Тема Майдану в сучасній літературі набуває все ширшого розвитку, і порівняти це можна хіба що з різного кшталту хроніками війни. Виходять книжки з "мирними" і "воєнними" сюжетами, розглядаються передумови Революції гідності, перебіг подій на Майдані та залаштункові ігри довкола нього. І навіть постфактум-аналітика щодо "пекла війни на Донбасі" нещодавно побачила світ. І всюди в цих книжках – про те, як змінювалися профілі нашого люду – не у Фейсбуці, а на очах всієї країни, ба навіть всього світу – у "вертепному" дійстві революційної історії. Адже саме з вертепом порівнюють нині існування на Майдані високих ідей поруч із темними пристрастями.

Олена Захарченко. Вертеп. #Роман про Майдан. – К.: Нора-друк, 2016

Авторка цього незвичайного роману про нещодавні революційні події, які змінили світ, недаремно вважає, що кожне історичне дійство відбувається на двох поверхах вертепу. На верхньому – героїзм, зрада, самопожертва та на­ціональні символи. На нижньому – прості людські взаємини. Тож, як нам нагадують, "спершу була ейфорія, коли людей було повно, люди зу­стрічалися й обіймалися, люди приїхали з різних міст, люди були старі й молоді, усякі різні, але всі веселі, і всі були раді, що тут опинилися сьогодні". А потім, як нас попереджали, назовні виринали "відчай, дрібні шахрайства і задавнені комплекси". Адже будь-яка Революція – це не лише барикади і виступи зі сцени, це також обов’язкова межа в особистих стосунках у вчорашніх приятелів, друзів і навіть коханців, а також тихий голос в глибині душі. Але спочатку, звісно, здивування, дитячі пустощі, нерозділене кохання, просто цікавість до незнайомих людей: "– Знаєш, кого я бачив? – раптом перебив сам себе Омелько. – Я бачив учора цю саму вашу подружку, Вітку, з якою ви з Тарасом в універі вчились. Я її по фотографії з фейсбуку пізнав, я якраз перед тим лазив по її профілю! – Нащо тобі її профіль? – питала і сміялася я. – Чого ти там лазив? – А мені подобається знаходити профілі всяких цікавих людей, тобі ні?".

З роману про Майдан, якщо чесно, можна скласти портрет нашої юної епохи не лише в профіль, а чи в анфас, а взагалі на тлі історичних декорацій та на зразок оптимістичної трагедії.

Сергій Постоловський. Ворог, або Гнів Божий. – Х.: Фоліо, 2016

Народні месники в цьому романі насправді мають службове прикриття, конспіративні квартири, мережу агентів з ідеологічної та бойової роботи, що надає твору більш таємничого шарму і відтінку. Тобто це не просто політичний бойовик і детектив, але й безперечна психологічна драма ідей, подій, характерів в колі… ліквідаційної групи, такого собі "українського Моссаду". Поки що в ній діють "внутрішні" органи Системи, в якій вкрай рідко, але іноді таки трапляються "людяні" слідчі, адвокати та інші "правоохоронці" (людяної поліції там за визначенням бути не може, бо лише справжні кати потрібні, ви праві, за будь-якого режиму). Вони, ці органи, спершу втомлено "роз’яснюють" нам – вже не наші права, на зразок американських поліціантів – а нашу власну політичну історію, і це, погодьмося, безперечний прогрес супроти снайперів на Майдані. Чи, скажете, ні?

"Нас називали українцями, хохлами, малоросами, бандерівцями, фашистами, карателями та, врешті решт, хунтою, – нагадує "внутрішній" герой-службовець, – але правда була лишень в тому, що ми просто хотіли жити у своєму домі, з якого нас гнали кулеметні черги московського царя та неспроможність світової спільноти придушити його скалічені бажання". І вже потім зазвичай починається карколомне дійство.

Сергій Ухачевський. Легенди нескореної осені. – Л.: Кальварія, 2016

Цей роман про події на Майдан та поза ним – доволі жорсткий, суворий, відвертий до найменших нюансів. З одного боку, намети і барикади, а з другого – владні Банкової та Кремля, апартаменти Парижа і Відня. Саме звідти прибуває до Києва один з героїв роману, для якого Революція – розмінна монета і стартовий майданчик у владу.

"Під ним лежав у руїнах задимлений, понівече­ний Майдан Незалежності, обгорілий Будинок профспілок. Вирував народ, котрий цього дня переміг. Цей народ був на­лаштований рішуче. Хтось ставив нові намети, хтось слухав виступи зі сцени, хтось розносив їжу, інші шукали свої речі у спалених наметах, дехто взявся за прибирання. Все це димі­ло, зливалося у какофонію неприємного йому запаху, тому жевжик прикрив обличчя шарфом. – Что, не нравится, да? – звернувся хтось до нього. Він чомусь нервово пересмикнув головою і залився чер­воною фарбою. – А так, сынок, пахнет свобода… – продовжив голос поруч".

Загалом голосів тут багато, хоч сам автор на початку застерігає, що роман є породженням його фантазії та суб’єктивним поглядом на те, що відбувалося в Україні взимку 2013–14 років, і всі збіги власних назв, імен чи характерів є абсолютно випадковими. Утім, надто вже характерні – і самі герої, і їх промови за лаштунками Революції, щоби їх не можна було впізнати.

Алексей Никитин. Санитар с Институтской. – К.: Люта справа, 2016

Герої цієї книжки київського автора, який донедавна регулярно публікував інтелектуальні бестселери в Росії, і тепер вперше надрукувався в Україні, всі без винятку відомі і знайомі. Та й чи може бути інакше, якщо мова про події на Майдані в 2014 році?

Нехай навіть все починається в обласній психлікарні, куди приміщений головний герой, "бывший поэт и бывший редактор самого ху­лиганского киевского глянца". І зачиняючи за ним двері з табличкою: "Отделение погранич­ной психической патологии и психосоматических расстройств", ми вже здогадуємося, яка божевільня буде супроводжувати нашу подорож упродовж усіх чотирьох розділів книжки. Ну, і заодно по хвилях родинної пам´яті. З історичними зупинками в часі, коли, зачувши ім’я одного з предків героя "Грушевский добродушно, но очень иронич­но ухмылялся в бороду, а Винниченко демонстративно надевал соломен­ный брыль, изображая сонного дачника".

Не дивно, що "двоюрідного онука" цього радикального персонажа, що видав на початку ХХ століття перший в Україні самостійницький маніфест, крива сюжету вивела просто в жорстоку реальність. Саме так, під кулі снайперів на Майдан. І навіть його іронічний друг, який, власне, й розповів цю історію друг, немовби оминаючи всі жанрові умовності, в останньому розділі так само "обошел невысокое декоративное ограждение, отделявшее его от Майдана, и смешался с протестующими".

Міла Іванцова. Я тут живу. - К.: KM-БУКС, 2016

Існує такий зручний літературний спосіб розповідати історію сім´ї, роду і навіть династії: береться будинок, в його квартири "заселяються" герої з різними долями, і готово – соціальний зріз не те що "маленької такої компанії" можна представити, але навіть долю цілої країни в характерах живописати. Несподіваність цього роману полягає в тому, що в такий спосіб, виявляється, можна чимало персонажів з наського оточення вивести в герої сьогодення. Що й відбувається в історії з робочою назвою "Кинь-Грусть, або ріелторський роман".

З одного боку, вона про тендітну жінку, "що рухає нерухомість" у столиці, а з другого – роман увійшов у трійку переможців конкурсу Андрія Куркова "Євроформат". Дійсно, офісні будні, огляди квартир, спілкування з клієнтами, мешканцями і колегами, обов´язкові виробничі інтриги і навіть "справжнє кохання" – весь цей калейдоскоп мікросюжетов складається в симфонію типового "міського" роману. І це теж досить висока оцінка, оскільки їх у нас небагато – типових романів сучасної літератури, адже автори здебільшого в гостросюжетне чтиво мітять.

І хоч називається ця книжка "романом про маленьких людей у великому місті", але за сюжетним охопленням це справжній урбаністичний епос, міська сага і повноцінний "київський" архів. Тут є і кримінальна лінія, і проблема дітей і батьків (точніше, матерів), і прості життєві труднощі, що обертаються справжньою трагедією. Інакше тоді й бути не могло – адже авторка описує три осінні тижні, а насправді, це час, що наступив після весни першого Майдану і до заморозків другого, після чого багато що в житті цих людей змінилося. Ну, а поки... "– Що ти робити в ця країна, Танья? – запитує "нетутешній" герой "місцеву" головну героїню. – Я тут живу... Я без цього пропаду. Може, я теж тут для чогось потрібна... – усміхнулася жінка".

Ігор Бондар-Терещенко