Re: цензії

05.08.2022|Тетяна Дігай, Тернопіль
Енциклопедична трилогія про Чортків
05.08.2022|Валентина Семеняк, письменниця
Чому? Навіщо? За що?
Режисерка жовтого катарсису
31.07.2022|Людмила Даниленко
«Якщо на селище напали чужі…». Читайте «Чорний хліб» Фоззі
29.07.2022|Ярослав Мотика, скульптор, лауреат Національної премії імені Т. Шевченка
Можна лише дивуватись, що є такі поети як Ігор Павлюк
20.07.2022|Василь Кузан
Час усвідомити
12.07.2022|Альона Радецька, Хмельницький
«Картка Марії» Олександра Козинця як можливість самопізнання
12.07.2022|Василь Кузан
Епоха Павлюка
21.06.2022|Марина Сушко
Шамани слова
«Я нічого більше не хочу, лише писати…»

Літературний дайджест

Остання антиутопія?

Література як бічний ефект політаналітики.

На полицях книгарень з’явилася новинка у майже відсутньому в українській літературі жанрі: антиутопія Сергія Постоловського «Остання справа полковника Принципа» (К.: Самміт-Книга). Автор — професійний політичний аналітик, який здобував освіту юриста-міжнародника, зокрема і у Сполучених Штатах. Захистив дисертацію за проблемами сучасного тероризму. Нинішній «політично-шпигунський роман з елементами футуризму» (авторське жанрове означення) — вже третя його книжка, що утверджує С. Постоловського серед іншого фахового реєстру, поміж вітчизняних письменників.

Таких книжок, як «Остання справа полковника Принципа», в сучасній українській літературі не більше п’яти. Аби збагнути, з чим маємо справу, варто повернутися на два роки в минуле.

Книжковий сезон 2011-го пам’ятний літературною дискусією — доволі рідкісним нині комунікативним феноменом. Спровокували її два тексти, що з’явилися майже водночас: «Хронос» Тараса Антиповича та «Час смертохристів: Міражі 2077 року» Юрія Щербака. Обговорювали природу антиутопії. Те, чого в українському письменстві ніколи не було.

Якщо максимально спростити, то антиутопія — це літературна презентація альтернативних політичних прогнозів. Альтернативні сценарії для комуністичної утопії у СРСР трактувалися як тяжкий злочин, а отже, подібні книжки вийти просто не могли. Словом, в «Українській радянській енциклопедії» терміну «антиутопія» немає.

З’являється він 2001-го в «Енциклопедії сучасної України», причому стаття починається симптоматично: «У сучасній теоретичній думці не існує усталеного визначення А». Під цим оглядом до антиутопій стали зараховувати невиправдано велику кількість творів, починаючи з домодерних часів (наприклад, «Левіафана» Т. Гоббса або «Мандри Гуллівера» Дж. Свіфта). Пізніше вийшла «Літературознавча енциклопедія» (2007), де йдеться про «поліжанрову специфіку» напрямку, і на цій підставі антиутопіями проголошено книжки В. Кожелянка, О. Ірванця, Г. Пагутяк, значну частину наукової фантастики. І лише по тому, як опубліковано згадані твори Т. Антиповича та Ю. Щербака, стало ясно, що насправді являє собою сучасна українська антиутопія: літературне моделювання змін у масовій свідомості під тиском неадекватних дій української влади. Сергій Постоловський зі своєю «Останньою справою полковника Принципа» — третій у цьому списку.

Третій, якщо виходити з літдискусії 2011-го. Насправді — четвертий. Бо 2008–2009-го у Санкт-Петербурзі вийшла тетралогія дніпропетровського письменника Яна Валетова «Нічия земля». Фактично перша українська антиутопія, котру українська критика «не помітила» з двох причин: по-перше, через свою традиційну неувагу до російськомовної літератури України («на слуху» лише ті, що «на виду» — А. Курков, Л. Лузіна, О. Бузина); по-друге, твір одразу потрапив у «фантастичний» контекст (де, до речі, здобув кілька головних НФ-нагород), який ця критика не вважає вартим аналізу.

Дебютував Сергій Постоловський того самого 2011-го. Російськомовною повістю «Алмазы Родины» (К.: Ніка-Центр) — і через те саме зверхнє ставлення до російськомовної прози її не було відрефлексовано. Утім якихось літературних ексклюзивів там і не було. Автор — професійний політолог — спробував змалювати корупційні схеми, вмонтовані у саму суть української держави, не аналітичною запискою (яка фігурантам цих схем, ясна річ, до одного місця), а засобами детектива-бойовика, що більше впливає на масову свідомість. Натяків на майбутню антиутопію там не було ніяких, хіба що зойк головного персонажа: «После «оранжевой революции» я не верю никому из политиков».

Наступного року вийшла друга книжка Сергія Постоловського — вже українською — «Ігри негідників» (Л.: Піраміда). Мізансцена: «В Україні — розчарування у демократії», а навкруги — «нахабні росіяни. . . ненависні янкі». Це був так само політичний екшен, де за головного героя СБУшник Чигрин — український Рембо («не пробачати образ нікому — залізне правило, завдяки якому підполковник Чигрин ще досі ходив по цій грішній землі»), котрий з часом перетворюється на «хрещеного батька» латентної опозиції до влади. Тут є все: Афганістан, Горбачов, Чорнобиль, ЕТА, Бен Ладен, 11 вересня в Нью-Йорку — бракує хіба визнання, що терористичну добу породила більше Росія, аніж Америка. Але то «закон жанру» — колишній старший офіцер КГБ-СБУ не може собі такого помислити. Зрештою, «Ігри негідників» так само не увійшли до мейнстріму українського політичного роману — радше автор позбувся цим твором власних політкомплексів.

І ось новий твір С. Постоловського, який різко відрізняється від попередніх і засвідчує серйозність його претензій бути одним із творців сучасної антиутопії. «Остання справа полковника Принципа» — зовні чисто шпигунський роман в дусі Юліана Сємьонова або Джона Ле Карре (пам’ятаймо про «поліжанрову специфіку» антиутопії). Сюжетний стрижень — розпад національних держав під тиском транснаціональних корпорацій (привіт Карлу Марксу). Тут і «Республіка Півострів Крим... як новий офшор», і «Східно-Донбаська префектура, яка все ніяк не може вирватись до Росії», і вступ України до Європи досі триває, і Росія на три роки відключила газ.

Порівняно з попередніми текстами С. Постоловського відчувається дистанціювання від пропагандистських кліше (переважно в сентенціях персонажів) про американський «антидемократизм»: «На то вона і Америка, щоб демократія показувала, як хтось когось їсть в коридорах влади». Подибуємо тут і констатацію того, що «Росію ніхто не любить, але її природні багатства змушують світову спільноту лише гарчати росіянам у спину». Змальовано й цілком упізнавані нині технології тиску на Україну: «Нагнітання страху і апатії... Нам потрібна паніка. Ми маємо відслідкувати поведінку кожного». Написаний задовго до Другого Майдану, роман демонструє повністю здійснену прогностику: «Спочатку створювалася проблема для українського керівництва. За ним слідувала реакція демократичного Заходу. Коли негатив наростав і Європу з Америкою проривало натяками на практичні дії, то одразу, сам собою, на поверхню спливав варіант «слов’янського братства». Керманичі з Києва починали думати про зближення з Москвою».

Книжку С. Постоловського від відомих зразків шпигунського роману відрізняє акцентація на тому, що сила не у м’язах чи секретних інструкціях, а у знаннях. Навіть лідер злочинного ТНК «Гуров почав вчитися. Англійська, французька, іспанська, економіка і політологія, маркетинг, психологія та паблік рілейшнз».

Звичайно, бандити залишаються бандитами. Як і колишні кагебісти, які діють, ніби є членами таємного товариства «Голодний кролик атакує» (див. однойменний минулорічний фільм із Кевіном Кейджем): «Столичні гості не барилися, а одразу приступили до справ. Хтось навіки вічні спочив на морському дні, когось відправили до колонії суворого режиму чи то до Харківської області, чи то до Запоріжжя. Комусь Принцип власними руками зламав шию. Когось Гришко Стрижак забив ногами до смерті, а на прощання ще пострибав на голові. Кримське керівництво залишилося задоволеним таким розвитком подій. Публічно засуджуючи «нову кримінальну хвилю», врешті-решт усе списали на внутрішні протиріччя криміналітету, що дозволило вигнати з півострова кілька десятків найнебезпечніших злочинців».

Залишаю читачеві самому упізнати нинішніх діючих осіб з істеблішменту, які прозоро змальовані у книжці. Власне, ідеться не так про конкретних осіб-прототипів, як про подальші клони. Ідеться про небезпеку повторення, проти якої і постає будь-яка антиутопія. С. Постоловський застерігає масового читача проти того, чого не зміг донести окремим політикам, будучи штатним політологом. «Остання справа полковника Принципа» — це твір-пошук, який цілком відповідає визначенню сучасного литовського філософа: «Три видатні автори антиутопій двадцятого століття — Євген Замятін, Олдос Гаслі й Джордж Орвел... шукають те, що відкрили у своїх працях із соціальної та політичної філософії такі мислителі XX століття, як Ганна Арендт, Сімона Вейл, Льюїс Мамфорд, Ісая Берлін, Лешек Коляковскі» (Леонідас Донскіс. Влада та уява. Студії з питань політики та літератури. — К.: Спадщина, 2012). Ніяк не ототожнюю нашого автора з класиками, але робить він те саме.

Антиутопійні фрагменти подибуємо у багатьох сучасних творах. Окрім уже згаданих, це і «Гибель Киева» Валерія Грузина (2008), і «Труба» Анатолія Крима (2011), і «Бот» Макса Кідрука (2012). Але у С. Постоловського це не кон’юнктурне долучення, а свідома трансплантація фахової прогностики. Антиутопії виникають там і тоді, де і коли сучасний режим виходить за межі добра і зла. Роман «Ми» Євгенія Замятіна з’явився 1920-го, коли стала зрозуміла терористична природа більшовицького режиму; роман «1984» Джорджа Орвела вийшов на самому початку Холодної війни, коли виникла небезпека авторитаризму в Британії. І у Тараса Антиповича, і у Юрія Щербака ідеться про вкрай небезпечні наслідки спадкоємних режимів Кучми-Януковича-Путіна. Коли писалася «Остання справа полковника Принципа», перспективи подолання режиму «проффесора» були примарними. Коли ця книжка виходить у світ, усе змінилося. Хтозна, може нарешті українська влада нормалізується, і список українських антиутопій зупиниться на короткому рядку: Валетов–Антипович–Щербак–Постоловський. І слава Богу!

А Сергій Постоловський, гадаю, знайде читача своєї улюбленої форми — шпигунського роману. Коли у «Полковнику Принципі» він описує, як п’ятірка «сильних світу сього» завойовує світ, відчувається його власна мрія — підкорити світ літературний. Чом би й ні — Кокотюсі ж удалося.

Костянтин РОДИК  



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери