Сам автор, зрозумівши, що Росія не зупиниться, а буде й далі наступати на Україну, "усвідомив, що традиційними методами війни та дипломатії нам ніколи не здолати ворога". І тому в своєму романі він зображує альтернативу всьому тому, що вже було задіяно і Заходом, і Україною в їхній боротьбі проти російського агресора. "Ідея "Ворогу, або Гніву Божого" було запозичена мною з досвіду роботи ізраїльських спецслужб, коли після загибелі спортсменів під час Мюнхенської Олімпіади 1972 року, тодішній прем´єр-міністр Ізраїлю Голда Меїр прийняла рішення вчинити фізичну ліквідацію усіх причетних до того страшного терористичного акту", – дізнаємося ми про історію створення цього незвичного для нашого літературного сьогодення тексту, в якому здебільшого – опис революційних подій та аналітика Майдану. 

Натомість у "Ворогу" все більш радикально. Цей роман – про "український Моссад" (Моссад – політична розвідка Ізраїлю – ред.), чи пак групу ліквідаторів, яка вираховує, знаходить і тихо знищує внутрішніх ворогів України – тобто про таких собі офіційно дозволених месників. Однак виникає питання: попри так само офіційне керівництво групи – з офіційними посвідченнями, конспіративними квартирами, зброєю та іншим "прикриттям" – з кого формується її кістяк? Невже виключно з головорізів-молодців, які за будь-якого режиму готові "служити Україні" за контрактом? Насправді ж іноді добирають їх також з колишніх вояків, ветеранів і навіть інвалідів – один з таких незнищенних козацьких кадрів потрапляє до групи просто з вулиці, де його відбивають у поліцейського патруля. Утім, не обійшлося без глибшого занурення в історію терористично-шпигунського питання, і на сцену боротьби з російським злом в романі виходить такий собі аналог легендарної Мата Харі, щоправда, з іншим "цивільним" фахом. Ближчим до нашого "диверсійного" часу, коли шпигунка не обов´язково має бути професійною спокусницею, щоби дістатися президентського кабінету. Адже, як дізнаємося з роману, "Вашингтон добряче попрацював над операцією, яку він ніколи не зміг би реалізувати без українців". 

Проте фінальна сцена зустрічі зі Злом сповнена як не еротичної, то вже точно демонічної напруги зрідні пригодам Джеймса Бонда. "Вона згадує як підійшла до нього, як грайливо тремтіли її руки та голос, як вона сказала йому про замах, який готують вороги. – Просто повірте мені, – сказала вона йому і витримала його тяжкий, суворий погляд. – Чому я маю тобі вірити? – спитався він її, прищуривши свої нечесні очі. – Не знаю. Мабуть, мені не байдуже, що буде з вами надалі. Вони хочуть вас вбити. Засилають фанатика-інваліда, обв´язаного тротиловими вибухівками прямо на Червону площу. Смертник буде грати роль ветерана ДНР. Його проведуть без жодних перешкод. Ворог вже близько і він прагне вашої смерті, пане президенте. Він нічого не сказав на те. Пройшов кабінетом, сів у своє президентське крісло, підняв слухавку одного з телефонів спецзв´язку і промовив до когось, кого вона не могла бачити в ту мить: – Готуйте наказ про звільнення голови Адміністрації Президента. Новим головою з сьогоднішнього числа стає Ірина Максимівна Ясинська". І тут би нам завести мову про ретроспекцію героїчного образу жінки в літературі – від Роксолани в султанському гаремі до ненаписаної історії Надії Савченко – але поки що зупинимося на пригодах українки в Кремлі. Тим паче,  що основну роботу зі знищення ворогів у романі все ж таки виконують чоловіки.