Головна\Події\Культура

Події

28.09.2012|13:43|Галина Кирпа

Людмила Задорожна. Володарка чарівного пензля

«Буквоїд» продовжує знайомити читачів з українськими художниками.Сьогодні героїня «Тамбуру» художниця Людмила Задорожна.

Дуже часто ловлю себе на думці, як нелегко писати про людину, котру близько знаєш і безмежно любиш.


Думки набігають одна з-поперед одної, мов хвилі на берег, і ти розгублюєшся, яку з них  пропустити наперед.

 
«Мавка»
 
Хто вона – Людмила Задорожна – для мене? Посестра? Приятелька? Чи, може, повітря, завдяки якому  дихається і просто, й вільно? Одного я певна на всі сто – без неї мені навряд чи пощастило б дізнатися найголовніше про справжню (а не вдавану)  дружбу й любов між людьми, про взаємопідтримку, самовідданість і самопожертву. Вона стала для мене уособленням безкорисливих взаємин і свідченням того, що в дружбі не може бути ні лукавства, ні хитрощів, ні недовіри. Що справжня дружба – чи не найкоштовніша річ на світі (достеменно так, як і твердив у листах своєму учневі Михайлові Ковалинському Григорій Сковорода). Її надійне плече я не раз відчувала в найтяжчі моменти свого життя...


«Відпочинок» із серії «Самі собі в своїх господах»
Народилася Людмила Задорожна 14 травня 1942 року в мальовничому селі Скибинці на Вінничині. Саме там  у неї вперше прокинулась жага до малювання.  І вона виявилась настільки впертою, що перший свій малюнок  дівчинка нашкрябала цвяхом на металевому ліжку. Найдужче її вабили нехитрі дитячі книжечки з малюнками, які могла роздивлятись годинами. Дивом і відкриттям була для неї й навколишня природа – і дитячі очі проходили там перші уроки вдивляння й замилування її красою. До дівчинки, спостережливої і життєлюбної, кожна весна, літо, осінь і зима приносили щось нове,  і завжди – як уперше. І вона відчиняла вікна свого серця навстіж – для снігів, дощів, струмків, квітів і птахів, бо все було для неї дивом і відкриттям.

 
«Грушка»
 

Згодом родина перебралась на околицю Києва Водогін. Там Люся закінчила семирічку. А оскільки весь час малювала, то батько її підтримав у виборі фаху: «Любить малювати, то нехай іде й малює...». Так, отримавши батькове благословення, дівчина п’ять років здобувала освіту в Київському художньому училищі прикладного мистецтва  (1961). З подякою досі згадує чудових викладачів Євгена Святського, Анатолія Казанцева, Ніну Ган. Далі була художня студія. Згодом влаштувалась на посаду художника-оформлювача в Національному музеї ім. Т.Г.Шевченка. Водночас молода художниця навчалась на факультеті графіки вечірнього відділу Українського поліграфічного інституту ім. Івана Федорова, де викладали дивовижні фахівці Флоріан Юр’єв і Валерій Ламах,  співпрацювала з видавництвами й дитячими часописами. До графічного її ужинку належать оригінальні листівки, випущені в світ видавництвом  «Мистецтво», прекрасні  ілюстрації в журналах «Малятко» й «Соняшник», художнє оформлення кількох книжок для дітей у видавництві «Веселка» (Лесі Українки, Якова Щоголіва, Дмитра Чередниченка). Досі лишилась невиданою  тільки унікальна збірка «Пісні про кохання», якою Людмила, власне, продемонструвала глибоке знання  й розуміння українського фольклору.

 
«Село»
 
На початку 80-х Людмила йде на творчу роботу й повністю віддається мистецтву, головним чином – живопису.  То й по сьогодні її найулюбленіша стихія. Про це свідчать і дванадцять персональних виставок художниці, які завжди ставали у мистецькому світі подією.  І Будинок Художника, і Український Фонд культури, й представництво ООН у Києві, й Національний музей ім. Т.Г.Шевченка, і Мистецька Галерея Києво-Могилянської Академії на час її виставок мовби оживають, перетворюючись на святкові зали.  До того ж чимало полотен художниці постійно прикрашають музейні та приватні колекції Німеччини, Франції, Японії, Америки, Канади, Чехії, Сирії, ОАР, Португалії.


«Тиша» з серії «Мир землі нашої»


«Птахи»
Спілкування з картинами Задорожної породжує відчуття загадки,   настояної на чарах поезії. Якось одразу охоплює відчуття, що краси довкола багато, що вона розмаїта й неповторна, що в неї можна занурюватися з головою, забуваючи сіро-прикрі одноманітні будні, й від того  кращати.  А потім переконуєшся, що та краса справді здатна  зупиняти мить і перетворювати її на вічність. Фантазійний світ Людмили Задорожної невидимо проникає в світ реальний, але не руйнує його, а навпаки – робить ніжнішим, добрішим, привабливішим. Світ ілюзії мовби повертає до нас реальність іншим боком, де людська душа спрагло шукає первозданної краси й довершеної гармонії і знаходить її в душах трав і квітів і, щойно відчувши те все лише на дотик, завмирає від невимовного щастя.


 
«Зимовий настрій»
 
Палітра пейзажів Задорожної  мовби  насичена тишею з тисячі тонів і напівтонів.  Яка пластика рухів у дерев із «Седнівських краєвидів»! Здається, вони ось-ось відірвуться од землі й гайнуть у світ, несучи вдалину свої тривоги,  світло й чистоту. Її квіти й дерева  через свою позірну безмовність мовби передають настрій  творця. Квіти й дерева – як живі. Вони удосталь вміють сумувати й радіти, співати й шепотіти, мріяти й прощатися (цебто відцвітати), дивитися в небесну блакить і ловити свої відображення в дзеркалах калюж. Жінка, яка намалювала все це, безперечно, має діткливу душу поета і до того ж бездоганний музичний слух. Бо коли мандруєш від одної картини до другої, то ніби ступаєш босоніж по траві й чуєш шелест вітру в гіллі бузку, спів лісових дзвіночків і конвалій, гупання серпневих яблук. А ще всюди ввижається незрима присутність людини, що теплою рукою пригортає до себе кожну гілочку чи стеблинку. І чути ледь вловимий подих Бога. Часом її дерева скидаються на тонке мереживо, яке аж  відчуваєш на дотик. Недарма ж світлої пам’яти мистецтвознавець Володимир Підгора, споглядаючи виставку, мовив: «Хіба ви малюєте? Ви ніби виціловуєте свої роботи!».

 
«Ранок»

Її улюблені «персонажі» – дощі, вечори, ночі, сніги, сонця, човни, будинки, півні – завжди різні й завжди настроєві («Двоє», «Два сонця», «Два півники», «Зимові сутінки»). Вона має  дивовижний дар відчувати настрій живої природи, тому їй так легко знов і знов іти на поклик дерев і квітів, вікон і  скверів і розгадувати їхні таємниці.  Пригадую, якось ми допізна вибирали в нас у селі картоплю, аж скрала нас ніч. І хоч як ми були стомлені, Люся не могла собі дозволити  упустити щасливу нагоду – саме буйно цвіли чорнобривці.  Ціла грядка горіла їхнім цвітом-вогнем! Люся поставила перед грядкою стілець і мольберт і заходилася їх малювати. Здавалось, вона не малює, а виконує якийсь магічний обряд чародійства. Досі в мене перед очима те дивовижне видовище – напівказкове, напівреальне: красива жінка, забувши про все на світі – при світлі місяця! –  переносить на полотно красу чорнобривців, повну нічної таїни!



 
«Київський пейзаж»
Поважна сторінка творчості Людмили Задорожної – картини-поеми, картини-міти, символічні й глибоко філософські за суттю («Дажбог», «Очеретяна»,  «Весняна казка»,  «Реквієм»).  Ось, скажімо,  «Дерево життя» (1967)  – у чотири яруси намальовано пагорби, мов козацькі могили. На найвищому – як на перехресті вітрів і негод – голе гіллясте дерево. Чи не Україна? Он же вона ожива – відроджується блакитними пагонами – новими сподіваннями. Це – картина-історія, картина-пам’ять, картина-символ.

 
«Півень»
Є ще одне незабутнє враження про Люсині картини. У вересні 1993 року письменниця Ольга Мак, відвідавши Україну по п’ятдесяти роках  еміґрації, вперше познайомилася з творчістю Людмили Задорожної. Повернувшись додому, в Канаду,  вона написала мені в листі: «Я починаю заздрити Люсі, що вона може пензлем зобразити те, для чого слово непридатне».

 
«Радість»
Людмила Задорожна надзвичайно любить Седнів, де впродовж багатьох років відбувалися пленери українських художників.  Там, у Седневі, народився її прекрасний цикл «Самі собі в своїй господі» – зворушливий до щему гімн простій людині. Тут ніби завмерла мудра  вічність. Справжнє, не прикрашене нічим, людське буття. «Я оце б усіх бабусь у селах понамальовувала! Таке щось у них є прекрасне, що відходить, що його вже немає», – каже Люся, і голос у неї тремтить. О, звісно, якби її воля –  вона не проминула б жодної бабусі й дідуся, додивилась би до кожної усмішки, кожнісінької зморщечки! До їхніх очей і рук!  Як би треба було і  цей цикл,  і решту   картин Задорожної, видати альбомом і показувати світові  високі зразки сучасного українського імпресіонізму.  І якби справді  наші владці розуміли, яку  унікальну спадщину ми маємо, то такі речі відбувалися б саме з їхньої ініціативи...

 
«Очеретяна»
А поки що, не владці, а інші і помічають Люсю, і  люблять – рідні, друзі, колеги. Ті, кому її завжди не вистачає. Свідчення цьому «Книги відгуків» різноманітних її виставок. Скільки в них теплих слів подяки!  Ось найхарактерніші з них:

«...Я в захваті від Ваших картин... Дивлячись на Ваші прекрасні зими, натюрморти з квітами, відчуваєш рідну природу, її різнобарвність і розмаїтість. Ваші «україночки »  викликають ностальгію за минулим, яке знаєш тільки з розповідей мами... »    
(В.Г.Білявська)

«Завжди був щирим прихильником Вашого таланту. Таким і залишаюсь після перегляду виставки... » 
(Володимир Куткін, художник)

 
«Квіти на стільці»
«...Своя художня мова, свій почерк, який ні з ким не сплутаєш. Дякуємо за добру енергетику, закладену в твори! »
(Галина Зубченко, художник монументаліст,  із донькою Ярославою)

«...Ваша серія «Мир землі нашій » – це шедевр філософського розуміння єдности  людини і природи, Всесвіту. Цілющі паростки народних традицій мистецтва проросли у Вашому живописі буйноцвітом. Саме через таких художників, як Ви, промовляє Україна до світу: «Дивіться, яка я! »     

(Неля Заблоцька)



«...Виставка дуже гарна. Але сказати це і тільки  буде дуже мало. Вона запалює душу світлою силою. З кожного малюнка струменить жива творча думка твоєї душі і землі нашої України. Дерева, квіти, люди – це і мікрокосм, і макрокосм світу цього. Я вірю у незнищенність людського духу! Ти будеш жити вічно в Україні і в своїх творіннях... »
(Г.З.Пономаренко, художник)


 
«Химери»
Зі щемом помічаю, що багатьох із цих людей уже немає на світі, хоч лишилася назавжди їхня щирість. Додам од себе: мені дуже хотілося б жити у світі Людмили Задорожної, де немає й крихти марнославства – серед людей із задумливими поглядами, серед квітів із барвистими очима, серед дерев із ранимими душами. У світі чуйності й добра, де завше легко знайти порозуміння. Цей світ  збагачує наші душі. Це – світ-затишок, світ-диво, світ-натхнення. Ми ніколи в ньому не заблукаємо й  не станемо чужими. А наші серця, може, навіть заквітують, як ноти на картині Людмили Задорожної. Бодай на час того «концерту», що зветься життям...

 

Про рубрику «Тамбур»    
«Світ щодня змінюється, ми спостерігаємо це постійно. Але ми спостерігаємо тільки за тим, що можемо побачити. У той же час, невидимий нами простір, незнані нами герої, невідомі нам шляхи швидше за все теж перебувають в постійному русі, постійній трансформації.  Тому «Тамбур» – це спроба  заглянути в невидиме.

Спроба втекти від середньовічного принципу,  який продовжує царювати у суспільстві: незрозуміле, отже – погане – невидиме, тобто неіснуюче...

Спроба зрозуміти іншого, не прикриваючись формальними прапорами толерантності, а відкриваючи його сьогоднішнього.

Спроба повірити в те, чого немає. І відчути явну оманливість порожнечі. І тим самим зламати загальне відчуження»



Додаткові матеріали

27.06.2012|11:38|Події
Леся Синиченко. Люди. Птахи. Янголи
12.07.2012|10:52|Події
Олексій Потапенко та його планета
03.08.2012|17:15|Події
Валерій Лисиця: Набоков поруч з березневими котами, Кокто та Марксом і Енгельсом
10.08.2012|13:05|Події
Василина Мельник: «Хотілося б, аби глядач уловив запах, почув шепіт трави, відчув подих вітру»
24.08.2012|13:44|Події
Вікторія Черняхівська: Хотілося всього відразу – знімати мультфільми, дизайнувати сайти, писати й видавати книжки, шити іграшки, все-все на світі робити
коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери