дрімає на лавочці кіт

облізлий неначе гора мітрідат

праве вухо – слави рудий обеліск

ліве вухо – блохам загиблим вічний вогонь

що сниться тобі руда кицю

допоки мовчить диспетчер що поруч дрімає

чим годують тебе руда кицю

на порожнім вокзалі

на лавці гнилій

у місті-

антигерої

через звукоізолювальну шкаралупу

на яку перетворилися

людські нерви

чути як бурмоче відлига

і сніг

мимрячи перестрибує до калюж

а я забув

яким був сьогодні твій голос

коли ми розмовляли

і лише зміст твоїх слів

закарбувався у моїй пам’яті (…)

Офелія, моя дівочка – випала з шафи найперша,

розсипала зелені плямки свіжого лущеного гороху:

Офелією я називаю металеве горня

із зображенням гілочки розмарину

(…)

Офеліє, дівонько моя,

ти спонукаєш світ до музики!

 

Ти спонукаєш робити її з нічого.

А чи це вона спонукає тебе падати?

У правій руці – ополоник,

у лівій руці – виделка. 

Ми вернемося звідти ополудні, і на кухні,

серед безладу шклянок, полумистків, тарілок,

ти для мене знайдеш маленький кавовий кухлик,

і наллєш молока, або холодного соку.

Я згадаю, що привезла тобі трохи хліба,

щось залишилося «від зайця» в моїй торбині.

Спільний полудень.

За вікном пропливають риби –

білі, сині.