Літературний дайджест

08.04.2019|18:12|Opinion

Степан Процюк: «Справжня любов до книжок письменника – це різновид віри»

Чи справді письменникові конче бути невротиком? Чи справді талант – то породження вивертів нашої психіки, шляхетна і всіма бажана хвороба, на яку всі так прагнуть захворіти і за яку так дорого (невідомою для пересічних ціною) треба платити? Під час розмови з нагоди 30-річчя літературного дебюту письменник Степан Процюк розповів про перипетії в літературному житті (а воно часто-густо стає справжнісіньким театром воєнних дій, схованим від стороннього ока за муром з палітурок книг).

Його називають одним із найконтроверсійніших письменників-інтелектуалів не тільки Галичини, а й сучасної української літератури взагалі, адже Степан Процюк – автор, що сягає замежів’я людських душ, без перешкод ступає у царство Підсвідомості та запрошує читача зазирнути у глибинні почування героїв.

Серед творів письменника складно віднайти такі, що годяться для прочитання за вечір. Деякі сторінки стугонять депресивним жахом, видаються хапанням за повітря людини, що провалюється в прірву. Інші ж, навпаки, сповнені віри в людей, здатних облишити прагматичне снування матеріалістичним світом і вписатися в лави вільних «канатохідців». У цій розмові він ще інакший, зовсім не такий, як у своїх романах.

Книги автора говорять мовою гострих протилежностей, досконалої любові та чорної ненависті. Це пошук істини під клацання ножиць мойр.

Ви часто повторюєте слова: «рух – усе, кінцева мета – ніщо». Чи є вони вашим кредо?

Не так вже і часто, але таки люблю цей вислів. Вислів глибший від його першого автора, бо вміщує всю любов до життя, до його багатоманітності та строкатої кольорової гами, а також виражає ставлення до фанатичних доктрин, якими в історії часто підмінялася залюбленість у диво самого життя. Наприклад, «доктрина «величия» російського «народу-богоносца» чи концепція «тягаря білої людини», яку використовував фашизм.

Для мене цей афоризм означає перебування «тут і зараз», а не у минулому, яке вже нам не належить, чи майбутньому, яке ще нам не належить. Тим паче, що я не завжди був таким чемним, як зараз (посміхається). Часто дні проходили або у спогадах про якісь світлі хвилі власного життя (хоча при певних обставинах такі спогади мають доброякісний терапевтичний ефект), або у мріях на кшталт «що буде, коли я…». Переважно це лише втеча від життя, як на мене, ще підступніша, ніж спогади, бо ті тримаються хоч на якихось реальних коренях наших душ. Прожекторські мрії, звісно, не слід плутати з нашими раціональними планами, без яких не обійтися. Але один афоризм для мене не може претендувати на кредо.

Нещодавно ви сказали, що атеїсти викликають у вас хіба що жалість. Яке місце займає релігія у вашому житті та творчості?

Це надзвичайно складне запитання. Справжні атеїсти, як на мене, зустрічаються дуже рідко. Адже віра у Бога є, мимо інших аспектів, психічним захистом для людини.

Я, наприклад, люблю читати психоаналітичні й водночас художні книги Ірвіна Ялома. Він часто пише про власний атеїзм. Я завжди зіщулююся від цього розпачливого стоїцизму немолодого Ялома… Також чомусь згадався вислів польського єпископа і філософа (на жаль, забув його прізвище) стосовно Ніцше, мовляв, він більше не знає такого розпачливого крику, такого суму від трагізму богошукань, як у Фрідріха Ніцше…

До речі, агностики та атеїсти відрізняються, як небо і земля. У моєму житті релігія займає, певно, більш важливе місце, ніж мені здається. Скажу так – якби я не став колись писати художні книжки, то був би психоаналітиком (при певному збігові обставин), а найімовірніше – істориком релігій. Наприклад, у книжках Мірча Еліаде дотепер черпаю якусь потужну форму натхнення.

У вашій творчості простежуються елементи психоаналізу. Який вплив на ваш світогляд має західна філософська думка?

Великий вплив, звісно. І західна, і східна думка, якщо вже говорити відверто. Звісно, що письменник незрідка читає небагато того, що не стосується його безпосередніх задумів, але…

Я навіть написав короткі есе про Ніцше і Шопенгауера. Також маю написане есе про французького філософа (він ненавидів це слово) Еміля Чорана. Також люблю читати не лише святого Августина, але і, наприклад, деякі книги Далай-лами XIV чи тібетського монаха-гуру Согяла Ринпоче (наприклад, надзвичайно пронизлива «Книга життя і практика вмирання»). Тобто у всіх цих перлинах мудрості віднаходжу щось особливо близьке мені. Можу довго думати над окремими реченнями, ще і ще раз до них повертатися.

Також тоді я ще ліпше розумію власну інтелектуальну обмеженість, негнучкість тілесного (тобто звичайного) розуму, який ходить нашим мозком, як стара шкапа довкола селянської хати.

Напевно, ці, такі різні, книги значною мірою допомагають мені жити, а в окремих ситуаціях бути більш-менш спокійним, пам’ятаючи про вічну проминальність усього і всіх…

 

Чи вважаєте себе успішним або модним письменником?

Це веселе запитання, їй Богу (посміхається). Я чи кожен із нас можемо себе вважати навіть модним японським імператором чи успішним карпатським лісорубом. Згадую чийсь важливий для письменника вислів: «Не журися, що люди не знають тебе, бійся, що ти не знаєш людей».

Є письменники справді знамениті. Є такі, в яких талант переплівся з позерством. Я, до речі, розумію, чому Юнг казав, що він не любить багатьох знаменитостей (думаю, за їхню душевну атрофію, нарцисизм високого ступеня, повну залежність від успіху та людської похвали чи хули). Хоча є чимало великих письменників, яких не торкнулося розбещення прижиттєвою популярністю.

І тепер щодо мене. Ви ж знаєте, що я маю не так вже багато читачів, щоправда, ті читачі живуть навіть на різних континентах. Основне, щоб вони розуміли українську мову і їм було близьким те, що я пишу. Справжня любов до книжок письменника – це різновид віри.

Моя проза для інших, не шанувальників, так би мовити, непроста, часто однобока (у чомусь вони мають рацію), неблизька. Тому тут не може і бути мови про якусь «модність». Я є письменником, який має свого читача, що близький мені своїм душевним складом. Така відповідь, думаю, буде найчеснішою.

У книзі «Аліса в Дивокраї» Льюїса Керролла є такі слова: «Потрібно бігти з усіх ніг, щоб тільки залишатися на місці, а щоб кудись потрапити, треба бігти хоча б удвічі швидше». Чи відчуваєте ви щось схоже, оту необхідність постійно «бігти», аби перевершувати себе і не ступати навіть кроку назад?

Колись відчував. «Загнаних коней пристрілюють, чи не так?» – це речення відоме всім. Це знову перегукується з моїм улюбленим «рух – усе, кінцева мета – ніщо» Бо куди бігти? До райських гурій? У ще одні шари страждань світу сансари? За успіхом? До щастя? До любові?

Куди потрапити? До весняного цвітіння вічного королівства блаженства і розкоші? Де воно є? Навіщо перевершувати себе? Щоб надірватися? Якщо можемо бути самі собою – це вже рідкісна удача для нашого прагматичного світу, який женеться зі всіма своїми нашаруваннями матеріального достатку за кожним.

Коли Олександр Македонський помирав, він наказав, щоб його руки звісили з коня – нехай усі бачать, що володар півсвіту не забрав нічого із собою. Таки голі народжуємося і помираємо голими.

А ступити крок назад часто буває дуже корисно. Все, що нам потрібно для щастя, вже є. Світ ловить всіх нас, зокрема і мене. Я нічим не ліпший від інших, я не мораліст, не дидаскал, маю чимало вад характеру. Але принаймні чимраз частіше пронизливо розумію, що щастя – всередині людини, а не назовні.

Вибачте, пане Степане, але не можу не запитати. Ходять чутки, що ви небайдужий до алкоголю?

А хто ж до нього ставиться байдуже? (посміхається) Якщо цілком серйозно, то алкоголь у невеликих дозах є ліками, бо розслаблює сковану чи знервовану людину. Але вся біда в тому, що до алкоголю наступає звикання і що це розслаблення приходить надто легко.

Я через особливості власного характеру завжди був у категорії ризиків щодо спиртного. Якийсь час навіть цілковито не вживав алкоголю майже 10 років, від кінця 2007-го до 2016-го. Потім так трапилося, що потроху вживав, але вже без молодечого буйства.

Зараз практично не п’ю. Тут найважливіше – певний внутрішній спокій, який вирішує все. Бо що таке пристрасть до алкоголю, як не бажання заповнити всередині якусь порожнечу, маленьку чи велику? Саме тому він викликає залежності, по-своєму подібні до куріння, наркотиків чи важких любовних залежностей тощо.

Григір Тютюнник секретом творчості назвав «повну душу болю». Лише страждання здатне витворити справжній письменницький талант?

Це знову ж таки дилема, на яку не може бути однозначних відповідей. Так, і російський Достоєвський, коли його спитали, що потрібно, щоб стати добрим письменником, сказав: «Страдать». З одного боку, наче моїй творчості, де так багато йдеться про страждання і неврози людини, пасує ця теза. Але я завжди задумувався, чи необхідні письменнику страждання. Так, душевний біль щось вивільняє, надає творчості неповторних відбитків. Але це ще за умови, коли автор має літературний талант, адже багато людей по-своєму страждають. Напевно, чи не кожен із нас.

Наприклад, я переконувався і вперше це насмілююся сказати. Я бачив, що моя творчість по-своєму однобока, що відбиток страждання щось додає їй, але і щось суттєве забирає. Життя, відбитком якого є література, має значно багатшу палітру, ніж сіро-чорний колір страждань. Проте, тут є важливим внутрішній стан письменника, його душевна праця над собою, вміння пробачати і відпускати якісь події чи стани.

Словом, я вважаю, що кожен автор, безумовно, повинен знати на власному прикладі, що таке страждання, бо він не паяц. Але, з іншого боку, гармонію великої літератури, крім окремих випадків, витворює найрізноманітніша картина життя. Я, до речі, маю тут на увазі прозу, бо поезія живе за іншими законами.

У «Канатохідцях» ви розповідаєте про письменницькі неврози. Великий Письменник справді неодмінно є невротиком?

Ця дилема пов’язана з попередньою. Так, серед письменників зокрема, а митців загалом є чимало невротиків. Але ще Карен Хорні, яку називають найкращим фахівцем XX століття із неврозів була переконаною, що талант і невроз не обов’язково мають іти у парі.

Ба більше, я вважаю, що невроз шкодить таланту, його спустошлива дія на душу письменника певною мірою збіднює талант. Тобто невроз і літературний талант чи навіть геніальність не обов’язково мають бути синонімами, незважаючи на колись уже популярну книжку Чезаре Ломброзо «Геніальність і божевілля» або Макса Нордау «Виродження», звідки ця синонімічність закріпилася у масовій свідомості.

 

Як рятуватися від творчих криз? Що є для вас джерелом сили та натхнення?

Ох, скільки насправді можу говорити і про творчі кризи, які називаю душевним спустошенням, і про індивідуальні способи їхнього подолання!

Дуже пунктирно: мені свого часу шкодив алкоголь, примітивізуючи написане. Саме тому фактично усе, написане мною, створено без алкогольного стимулятора. З іншого боку, куріння, шкодячи здоров’ю, мені допомагало писати, нехай і штучним розширенням судин головного мозку. Таки існує певна розплата здоров’ям за літературу….

Після тромбозу артерії на правій нозі я покидав курити, напевно, кілька літ, не курив по кілька місяців, потім зривався знову. Але врешті покинув і тепер не палю вже більше п’яти років. Втім, іноді потрапляю у такі стани, що хочеться курити. Але лише як пам’ять про дим. Також я намагаюся дуже помірковано ставитися до алкоголю.

Наскільки можу, активно займаюся спортом. Намагаюся багато ходити пішки кожен день. Думаю, що в Івано-Франківську навіть ті, хто не знають, чим я займаюся, впізнають чоловіка із рюкзаком на плечах, який багато ходить пішки – це я. Трошки припинив бігати, але чекаю, щоб потепліло – біг треба відновлювати. Також намагаюся займатися медитаціями – це окрема тема.

Окрім цього всього, дуже важливо виробити вміння відпускати погані думки і неприязнь до людей, будь-які форми заздрощів, гніву. От тут у мене (і думаю, у переважної більшості людей) неоране поле душевної роботи. Можу сказати, що моя «оранка» триває з перемінним успіхом, але безперервно.

Вам подобається викладати в університеті? Чи студенти бували прототипами ваших героїв?

Загалом люблю. Бо який хосен щось трохи знати про літературу і тримати ці суб’єктивні знання в якійсь уявній вежі зі слонової кістки? Раніше, коли я був значно молодшим, то бувало навіть так, що читав лекцію (як донині пам’ятаю – про Василя Стуса), захопився, цитував його вірші напам’ять і незчувся, як одна студентка-заочниця… заснула. Це був одиничний випадок такого гіпнотичного впливу мого голосу на сон (посміхається).

У моєму першому романі «Інфекція» два брати-студенти, Остап і Назар Кисільчуки, є одними з головних героїв роману. Також йдеться про студентський період життя героїв Анни та Івана і в романі «Руйнування ляльки». У романі про Василя Стефаника «Троянда ритуального болю» йдеться про його шкільний і студентський періоди, зокрема навчання у Кракові. Все не перелічиш… Як же ж без них, студентів, обійтися?

Ви прийшли у літературу як поет, тепер же в світ виходять лише нові прозові твори. Чи пишете зараз вірші?

Так, був учасником колись доволі популярного на початку 90-х літгурту «Нова дегенерація». Вийшло три поетичні збірки. У 1998 році перестав писати вірші. Потім близько двох років навіть не читав поезії, отримавши якусь травму самовідлучення. Гомбрович подібні стани навіть називав «поетоненависництвом».

Я ж їх назвав інакше. Мій другий роман був про поета і називався «Жертвопринесення». Це роман про крихкість, непотрібність і водночас велич поезії. На відміну від першого роману «Інфекція», «Жертвопринесення», по-перше, із великими труднощами був надрукований лише через п’ять років після написання – у 2007-му маленьким видавництвом «Тіповіт», а по-друге, був зустрінутий читачем прохолодно, не рахуючи тих, що полюбили мою прозу і тому читали практично все. Мене дехто звинувачував, як і після третього роману «Тотем» (написав 10 романів, пишу 11-й), у натуралізмі, фізіологізмі тощо. Частково, міркую, ці закиди були слушними. Але і «Жертвопринесення», і «Тотем», і четвертий роман «Руйнування ляльки» можна адекватно сприймати лише як цілісність тексту. Звісно, що зростала і кількість моїх читачів.

Також я почав писати есеїстику, сотворивши аж три книжки. До віршів так і не повернувся. Не виключаю, що цілком перестану писати. Є час на розмову, є час на мовчання…

У повісті «Бийся головою до стіни» є автобіографічні елементи?

Я очікував цього запитання. Є відомий літературний афоризм: «Проза або автобіографічна, або нудна». В якомусь сенсі кожен автор прози пише власну біографію. Якщо це не у прямому сенсі якісь варіації автобіографії, то принаймні це біографія і кардіограма власної душі (даруйте таке псевдокрасиве формулювання).

Це ж стосується мене. У повісті «Бийся головою до стіни» – таки ви тонко відчули! – автобіографічних мотивів є більше. Але це ж не щоденник. У повісті йдеться про важку психологічну історію стосунків сина і батька. Повість спершу була надрукована у луцькій «Твердині», а нещодавно перевидана видавництвом «Дискурсус».

У вас є суперники, з якими конкуруєте?

Так – це я. У літературі, якщо не прив’язуватися до вузьких егоцентричних суджень, на які, на жаль, страждають багато письменників, є місце для всіх. Інша справа, що, здається, ніколи раніше не функціонувало так багато графоманії, яку я називаю «фейсбук-література». Звісно, що і в соціальних мережах можна прочитати талановиту поезію чи прозу, але якщо брати у відсотковому співвідношенні, то стає лячно від майже повної втрати критеріїв, малоосвіченості та підвищеної самооцінки частини людей, які називають себе письменниками. І смішно, і грішно.

Як зараз кажуть, ніша психологічної прози та есеїстики, в якій я працюю, має талановиті твори, але я можу зробити лише те, що можу зробити я. А конкурувати зі своїми лінощами, завеликою чутливістю до дрібниць, втомою, певними особливостями характеру або задавненими звичками не завжди легко. Але я ще маю багато літературних планів – і думаю, що якось вдасться вести поєдинок, який би підтримував рівновагу на терезах, зі своїм найпідступнішим конкурентом – Степаном Процюком.

Всіх письменників із літературним талантом, я шаную. У кожного свій шлях.

Ви покинули Спілку письменників України, яка є для вас відлунням комуністичного минулого нашої історії. Які наслідки мав для вас цей вибір?

Я шкодую лише про те, що не зробив цього раніше через певні причини. Треба, передусім, пояснити, що в мене у зв’язку з цим якась давня, ще дитяча, травма. Мій батько як колишній політв’язень у 70-х роках, коли я був ще підлітком, часто бував у розпачі, вже не вірячи в розпад СРСР. Жили ми дуже скромно в усіх аспектах. Батько часто повторював, що деякі спілчанські письменники «грають у більярд», коли політв’язні СРСР мордуються в тюрмах та психушках. Потім у зв’язку із розпадом СРСР батько закликав мене вступати у Спілку письменників, сподіваючись, що вона докорінно зміниться.

Я був у Спілці багато років, фактично не зважаючи на це. 9 березня 2017-го року все ж припинив це заняття. Якраз писав роман «Травам не можна помирати», де одні із героїв, поети Крилатий і Крислатий, нівечать свій талант заради комфорту. У цьому романі одним із головних героїв виступає українська радянська Спілка письменників. Я відчув, що не маю морального права далі писати роман, перебуваючи у Спілці навіть номінально. Хочу ще сказати, що в мене немає серед спілчан людей, яких я би ненавидів чи щось подібне. Це було, як ви бачите, пов’язано з довгою історією переконань, родом із дитинства…

У 2017 році було презентовано короткометражний фільм «70-ті», знятий за романом «Травам не можна помирати». Які ще книги ви мрієте екранізувати?

Екранізація моїх книг практично не залежить від мене. Від короткометражного до повноцінного художнього фільму ще дуже велика відстань. Зараз за мотивами мого роману пишеться сценарій. Але лише Господь достеменно знає, коли буде і чи буде фільм на основі «Травам не можна помирати», де, до речі, одна із сюжетних ліній – історія життя і смерті у психіатричній лікарні молодого поета Максима Томиленка, якому аж у Москві був поставлений діагноз «маниакально-депрессивный психоз на почве навязчивой идеи украинского языка»…

Нині ви працюєте над романом «Пальці поміж піском». Розкажіть детально про процес творення: він схожий на промінь натхнення, що сходить на митця, чи є радше клопіткою працею, що забирає усю силу і увагу?

«Пальці поміж піском» – це роман про 50-ті роки. Це ще 20 літ тому після «Травам не можна помирати». Знаєте, я почав писати цей роман через кілька місяців після завершення «Травам…» Останні роки Сталіна, метастази його впливу на життя в УРСР у першій половині 50-х у багатьох главах, богошукання, заплутана і психологічно складна і багатошарова любовна історія, яка проходить червоною ниткою через роман…

Так-от, про процес творення. Скоро буде знову три роки (бачу, що три роки писати новий роман для мене останнім часом стає звичною цифрою), відколи я занурений у 50-ті. Це ще по-своєму важчий матеріал, ніж у романі про 70-ті. Так що не доводиться говорити лише про благодатні та добровісні промені натхнення. Також я не можу похвалитися чи поскаржитися, що роман забирає всю мою увагу і всі життєві сили. Це, зрештою, неможливо в наших сучасних обставинах життя.

Але, знаєте, істина десь посередині – поміж клопіткою працею і таки час від часу відвідинами підйому сил, радості, щастя творення – тобто натхнення, яке ще не забуло про мене.

До речі, я ще не маю з жодним видавництвом контракту стосовно видання цього роману, тому був би радим розглянути пропозиції видавців.

У Гілберта Честертона читаємо: «Є тільки один гріх – казати, що сірим є зелений листок». Що, на вашу думку, є найбільшим гріхом сучасної людини?

Ох, у кожного власна історія із гріхами, якщо це слово повністю передає всі відтінки значень відчуття мук, провини, спресованого відчаю…

Якщо говорити у вузькому особистісному вимірі, то для мене неприйнятний гріх гонитви за матеріальним. Я із сестрою Оксаною виріс у сім’ї, де матеріальному приділялося небагато уваги. Звісно, що я є сином своєї доби, від якої неможливо бути вільним. Але я не набув (на жаль чи на щастя?) дебелих статків. У цьому кожен може переконатися: запрошую в гості.

Також це гріх гордині, напевно, найважчий, бо працює проти самої людини, викривлюючи для неї світосприйняття і відчуття інших людей. Людина, одержима гріхом гордині, здається, не усвідомлює власної скінченності. Сьогодні вона начебто напівбог чи півбогиня, якій всі зазирають до рота, а через якийсь час вона, бідолашна, корчиться від нападів болю і хворіб. А від смерті не рятують жодні статки та здобутки.

Сучасна людина, за незначними винятками, відмовилася від широти і глибини пошуку, якщо не зважати на винятки. Ми женемося за обгорткою і на цій дорозі безнадійно втрачаємо щось дороге, навіть рідне …

Розмовляла Наталія Дідух



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

23.08.2019|14:33
Виходить друком книжка оповідань, написаних Олегом Сенцовим в ув’язненні
22.08.2019|16:22
Книгу про карпатську магію презентують на Львівському форумі видавців
22.08.2019|14:21
Українські митці «зазвучать» у трьох містах Швейцарії
22.08.2019|13:36
Зірка української журналістики Олег Вергеліс потребує нашої підтримки
22.08.2019|13:10
Літературний Кураж Базар: Jamala, Карпа та книжки 50-ти видавництв
21.08.2019|11:04
Український ПЕН та Києво-Могилянська Бізнес-Школа запрошують на церемонію нагородження лауреата Премії ім. В. Стуса
20.08.2019|18:08
У видавництві «Абабагаламага» побачила світ книга поезій Василя Голобородька «Яблуко добрих вістей»
20.08.2019|18:05
«Еспресо. Вибір читачів 2019» назвала фіналістів премії
20.08.2019|14:57
«Химерні паралелі»: концерт камерної музики у Чернівцях
20.08.2019|14:51
У Вінниці оштрафовано підприємицю, яка без дозвільних документів продавала книжки країни-агресора


Партнери