж скажімо десь сидіти, пити пиво, хоча без цього теж не обходиться. А щодо друзів дитинства, я думаю, що це дуже цікаве питання, бо якось ми всі виростаємо з дитинства, хоча дитинство для нас – найгарніші спомини, найхвилюючіші, бо тоді дитина тільки робить перші кроки, з усім знайомиться, і вона тільки пізнає життя і це запам’ятовується на все життя. То от ви задали це питання і, справді, з друзями дитинства, хоча Ужгород не велике місто, практично не контактую. Очевидно тому, що людина за от... Мені 39 років буде, то людина, за цей час прожила уже кілька життів, як ніби кілька етапів свого життя, і дитинство – це перший етап, і ти виходиш на такий етап, де твої дороги розходяться з друзями дитинства. Практично, літературою-журналістикою ніхто не займається з моїх шкільних друзів чи з друзів, з якими я виростав. Очевидно, мале коло спільних тем, якихось зацікавлень, і ще через це, кажу, чим далі, тим хочеться менше спілкування. Може через журналістику, що й так того спілкування маєш забагато.

В. К. Олександре, чи цікавитесь якимись іншими видами мистецтва, якось долучаєтесь до них (як скажімо, Андрухович-Жадан – музика, Подерев’янський – живопис), чи чимось таким пробували займатись?

О. Г. Хотілося б, та Бог не дав, напевно, мені стільки таланту. Я дуже люблю книжки, краєзнавство, історію, якісь нюанси. Контекст цих речей мене дуже цікавить. Простір і час. Людина, місто, країна в просторі і часі. Тому я вважаю себе бібліоманом і збираю гарні книжки. Щодо інших проявів мистецтва – ну колись грав у вертепах. Коли був студентом Львівського університету факультету журналістики, то ми їздили з ним по Україні, навіть в Естонію, Молдову... А так особливо нема багато часу, бо якщо ти віддаєшся повністю своїй улюбленій справі, то нема часу на все інше.

В. К. От ви казали про історію, про різні цікаві нюанси. Можливо в історії України є щось таке, що воно подається неправильно, трактується так, а воно мало би трохи інакше і Ви десь то дослідили?

О. Г. Ну, щоб я щось таке відкрив історичне...

В. К. Чи якогось регіону, можливо Закарпаття.

О. Г. Загалом, історія – це завжди версія, тому що от ми зараз живемо в наш час. Сьогодні епохальна подія – прихід до влади нового президента. Навіть ця подія в цей час трактується абсолютно протилежно, правда? Десять версій буде: що були фальсифікації, що його обрали нечесно, інші будуть казати, що все нормально... і скільки маємо версій в цей же час, а що будуть про цю подію писати через 150 років, через 250 років, спираючись на ці ж джерела?.. Історія – це завжди версія і тому може бут новий погляд на історію, завжди можуть бути якісь нові джерела... мені здається, що Україна має дуже цікаву історію. Відома фраза Винниченка: «Історію України не можна пити без брому», – він пише це, мовляв, бо скільки тут було суперечок, протиборства, де два українці, там три гетьмани і т. д. Але, ради Бога, я читав наприклад сербську історію чи візьміть угорську історію – такі ж самі криваві історії. Наприклад, серби півтисячоліття були під турками, в парламенті Сербії стріляли депутатів... Насправді, якщо знати широкий контекст, ми можемо спокійно ставитись до того, що відбувається, тому, що ми просто проходимо цей час. А що робилося у Франції, де були громадянські війни, революції, нищили французи самі себе? Чи Прусія воювала з Австрією – два німецькі народи. Це все зрозуміло, і до нього можна інакше ставитись, якщо знати широкий контекст, що розвиток нації історичної – це не легкий час, тому треба спокійно до цього ставитися. Все буде добре.

В. К. Інакше бути не може. Так і має бути. Мабуть нерідко буваєте за кордоном і там маєте знайомих. Як звідти бачиться Україна?

О. Г. Ми ж самі живемо в Україні, думку свою знаємо, але почути думку сусіда про Україну чи думку родичів – більше будуть говорити негативних слів, ніж позитивних. Справді, є за що критикувати ситуацію в Україні, а, ясна річ, що з віддалі це ще гірше дивиться, бо, в принципі, ми за це вболіваємо, це наша земля, а який там інтерес словаку чи сербу... От зараз мені відписав Микола Мушинка зі Словаччини, відомий україніст, професор, академік, от він пише якраз про вибори, ми листуємось, робили з ним інтерв’ю, і він каже, що от написав йому листа його родич в Словаччині, каже, ось ти нас тут агітуєш, щоб ми виступали за українську мову, українську культуру, щоб записувалися на переписах українцями, а українці вибрали президента, який виступає за другу державну мову, російську. Тобто, якщо самі українці більшістю голосів демократично вибирають людину… Тобто, вони не підтримують українську мову, а ти хочеш, щоб ми були у Словаччині українцями, де словаки, в принципі, антиукраїнсько налаштовані. Оце думка українця із Словаччини.