Його добре знають не лише у Львові та Києві, поезії та драми автора перекладені російською, білоруською, польською, англійською, японською та іншими мовами світу.

Результат визнання – десятки літературних нагород, відзнак, премій. Нещодавно Ігор Павлюк захистив у Києві докторську дисертацію у галузі соціальних комунікацій. Сьогодні він – гість «Волинського Монітора».

– Пане Ігоре, нині багато хто про Вас говорить як про «золотого хлопця», котрий попри молодість уже встиг стати не лише вдалим письменником, а й іменитим науковцем. Важко було стати «ковалем» власного життя?

– Найважче жити так, щоби людям здавалося, що ти живеш легко. Насправді ж коли і де легко жилося круглому сироті?.. Правда, берегла мене, як я тепер відчуваю, сама природа: адже трагічно усвідомив я своє раннє сирітство аж десь у 30 років, коли стояв пізнього осіннього вечора самотнім на могилі мами... До того ж я себе не бачив збоку, не відчував ранимо якоїсь своєї ущербності. Це мене зберегло. Я спочатку хотів стати офіцером – вчився у Санкт-Петербурзі, у вищому військовому училищі... Коли переконливо для власного серця відчув себе поетом – захотів залишити його. Не відпускали. Такі були жорсткі тоді часи. Коли наполіг – відправили у тайгу: будувати секретну дорогу із засудженими. Потім, коли прийшла перебудова, – працював журналістом, навчався у Львівському державному університеті, захищав кандидатську дисертацію, потім – Київ, праця в Інституті літератури Національної академії наук України, захист докторської дисертації... між тим – робота у США, подорожі по світу... І книги, книги, книги... Читання чужих і публікація своїх, яких наразі 27 зібралося: поезія. проза, для дітей, наукові монографії...

– Мабуть, недаремно важливу роль у творчості Ігоря Павлюка займає польська тема. Наскільки добре знаю, то дідусь та бабуся, котрі Вас виховали, родом із Польщі і їх торкнулася трагічна доля вигнанців-переселенців?

– Так, вони щойно збудовану, шикарну на той час («під бляхою»), хату у селі Кулковичі біля Холма мусили зоставити. Туди переселився їх добрий сусід-поляк, із яким дід до самої своєї смерті ностальгійно листувався.

Про пресу того простору, де жили мої предки по маминій лінії (по батьковій – волиняни з-під Торчина) я видав кілька книг. «Польська» тема присутня у моєму щойно написаному романі «Буг», який готує до публікації журнал «Кур’єр Кривбасу». Поважно люблю творчість Адама Міцкевича, фільми Єжи Гофмана. Важливу роль відіграв у формуванні мого світогляду «Поневолений розум» та вірші нобелівського лауреата Чеслава Мілоша.

– Ваш творчий доробок вкрай багатий. До півстолітнього ювілею ще ой як далеко, а у власній скарбничці уже майже два десятки поетичних книжок, дві збірки прози, одна книжка із п’єсами, сім монографій, численні переклади на російську мову. У якій іпостасі бачите себе у найближчі роки, у чому хочете себе реалізовувати надалі?

– Ну, багатий доробок чи скромний – ціну йому складе суворий суддя – час. Дід мій завжди хотів, щоби я був священиком... То, може, нехай здійсниться воля його?.. Ще ж не пізно. Чи у пророки-проповідники піду… Як Сковорода. У пророки-стратеги. Їх менше б’ють, аніж пророків-тактиків. (Сміється, - авт.).  Жарт, звичайно. Без літератури я свого життя не уявляю. Вона – моя релігія.

Надалі буду своїм продюсером. Хочу відшліфувати, довести до пуття написане за 25 років. Писати казки. Подорожувати. Підтвердити слова свої, красиво сказані, добрими ділами. Маю заповітну мрію. Але заповітне – заповідне, тобто інтимне...

– Ваші твори перекладені вже багатьма мовами світу. Чи відрізняється іноземний читач Ваших творів від вітчизняного?

– Іноземний читач спочатку бачить у мені українця, а вже потім – письменника, а вітчизняний – навпаки. Хоча не так уже багато перекладено, як би хотілося... Нині виходить у престижному нью-йоркському видавництві «CreateSpace» моя спільна з Юрієм Лазірком (поетом нашого покоління, українцем за походженням, що живе в Америці) тримовна (англо-російсько-українська) книга віршів «Catching Gossamers» («Ловлячи осінні павутинки»), виходила в Україні у перекладах Івана Теплого та Андрія Бондаря «The angel (or) English language?: Книга віршів Ігоря Павлюка англійською мовою», був учасником (як автор) англо-української антології «Ukraine literature today (Українська література сьогодні)». Цілу книгу моєї лірики переклала російською і підготувала до друку в Росії поетеса Євгенія Більченко. Окремі мої твори перекладені ще польською, білоруською... На нещодавній конференції японці мій вірш «Дівчинка» демонстрували... Ірландський поет-бард Томас Мур цілу статтю англомовну про мене написав: «Спокуса доступності: Ігор Павлюк, поезія і мова як постімперська заява». Започаткований ще один серйозний міжнародний проект, але про нього пізніше казатиму – коли буде готовий...

– Ви вже стали лауреатом Народної премії ім. Т.Г.Шевченка, а ще – переможцем всеукраїнських літературних премій імені Василя Симоненка, імені Бориса Нечерди, імені Маркіяна Шашкевича, імені Григорія Сковороди, міжнародної літературної премії «Тріумф». Як Ви ставитеся до літературних нагород і премій?

– Загалом ставлюся легко, адекватно. Колись, правда, коли першу премію вручали – імені Василя Симоненка (головою журі був Іван Драч), то хотів відмовитися, боячись, що не зостануся сам собою. Мене переконали, що це нормально: ні Павлюк Симоненкові, ні Симоненко, мовляв, Павлюкові дороги не заступить... Тобто це той випадок, про який у народі кажуть: дають – бери... Правда, від однієї премії я таки відмовився.

Невручення Національної Шевченківської, на яку мене подавали тричі, а двічі я був номінантом, пережив важко тому, що вважав її святою ознакою недаремно прожитого мною життя.

«А що не зломить мене – те загартує», – гласить ще одна народна мудрість. Не зломило. І я тепер на цю «поразку» дивлюся, як на мою перемогу.

Про Андрія Малишка розповідають цікаву історію у цьому контексті. Мовляв, дали йому державну нагороду за поетичні публікації – медаль. Він приїхав додому похвалитися нею батькові, який доволі скептично ставився до вибору сином такого ризикованого і непевного життєвого шляху, як шлях у літературу, і відповів сумно Андрієві Самійловичу: «Дивно, сину. Якийсь ти несправжній поет. Тараса Шевченка за поезію в тюрму посадили, а тебе – нагородили...». Згадаймо, як ставилася держава до Лєрмонтова («Собаці – собача смерть», – сказав цар, дізнавшись про смерть поета), до Байрона, до Міцкевича... до наших справжніх поетів періоду «розстріляного відродження», до Василя Стуса...

Тому Народна Шевченківська премія (Залізний Мамай), лауреатом якої я став у 2008 році, – то те, що треба письменникові для збереження честі і гідності в Україні... А світові премії, надіюся, у нас іще попереду, як і майбутня чесна боротьба, подорожі та пригоди.

Розмовляв Віктор Яручик