Re: цензії

Вже 40 років вона живе в Україні, але з її полотен не сходять гори та Іссик-Куль. Поліських краєвидів, які оточують її щодня, на полотнах Раїси Боголюб набагато менше. Вона дуже любить Україну і українську культуру, але відчуття творчого польоту, з´являється в неї лише в Киргизії. Звідси безкінечні гори, Іссик-Куль... Вдень, вранці, ввечері, на світанку, на заході сонця. Взимку і влітку. Восени і навесні.

Тянь-Шань навесні. Картон, олія

Киргизький пейзаж. Папір, гуаш

За Десною. Папір, гуаш

«Ви знову принесли Тянь-Шань?», - вкотре питають мою маму на виставкомі в Чернігові.

«Це мої відчуття і емоції. Люблю писати гори, квіти, портрети-настрої. Попри те, що я живу в Україні, часто буваю в Тянь-Шані. Піднімаюся високо в гори і кажу собі: «Хочу літати!». І лечу. Як в дитинстві. Повз мене несуться хмари, ширяють птахи, сонце світить прямо в очі. Десь поруч шумить ліс, пахне квітами, чується дзижчання бджіл. Розплющую очі і замружуюся від безлічі кольорових плям. Я озираюся. Навколо — синє небо, альпійські трави, квіти — все змішалося, перетворившись на різнокольорові мазки. Я пишу етюд», - ділиться вона.

Ранок у горах. Картон, олія

Провінційний пейзаж. Папір, акварель

Тянь-Шань. Маки цвітуть. Полотно, олія

Киргизія. Полотно. олія

Киргизія. Вулиця мого дитинства. Папір, гуаш

Південний берег Ісик-Куля. Полотно, олія

Карпати взимку. Полотно, олія

Хутір Ляшківці. Чернігівщина. Полотно, олія

Троянди. Полотно, олія

Чернігівські квіти. Полотно, олія

Мамині квіти. Полотно, олія

Іриси. Полотно, олія

Натюрморт з квітами. Полотно, олія

Польові квіти. Полотно, олія

Майже всі наші предки по материнській лінії жили в Україні. До тих пір поки мамина тітка-медик не потрапила ще до другої світової війни за направленням разом з кількома однокурсницями з Чернігівської області в Киргизію. Там вона одружилася, народила первістка. Після того як її рідний брат — мій дідусь повернувся з фронту без ноги, вона покликала його і всю родину переїхати на Іссик-Куль. І вони відгукнулися на запрошення.

Мама повернулася з Киргизії в Україну через 17 років, після від´їзду, тому що хотіла жити на батьківщині і займатися реставрацією ікон. Вона вирішила так на 2 курсі, коли тільки почали вивчати давньоруський іконопис, який вразив її настільки, що відразу після закінчення живописного відділення Фрунзенського художнього училища, вона купила квиток і прилетіла «додому». На Україні її чекала невідомість і незнайомі далекі родичі.

«Втім, ми не починаємо життя з чистого аркуша. Лист вже не білий — на ньому написані імена наших пращурів. Я знаю своїх з 1826 року. І всі вони жили в Україні », - пояснювала вона потім, набагато пізніше, свій незрозумілий багатьом вчинок.

Як і хотіла, мама стала реставратором. Реставраторів іконопису було близько тисячі на весь Радянський Союз. Тоді цих фахівців у вузах не вчили. Єдиний навчальний заклад, який їх готував, було училище 1905 року в Москві і брали туди тільки з московською пропискою. Тому всі інші громадяни, які хотіли займатися реставрацією (мистецтвознавці, хіміки, художники) стажувалися в столиці СРСР у відомих майстрів своєї справи. І допуск до реставрації, і ліцензію теж давали тільки в Москві. Реставраційні факультети при інститутах та академіях стали відкриватися набагато пізніше.

Мама із ще одним співробітником чернігівського архітектурно - історичного заповідника у якому працювала, архітектором Андрієм Карнабедом, їздили в експедиції по області, збирали ікони для музею. Грошей на це не виділяли, тому доводилося просити у людей віддати «просто так». У музей. Люди віддавали.

Деякі ікони просто валялися в поросі в закритих церквах, деякими прикривали діжки з капустою. «У нас взагалі ікон немає, - сказали в одному будинку. Є одна, там дошка хороша, ми капусту квасимо, так нею бочку закриваємо. Хочете — беріть». Це був Радянський Союз. Де до унікальних художніх цінностей ставилися лише як до предметів культу, абсолютно не усвідомлюючи їх культурну значущість.

Навіть на сільгоспроботах, куди тоді їздили всі працівники культури в обов´язковому порядку, мама примудрилася знайти церкву і попросила місцевих, щоб вони її відкрили. «Там порожньо, - запевняли її, - Ми дивилися». Але відкрили. І там у смітті, в пилу, серед старого листя і пташиних екскрементів знайшли близько 40 ікон. Ну, або те, що від них залишилося. Вони були в такому стані, що розгледіти їх цінність було практично неможливо.

Якось на початку 80-х у відрядженні в Новгород-Сіверському, в Успенській церкві мама побачила ікони, давно відомі їй з хрестоматій, які лежали на підлозі на хорах у горизонтальному положенні. Кінця 17-початку 18 століття. Покров з Богданом Хмельницьким, Богородиці... Живопис часів козацтва.

Поставити їх вертикально було неможливо — вони б обсипалися. У церкві ікони викидати не прийнято, тому, не знаючи, що з ними робити, їх просто відклали. Мама помітила і вже не могла піти і забути.

Директор заповідника побоявся влазити в цю сумнівну історію, і тоді мама пішла в облвиконком. Там їй сказали, що забрати ікони неможливо: «Церква підійме галас». Тоді мама взяла монографію з історії мистецтв і пішла до архієпископа Антонія. Показати, що втрачаємо. Антоній виявився єдиною людиною, який відгукнувся. Сказав: «Давайте рятувати!».

У заповіднику дуже здивувалися такому розвитку подій, але машину дали. Щоравда, разом з мамою «у своїх справах» поїхало ще кілька співробітників музею. Попри дзвінок свого патрона, в Новгород-Сіверському жінки під проводом бабусі Наполєонівни, оточили церкву і нікого не пускали всередину, відмовляючись віддавати святині на реставрацію.

Мама довго з ними спілкувалася, і Наполєонівна їй повірила і зняла своє оточення, розпустивши бабусь по домівках. Після перемир´я кілька з тих, які залишилися, навіть стали допомагати носити ікони. Вони були в такому жахливому стані, що довелося прямо там, на підлозі робити профілактичні заклеювання. Але всі були щасливі. Бабусі повірили, що ікони забирають не просто так, а в музей, а мама була задоволена, що їй вдалося їх у цьому переконати.

Коли до церкви під´їхала машина, бабусі захвилювалися. Рафік був набитий віниками. «Мені завгосп сказав завантажити віники, - посміхався водій. - Він мій начальник». Інші співробітники мовчки чекали розв´язки. Мама подзвонила директору, який не був у курсі того, що відбувається. Завгосп замовив віники за своєю ініціативою.

Після цього моя інтелігентна мама викинула віники з машини і разом з бабусями занесла туди ікони. Віники були зв´язані дротом, одна з в´язанок зачепила щоку і дріт сильно роздряпала шкіру, але вона цього навіть не помітила. Потім сіла в кінці салону, взяла на руки одну з ікон, відвернулася від усіх і розридалася.
Врятовані ікони тепер займають центральне місце в експозиції Національного архітектурного чернігівського заповідника.

Цирк. Полотно, олія

Дівчина в шубці. Папір, акварель

Під дощем. Папір, акварель

Східна дівчина. Папір, акварель

Ірина. Папір, акварель

Про рубрику «Тамбур»
«Світ щодня змінюється, ми спостерігаємо це постійно. Але ми спостерігаємо тільки за тим, що можемо побачити. У той же час, невидимий нами простір, незнані нами герої, невідомі нам шляхи швидше за все теж перебувають в постійному русі, постійній трансформації. Тому «Тамбур» – це спроба заглянути в невидиме.