21 листопада в Україні – День гідності та свободи. Пропонуємо огляд найновіших книг про те, як три роки тому українці відстояли свою свободу.
Тема Майдану в сучасній літературі набуває все ширшого розвитку, і порівняти це можна хіба що з різного кшталту хроніками війни. Виходять книжки з "мирними" і "воєнними" сюжетами, розглядаються передумови Революції гідності, перебіг подій на Майдані та залаштункові ігри довкола нього. І навіть постфактум-аналітика щодо "пекла війни на Донбасі" нещодавно побачила світ. І всюди в цих книжках – про те, як змінювалися профілі нашого люду – не у Фейсбуці, а на очах всієї країни, ба навіть всього світу – у "вертепному" дійстві революційної історії. Адже саме з вертепом порівнюють нині існування на Майдані високих ідей поруч із темними пристрастями.
Олена Захарченко. Вертеп. #Роман про Майдан. – К.: Нора-друк, 2016
Авторка цього незвичайного роману про нещодавні революційні події, які змінили світ, недаремно вважає, що кожне історичне дійство відбувається на двох поверхах вертепу. На верхньому – героїзм, зрада, самопожертва та національні символи. На нижньому – прості людські взаємини. Тож, як нам нагадують, "спершу була ейфорія, коли людей було повно, люди зустрічалися й обіймалися, люди приїхали з різних міст, люди були старі й молоді, усякі різні, але всі веселі, і всі були раді, що тут опинилися сьогодні". А потім, як нас попереджали, назовні виринали "відчай, дрібні шахрайства і задавнені комплекси". Адже будь-яка Революція – це не лише барикади і виступи зі сцени, це також обов’язкова межа в особистих стосунках у вчорашніх приятелів, друзів і навіть коханців, а також тихий голос в глибині душі. Але спочатку, звісно, здивування, дитячі пустощі, нерозділене кохання, просто цікавість до незнайомих людей: "– Знаєш, кого я бачив? – раптом перебив сам себе Омелько. – Я бачив учора цю саму вашу подружку, Вітку, з якою ви з Тарасом в універі вчились. Я її по фотографії з фейсбуку пізнав, я якраз перед тим лазив по її профілю! – Нащо тобі її профіль? – питала і сміялася я. – Чого ти там лазив? – А мені подобається знаходити профілі всяких цікавих людей, тобі ні?".
З роману про Майдан, якщо чесно, можна скласти портрет нашої юної епохи не лише в профіль, а чи в анфас, а взагалі на тлі історичних декорацій та на зразок оптимістичної трагедії.
Сергій Постоловський. Ворог, або Гнів Божий. – Х.: Фоліо, 2016
Народні месники в цьому романі насправді мають службове прикриття, конспіративні квартири, мережу агентів з ідеологічної та бойової роботи, що надає твору більш таємничого шарму і відтінку. Тобто це не просто політичний бойовик і детектив, але й безперечна психологічна драма ідей, подій, характерів в колі… ліквідаційної групи, такого собі "українського Моссаду". Поки що в ній діють "внутрішні" органи Системи, в якій вкрай рідко, але іноді таки трапляються "людяні" слідчі, адвокати та інші "правоохоронці" (людяної поліції там за визначенням бути не може, бо лише справжні кати потрібні, ви праві, за будь-якого режиму). Вони, ці органи, спершу втомлено "роз’яснюють" нам – вже не наші права, на зразок американських поліціантів – а нашу власну політичну історію, і це, погодьмося, безперечний прогрес супроти снайперів на Майдані. Чи, скажете, ні?
"Нас називали українцями, хохлами, малоросами, бандерівцями, фашистами, карателями та, врешті решт, хунтою, – нагадує "внутрішній" герой-службовець, – але правда була лишень в тому, що ми просто хотіли жити у своєму домі, з якого нас гнали кулеметні черги московського царя та неспроможність світової спільноти придушити його скалічені бажання". І вже потім зазвичай починається карколомне дійство.
Сергій Ухачевський. Легенди нескореної осені. – Л.: Кальварія, 2016
Цей роман про події на Майдан та поза ним – доволі жорсткий, суворий, відвертий до найменших нюансів. З одного боку, намети і барикади, а з другого – владні Банкової та Кремля, апартаменти Парижа і Відня. Саме звідти прибуває до Києва один з героїв роману, для якого Революція – розмінна монета і стартовий майданчик у владу.
"Під ним лежав у руїнах задимлений, понівечений Майдан Незалежності, обгорілий Будинок профспілок. Вирував народ, котрий цього дня переміг. Цей народ був налаштований рішуче. Хтось ставив нові намети, хтось слухав виступи зі сцени, хтось розносив їжу, інші шукали свої речі у спалених наметах, дехто взявся за прибирання. Все це диміло, зливалося у какофонію неприємного йому запаху, тому жевжик прикрив обличчя шарфом. – Что, не нравится, да? – звернувся хтось до нього. Він чомусь нервово пересмикнув головою і залився червоною фарбою. – А так, сынок, пахнет свобода… – продовжив голос поруч".
Загалом голосів тут багато, хоч сам автор на початку застерігає, що роман є породженням його фантазії та суб’єктивним поглядом на те, що відбувалося в Україні взимку 2013–14 років, і всі збіги власних назв, імен чи характерів є абсолютно випадковими. Утім, надто вже характерні – і самі герої, і їх промови за лаштунками Революції, щоби їх не можна було впізнати.
Алексей Никитин. Санитар с Институтской. – К.: Люта справа, 2016
Герої цієї книжки київського автора, який донедавна регулярно публікував інтелектуальні бестселери в Росії, і тепер вперше надрукувався в Україні, всі без винятку відомі і знайомі. Та й чи може бути інакше, якщо мова про події на Майдані в 2014 році?
Нехай навіть все починається в обласній психлікарні, куди приміщений головний герой, "бывший поэт и бывший редактор самого хулиганского киевского глянца". І зачиняючи за ним двері з табличкою: "Отделение пограничной психической патологии и психосоматических расстройств", ми вже здогадуємося, яка божевільня буде супроводжувати нашу подорож упродовж усіх чотирьох розділів книжки. Ну, і заодно по хвилях родинної пам´яті. З історичними зупинками в часі, коли, зачувши ім’я одного з предків героя "Грушевский добродушно, но очень иронично ухмылялся в бороду, а Винниченко демонстративно надевал соломенный брыль, изображая сонного дачника".
Не дивно, що "двоюрідного онука" цього радикального персонажа, що видав на початку ХХ століття перший в Україні самостійницький маніфест, крива сюжету вивела просто в жорстоку реальність. Саме так, під кулі снайперів на Майдан. І навіть його іронічний друг, який, власне, й розповів цю історію друг, немовби оминаючи всі жанрові умовності, в останньому розділі так само "обошел невысокое декоративное ограждение, отделявшее его от Майдана, и смешался с протестующими".
Міла Іванцова. Я тут живу. - К.: KM-БУКС, 2016
Існує такий зручний літературний спосіб розповідати історію сім´ї, роду і навіть династії: береться будинок, в його квартири "заселяються" герої з різними долями, і готово – соціальний зріз не те що "маленької такої компанії" можна представити, але навіть долю цілої країни в характерах живописати. Несподіваність цього роману полягає в тому, що в такий спосіб, виявляється, можна чимало персонажів з наського оточення вивести в герої сьогодення. Що й відбувається в історії з робочою назвою "Кинь-Грусть, або ріелторський роман".
З одного боку, вона про тендітну жінку, "що рухає нерухомість" у столиці, а з другого – роман увійшов у трійку переможців конкурсу Андрія Куркова "Євроформат". Дійсно, офісні будні, огляди квартир, спілкування з клієнтами, мешканцями і колегами, обов´язкові виробничі інтриги і навіть "справжнє кохання" – весь цей калейдоскоп мікросюжетов складається в симфонію типового "міського" роману. І це теж досить висока оцінка, оскільки їх у нас небагато – типових романів сучасної літератури, адже автори здебільшого в гостросюжетне чтиво мітять.
І хоч називається ця книжка "романом про маленьких людей у великому місті", але за сюжетним охопленням це справжній урбаністичний епос, міська сага і повноцінний "київський" архів. Тут є і кримінальна лінія, і проблема дітей і батьків (точніше, матерів), і прості життєві труднощі, що обертаються справжньою трагедією. Інакше тоді й бути не могло – адже авторка описує три осінні тижні, а насправді, це час, що наступив після весни першого Майдану і до заморозків другого, після чого багато що в житті цих людей змінилося. Ну, а поки... "– Що ти робити в ця країна, Танья? – запитує "нетутешній" герой "місцеву" головну героїню. – Я тут живу... Я без цього пропаду. Може, я теж тут для чогось потрібна... – усміхнулася жінка".
Ігор Бондар-Терещенко
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/digest//2016/11/22/171220.html
|
