Слово Василині Мельник:

 «…З дитинства любила вишивати, витинати і клеїти, робила прикраси з бісеру, плела гачком. Для ляльки змайструвала плетені білі черевички з картонною підошвою, вишиті квітами. Малювала – стільки себе й пам’ятаю. Малювала з уяви, а на уроках малювання ніяк не розуміла, як це: змальовувати з інших малюнків, копіювати. Дуже любила розписувати гарної форми скляний посуд і дерев’яні дощечки.

Після початкової школи вступила і до математичного ліцею (так хотів тато), і до художньої школи – одночасно. Доводилося робити вибір, батьки наполягали на навчанні в ліцеї, а мені хотілося малювати. Моє прагнення таки перемогло…За малюнки, опубліковані в журналі для дітей «Соняшник», отримала премію Марії Фішер-Слиж.

Щаслива, що в Державній художній школі ім. Тараса Шевченка, де навчалася, поталанило мати доброзичливого і вимогливого викладача: Сенчило Людмилу Анатоліївну. У 10 класі цієї ж школи почала вивчати ще й архітектуру, що значно дисциплінувало. Фотографую, 2008 р. – персональна виставка фотографії у молодіжному клубі-галереї м. Львова.

Вступила до Національної академії образотворчих мистецтв та архітектури, на факультет графіки. Не уявляю свого життя без акварелі. Міський дворик, гірський пейзаж, портрет – мої улюблені жанри. Роблю ілюстрації до пригодницького журналу для дітей «Крилаті», оформила кілька книжок  поезії та прози. Залюблена в дитячу літературу Скандинавії, переклади Галини Кирпи зі  шведської, норвезької, данської – то саме та проза, яку хочеться читати, ілюструвати.

Завжди прагну передати настрій, стан. Дивовижно, як на площині утворюється об’єм, особливо коли його доводиться передавати тими ж площинами. Хотілося б, аби глядач уловив запах, почув шепіт трави, відчув подих вітру. Найбільше люблю малювати гори – неймовірно мінливі, кожної миті – інші, величні і неповторні водночас.

Обов’язкові пленери були ще в школі – осінній і весняний. 14-річною поїхала на свій перший Всеукраїнський молодіжний мистецький пленер «Мальовнича Україна» (2005). З тих пір постійно виїжджаю на пленери – це найскладніший і найпрекрасніший час. Так побувала в Словаччині, Польщі, Болгарії, Сербії. Брала участь у восьми виставках, у тім числі  і в організованих у Сербії до міжнародного дня аквареліста (Опово, 2010) та «Культурний міст. Четверо митців з України» (2010, Панчево). Підсумок виставок та пленерів – 8 буклетів та каталогів.

Вивчаю техніки, які відкривають нові можливості: офорт, літографію, гравюру. Офортну дошку – копію Шевченкового портрета Петра Карловича Клодта –  передала в дар Національному музею Тараса Шевченка. Провадила майстер-класи з офорта і гравюри у НМТШ та Львівському музеї Л. Левицького.

Зараз працюю в майстерні книжкової графіки Галини Іванівни Галинської – знаного графіка і просто доброї людини. Проте і далі розмальовую скло («псевдовітражі»), роблю настінний живопис, захоплююся виробами з кераміки, ткацтвом»

 
Наспіване сонце


Вовчик


Спокій

 

 
Ілюстрація до книги Юстейна Ґордера «Помаранчева дівчинка»


 
Портрет хлопчика, змішана техніка

 
Ілюстрація до книги Оси Ґан Шведер «Сни шовкопряда», обкладинка


 
Ілюстрація до книги Оси Ґан Шведер «Сни шовкопряда»


 
Ілюстрація до книги Оси Ґан Шведер «Сни шовкопряда»


Ілюстрація до книги Оси Ґан Шведер «Сни шовкопряда»

 
Автопортрет, дереворіз



Запах старого саду, офорт

 
Болгарія. Вуличка, літографія

 






Дерево, ґратографія


Лі Бо

Квіти для мами



 Дніпро восени, акварель



Про рубрику «Тамбур»  
«Світ щодня змінюється, ми спостерігаємо це постійно. Але ми спостерігаємо тільки за тим, що можемо побачити. У той же час, невидимий нами простір, незнані нами герої, невідомі нам шляхи швидше за все теж перебувають в постійному русі, постійній трансформації.  Тому «Тамбур» – це спроба  заглянути в невидиме.

Спроба втекти від середньовічного принципу,  який продовжує царювати у суспільстві: незрозуміле, отже – погане – невидиме, тобто неіснуюче...

Спроба зрозуміти іншого, не прикриваючись формальними прапорами толерантності, а відкриваючи його сьогоднішнього.

Спроба повірити в те, чого немає. І відчути явну оманливість порожнечі. І тим самим зламати загальне відчуження»