Re: цензії

Весна – поетично-піднесений час, коли разом із розквітом світу у людей розквітають думки. Нам хочеться змінюватися, осягати, пізнавати, любити. І якщо вам несила чекати «ідеального» понеділка, як то роблять порядні люди, обирайте будь-який день весни і будь-яку книгу, яка допоможе вам знайти себе або розширити власний кругозір.

Дзвінка Матіяш «Дорога святого Якова»

Ми поспішаємо жити і не поспішаємо розуміти людей, несхожих на нас. Ми працюємо у шаленому ритмі, не дозволяючи собі зупинитися. Бо зупинки – то завжди випробування, як і довгі шляхи, які людина неодмінно має пройти. Одні сягають декількох десятків кілометрів, інші – декількох сотень, як от шлях святого Якова.

900 км вам доведеться пройти разом із Дзвінкою Матіяш та її чоловіком, щоб дістатися до могили апостола Якова в іспанському містечку Сантьяго-де-Компостела. І зовсім не для того, аби зробити красивий знімок на тлі океану. Ця виснажлива паломницька дорога змусить вас думати-переосмислювати разом із письменницею, терпіти, пробачати, дякувати, вірити, молитися (навіть якщо ви атеїст). Бо інколи так важливо прийти не до когось чи чогось, а до самого себе, як це зробила Дзвінка.

«Важко простити іншим. Важко простити собі. Але коли по-справжньому цього хочеш, легко».

Авторка впускає читача у свої переживання. Вона ділиться із нам світлими і сумними дитячими спогадами, сокровенними молитвами, розмовами з рідними та паломниками, цінними спостереженнями. Це дуже зближує цікавого пізнавача з розповідачем і водночас надихає пройти свій шлях, узявши в подорож лише невеликий наплічник і трохи «важких» думок.

Галина Вдовиченко «Пів’яблука», «Інші пів’яблука»

Дружба, особиста самореалізація і віра в дива – от про що яблучні історії Галини Вдовиченко. Читаючи першу книгу «Пів’яблука», виникає враження, що це спокійний жіночий роман, фінал якого неважко передбачити. Однак не все так просто, як може здатися на перший погляд. У продовженні роману «Інші пів’яблука» сюжет закручується навколо випадково знайденого дерев’яного яблука Іоана Пінзеля (чи не Пінзеля). Відтак, чотири подруги-львів’янки намагаються з’ясувати, чи справді воно може належати галицькому скульптору, який жив і творив у XVIII ст. Дівчата занурюються в історію, паралельно намагаючись розібратися зі своїм особистим життям.

Тому читачеві доводиться спостерігати за їхньою особистісною трансформацією, збираючи у різних розділах обох романів інформацію про Пінзеля.

Інколи міцна дружба дівчат опиняється під загрозою: малі діти, сімейні чвари, нові дизайнерські проекти, робота над книгою – усе це забирає багато часу та сил. Дружні розмови під кодовою назвою «фіалки щосереди» заміняють телефонні розмови, і коли здається, що все втрачено, старе добре яблуко знову об’єднує чотирьох подруг.

Звісно, не обійшлося і без див. Деякі з них цілком реальні, інші можуть видатися неправдоподібними, але без них яблучна історія була б дуже простою і звичайною.

Марічка Крижанівська «Тіні»

Уявіть собі Карпатські гори і Сергія Параджанова, котрий походжає гуцульськими полонинами, шукаючи найбільш вдалі ракурси для фільму «Тіні забутих предків». Уявіть, що ви ще не бачили цю кінострічку, бо її тільки знімають, і ви опинилися на знімальному майданчику, повернувшись у минуле. Тут є пісні, жарти, точаться чвари, пишуть догани, бунтують актори. Читач потрапляє у минуле століття і вкотре пересвідчується, що життя людини, особливо творчої – непроста штука, як і було, так і є.

Однак варто зауважити, що у романі події розгортаються у трьох часових проміжках. Окрім 60-х років, коли відбувалися зйомки «Тіней забутих предків», паралельно існує світ лісових духів.

Таким чином, Марічка Крижанівська телепортує нас у прадавні часи, розповідаючи нову історію кохання Марічки та Івана із повісті Михайла Коцюбинського. В оновленій версії з’являється третій зайвий, а смерть Марічки Гутенюк трактується не як прикра випадковість, а як зумисний злочин.

Також є і третій часовий проміжок – сучасність, тісно пов’язана із прадавніми часами та 60-тими роками. Власне, цей третій світ змушує нас замислитися над питаннями: що таке прощення і спокута, на що здатна любов і чи може людина змінитися?

Андрій Содомора «Бесіди п(р)одумки»

Є складні книги, читання яких вимагає певних зусиль і підготовки. Саме такими є «Бесіди п(р)одумки Андрія Содомори. Спочатку здається, що читати короткі речення-роздуми буде значно легше, аніж суцільний художній текст, але це не так. Особливо, якщо кожне наступне речення – це ніби маленький пазл великої картини Всесвіту, яку вдасться скласти лише тому, хто дійде до кінця.

Усе розпочинається із часу і закінчується ним. Він «забавляється камінцями на морському узбережжі», невпинно збігає, сиплеться крізь пальці, немов пісок, змушуючи людину йти по колу-дій. Ми звикли на нього покладатися, витрачати його, недооцінювати. Але ми повсякчас забуваємо, що час – важливіший і цінніший за золото. Дехто усвідомлює це раніше, дехто – пізніше, а дехто – запізно.

Роздумуючи над плинністю часу, важливістю сказаного, почутого і втраченого, пошуком власних берегів, Андрій Содомора нагадує читачеві, що люди невічні. Але є щось таке, що непідвладне часу – це слова, творчість, віра, любов.

Тому людина мусить іти проти часової течії, «проти хвилин, років, віків, щоб бути разом – у єдиному, нічим не помежованому духовному просторі».

Ця книги змушує міркувати над сенсом нашого земного існування (і не лише), спрощувати складне, цінувати просте і рухатися до мети. Адже для того, аби знайти бодай якусь знахідку, треба йти.

Маркіян Прохасько «Нестримна сила води»

Міста поглинають і перевиховують людей. Тому кожен із нас за життя прагне знайти своє ідеальне місто, де йому буде максимально комфортно і легко. Одні шукають притулку у спокійно-романтичних містах, інші – у динамічно-суворих. Але всіх нас об’єднує одна ціль – пошук місця під сонцем, яке можна було б назвати домом.

Власне, книга «Нестримна сила води» – це дев’ять урбаністичних історій, у яких люди зачаровуються містами і розчаровуються у них, намагаються врятувати їх од осучаснення або свідомо перелаштовують на новий лад. А все тому, що «істина у кожного своя – індивідуальна» і «не може бути ідеального порядку». Нема ідеальних міст, як і нема ідеальних людей.

Однак герої Маркіяна Прохаська не лише шукають і будують свої міста, вони роздумують над важливими і вічними питаннями, як от: що потрібно людині для щастя, чи можна вийти за межі умовних рамок земного існування, як багато важать наші слова, що таке краса, реальність, правда, істина тощо.

«Нестримна сила води» – це книга, яку треба «пити» неспішно, маленькими ковточками, перечитуючи окремі рядки декілька разів, вступаючи у дискусії із героями, автором і самим собою. Бо так важливо знайти своє кольорове, задумане, допитливе, рідне місто-лабіринт, у якому буде не страшно загубитися.