Як крутити роман зі своєю країною? Як пояснювати перехожим, що говорити з Кобилячою Головою в реальному житті не божевільніше, ніж у казці? Як зібрати докупи історії свого роду, свого району, міста, дому і принагідно не перетворити все накопичене на висушений і непридатний для життя матеріал колекції. Про це міркує нова українська проза. Міркує, не впадаючи в показовий інтелектуалізм, а нарешті навчившись просто розповідати цікаві, смішні й драматичні історії. Інколи не без моралі наприкінці, яка подається прямо, як у байках, а інколи – просто залишаючи осад у читацьких думках.

 

Тетяна Петренко, Читомо

 

 

Ласкаво просимо до сюрреалістичного кошмару архангела Гавриїла. Чи Габрієля. Чи просто Габи, який насправді ніякий не архангел, а звичайний собі переселенець з Донбасу. Тобто як простий професор філософії, який чудово опанував українську, але через усі події на Донбасі, зміну дому і зміну мови (цього дому буття!), поїхав глуздом. Інакше навряд чи можна пояснити те, що за ним постійно ходить Кобиляча Голова, а мертві, замість того, щоб остаточно зникнути, перевтілюються на щось нове. Чи в Габи все-таки є щось спільне з тим самим кігтистим старшим янголом?

 

Таємниче слово «мондеґрін» із заголовка позначає неправильно почуте слово. А у виконанні Володимира Рафєєнка – це фантасмагорія, п’яний сон янгола, Овідієві «Метаморфози» в окупованому українському ландшафті й кошмар Аліси, яка стрибнула за кроликом до нори.

 

Серед іншого це роман із мовою і про мову. Адже блукаючи Оболонню Габа прочитує нам імпровізовану лекцію про філософію мову. І оскільки для Рафєєнка це перший роман українською, то місцями це (і водночас дещо іронічна) інтелектуальна рефлексія.

Коли дітей в школі вчать української мови – всі ці наголоси, подвоєння, винятки, подовження, русизми, їх і їхній – це все дурня. Мова – це не про правила. Мова, як натякав тисячі разів цитований Гайдеґґер, це дім буття. Габа ходить містом і вчить мову. Вчить не з підручників. І вчить не правила. Спостерігає за тим, які контексти тягне вживання тих чи інших слів. І тягне на собі своє минуле і своїх мертвих. Ми ж засвоїли з усіх родинних саг: якщо ти переселяєшся, своїх мерців доведеться забирати з собою. Здається, саме для цього в романі є дивовижний образ Кобилячої Голови, яка, як ми знаємо з казок, є чарівною помічницею, що дає всілякі блага тим, хто їй допомагає. Це посередниця між живими й мертвими, світом людей й іншими світами. І без неї додивитися страшний сон переселенця до кінця ніяк не вийде.

 

 

Здається, Калібан дещо еволюціонував. І не від Шекспіра до Фаулза, а крутіше. Калібан із роману «Б-52», Мирослав Шефер, носить дорогі костюми, п’є хороше вино й добре тямить в літературі. Коли ви підійдете до нього на виставці сучасного мистецтва (де він реально стовбичитиме перед картиною, а не перед дівчатами й вином), він усміхнеться і почервоніє. І ви самі не побачите, що він вже почав використовувати вас, насаджуючи на голку для метелика. Точніше, на стрижень сюжету своєї чергової п’єси.

 

Мирослав Шефер – ідеальний менеджер в досконало підібраному костюмі. Варто Шеферу повести бровою, і весь офіс відчуває наближення апокаліпсису. Але за оболонкою строгого демонічного Шефера живе наївний драматург, який хоче створити ту саму Книгу. Як ми сказали, Калібан свого часу начитався літератури і захотів будь-що створити шедевр.

 

Та, здається, Шефер недорозуміє одну життєву істину. Якщо всі стовбичать перед мистецькими творами, щоб знайти партнера для сексу, то Шефер займається з кимось сексом тільки для того, щоб отримати тему для твору. Це мистецький павучок, що випиває життєві соки своїх жертв, щоб перетворити не мистецтво на любов і життя, а людей на п’єси. Як партійна еліта з радянського світу – він випиває життєві соки з інших, щоб продовжувати своє існування. Але світ змінюється. І чи буде для Шефера місце в цьому новому світі?

 

 

Написавши «Бийся за неї», Сергій Жадан сумістив постать країни з типовим образом важливої жінки, яку треба боронити. Та що як подивитись на країну не як на беззахисну й пасивну кохану/матір/сестру? Якою є стосунки з країною з погляду жінки?

 

Хлопець Марти принципово не відкосив від армії, і цілком імовірно, що він потрапить в АТО. Не відкосив він, а проблеми починаються в Марти. Адже вона раптово для себе виявляє, що в неї роман не просто із хлопцем, а з втіленням усієї української держави. А крутити роман зі своєю країною – не те, до чого героїня була готова. Успішна HR з IT-компанії, в неї не було проблем із тим, щоб накупити багато дорогого одягу чи махнути на відпочинок за кордон. В неї не було провини перед нужденними чи особливих патріотичних настанов. І ні, перед нами не безпринципна дівчина, а продукт середовища й обставин, яка намагається пристосуватися до різких змін у її житті (й країні). 

 

Чи просто це, крутити роман зі своєю країною? І не в мирний час, коли ви просто ходите на побачення й домовляєтесь, як вам жити. А в неспокійні часи, коли всі вимагають від неї чекати на свого партнера з війська, допомагати нужденним і поводитись, як монашка. Ми фактично не бачимо хлопця Марти до його служби, але уявляємо, наскільки сильно і несподівано змінюється риторика цього персонажа. Він говорить, а давай я зроблю тобі дитину. Повторює фрази, що діамант на заручини – це обурливо, коли в країні війна. Безліч таких деталей збивають героїню з пантелику і змушують приміряти на себе незвичну й не дуже бажану роль. І життя Марти демонструє, як сильно вона не готова до цих дорослих і серйозних стосунків.

 

 

Знаєте, як на популярних англомовних бестселерах пишуть цитати з The Guardian чи якогось аналогічного видання? Мовляв, це «захоплива книжка, яка вкраде ваше серце» чи «ця історія змінить ваше життя». От саме такими фразами можна описати збірку оповідань Катерини Бабкіної «Мій дід танцював краще за всіх». Це книжка для читачів, які фанатіють від романів Фредріка Бакмана та щиро прагнуть історій, які змінять їхнє життя і змусять їх плакати.

 

Це маленькі щемкі оповідання, які б’ють по емоціях. Тут буде і шлюб з донькою ворога народу, і спогади про перше невміле плавання і недовисловлену любов між батьком і донькою, і багато інших щемких ситуацій. Оповідання Бабкіної схожі на популярні драматичні пісні, мелодія яких застряє в голові. Сила цих текстів – в їхній мелодраматичності й у деталях. Дешевий рубін, який є джерелом драматичних воєнних історій. Або синя купальна шапочка дівчинки – цінний спогад про батька. І з таких простих речей виростає великий чуттєвий всесвіт.

 

А ще крізь ці тексти проступає життєвий парадокс. Коли дідусь, який брутально бив шнуром від праски маму героїні, став для неї самої великим і прекрасним спогадом дитинства. Тож «по той бік пристрасті народжується ніж», а по той бік смерті, болю й ненависті одних людей – любов і всепрощення інших.

 

 

Якщо текст Бабкіної подає нам красивий і поетичний трагізм, то збірка оповідань Сенцова хоч і порушує багато схожих тем і торкається дитячих спогадів, але робить це не так прикрашено. Дитинство – світла пора, коли світ був широким, вчинки – лише добрими, а радянське морозиво за кілька копійок гріло серце? Наратор Сенцова на ці тези про райську пору дитинства дуже кривиться і розповідає, що взагалі-то, ні, все було не так. А якщо в когось було, то він/вона сам/а є творцем свого дитячого міфу. Бо насправді все було ось як. 

У коротенькій збірці подано щемкі й милі оповідання про хлопчика-відмінника, про дитячу радість від того, що тобі подарували собаку, чи біль від того, що ти потрапив до лікарні. 

Але світ дитинства постає не добрим та ідилічним. В цій книзі крізь дітей і рай дитинства проступає тваринна жорстокість. Хлопчик спонукає дитину із синдромом дауна викинути всі свої речі з вікна (і оповідач цієї історії засуджує себе за пасивне спостерігання й позицію невтручання). Або розповідається історія про бабусю, яку ніхто не любив, бо та товста, хвороблива й неприємна. Вона стає зайвим вантажем, від якого родичі просто позбулися, коли бабця перетворилась із людини на річ, що віджила своє. Або про ситуацію, коли відміннику підказують на іспиті розв’язання задачі, а він, так прагнучи свою п’ятірку, використовує їх, хоча відчуває, що це дуже неправильно.

 

Ці ситуації руйнують ідилічну картину дитинства (і розбирають по цеглинці правильну картину радянського дитинства), показуючи, який урок виніс оповідач зі свого життя. Тож якщо збірка Бабкіної концентрується на позитивній стороні таких історій, то Сенцов зосереджується на руйнуванні міфу й винесенні моралі із цих малоприємних дитячих епізодів.

 

 

Повоєнні роки в українській літературі – не найпривабливіший період. Це час, коли Розстріляне відродження вже полягло, а феномен шістдесятництва ще не з’явився. Однак в Роліті (кооперативі «Робітник літератури», що на вулиці Хмельницького в Києві) життя все одно вирує. Письменники не припиняють писати, варити картоплю на вечерю, закохуватись і плести інтриги.

 

Здається, «Клавка» створена для того, що під соусом перших любовних переживань 26-річної секретарки Спілки письменників Клави подати не найпривабливіший етап літ.процесу. Того самого, коли митці мали вести свій рід не від аристократичних предків, а від робітників з діда-прадіда. І коли письменники їли не буржуазні закуски з французьких романів, а заїдали тушонкою чарку горілки.

 

А у момент, коли читачі роззявляють рот від відвертих загравань до секретарки новенького в Роліті, якого, очевидно, вкоріняють «органи», Марина Гримич заодно з легким сюжетом проштовхує корисну інформацію про цю культурно-історичну епоху. Тож разом із любовними муками секретарки читачі ковтнуть специфіку спілчанської кухні, письменницькі інтриги за Рильського й Корнійчука, історію про долю радянських єврейських письменників і їхніх родин. І заодно дошкульні уроки української мови, які Клавка й письменниця Прохорова даватимуть усім сильним світу цього працівникам літератури.

 

 

Збірка есеїв Євгені Кононенко подає роздуми над приватною міфологією. У її центрі – травматична міфологема Великої Матері й рятівний образ Перелесник (може, не стільки чоловіка, скільки натхненника й уособлення улюбленої роботи).

 

Міфологема Великої Матері тягне за собою роздуми про мову й родинний спадок, які все визначають. І в «Слові свого роду» показано спробу позбутися материного спадку – сховатися від неї в іншій мові, втекти в українську з російської, яка цілком і повністю контролювалася її мамою. Це спроба знайти себе – знайти передовсім у мовній системі. Щось схоже відбувається і з родиною. Мати демонізувала свекруху-єврейку, яка начебто була причиною всіх її нещасть.

 

Що ж стосується іншого полюса цієї книжки – то це образ чоловіка. І мова не про чоловіка як сексуальний об’єкт, потенційний батько чи моногамний партнер. Важливим є демонічний натхненник або ж креативне божество. Адже з-поміж усіх роздумів про чоловіків Кононенко постійно повертається до образу Перелесника. Не до сексуального й власницько-моногамного типу стосунків, а до чогось піднесеного. І певно найкращий приклад таких стосунків показано вже в початковому есеї «Перекладачі та автори, тексти та conтексти». В ньому розповідається про суть стосунків між автором, перекладачкою й авторовою дружиною. Де видно, як творчий зв’язок між чоловіком і жінкою може впливати на зв’язок цього самого чоловіка з іншою жінкою. І навпаки, як в іншій ситуації ревнощі у шлюбному зв’язку руйнували зв’язок творчий. Тож проблема стосунків Килиною з Мавки (земного з орфічним) постає в цій збірці есеїв ключовою.

 

Кажуть, у давні часи по досягненню віку статевої зрілості хлопців забирали у спеціально відведені бараки чи місцини, де вони проходили випробування й набували таємних знань. І звідки верталися справжніми чоловіками.

 

Опинившись у будинку для літніх, з Богданом Васильовичем стається схожа оказія. З одного боку, цей будинок розташовано на місці колишнього дитячого санаторію, отже, підлітково-ініціаційні флешбеки просто неуникні. З іншого боку, витівки усіх тамтешніх старих і правила проживання надто нагадують підлітковий побут. Жінки живуть окремо від чоловіків. Новенького треба представити на спеціальній церемонії. Собак тримати не можна, але діди по-підлітковому ховають свою собацюгу, а ще підкреслено по-тінейджерськи лаються і сиплють наївними еротичними жартиками. І, головне, за старих, як і за неповнолітніх дітей, все вирішують дорослі. Їхні гроші й паспорти лежать у спеціальному сейфі – начебто щоб не загубились і для блага їхніх власників, хоча це видає, хто тут дорослий і повносправний, а за кого необхідно вирішувати.

 

«Червоні Хащі» – це неочікуваний роман-виховання, в якому замість юнаків фігурують чоловіки, що встигли побачити життя. Та замість мудрої й виваженої старості (яка зазвичай трапляється з героями казок у їхньому віці) перед персонажами роману постають нові випробування і нове життя.

 

 

Жадан писав про Харків так, ніби це історія Межиріччя – новочасного Вавилону, за яким стежать його тисячолітні випалені сонцем і блуканнями напівбожественні (і напівбожевільні) предки. Але не Жаданом (як і не Харковом) єдиним. На сторінках «Району «Д»» Чеха виростає схожий міфологічний простір одного з районів Черкас.

 

Локальні легенди є в усіх. Це історії про місцевих богів і героїв, що формують дітей району чи містечка не гірше за славетні історії про античних героїв. Завдяки їм виникають місцеві фразеологізми й живуть свої ритуали. Щоправда, про це не заведено розповідати чужим. І важко сказати, не заведено тому, що маленькі щоденні історії не дуже цінуються, чи просто це архаїчне табу – розповідати непосвяченим про міфи свого племені. Та історії «Району «Д»» дають непосвяченим зазирнути в шпаринку місцевої міфології. Скажімо, показують, що у цьому районі є свій бабай, яким лякали дітей. Це такий собі дядя Кока, який є страхітливим втіленням всіх кар’єрних і особистісних нещасть («Знаєш, ким стають трієчники? Вони стають дядями коками»).

 

Здається, замилування всім тим мотлохом, який зберігається в кожній другій коморі (чи на кожному третьому балконі) і звичайним, сказати б «низовим», життям – особливий тренд в українській літературі. Адже саме непримітний побутовий мотлох стає археологічним артефактом майбутнього, про що якось писав Борис Херсонський. Певно, децентралізація іде Україні на користь, якщо на поверхню випливають такі локальні збірки історій і міфів.

 

 

Аральське море – це та сама чарівна локація, яка була місцем вигнань і митарств для Тараса Шевченка. Таким Аральським морем в новому романі Ірени Карпи постає Париж. Четверо українських дівчат незалежно одна від одної потрапляють у свій французький екзиль з різних причин і з різною метою. Що вони робитимуть? Передовсім проходитимуть чистилище віддалених від центру паризьких районів, страждатимуть від своїх українських комплексів і мрій, зустрічатимуть своїх чарівних помічників і чарівних принців. Париж же існує саме для цього, еге ж? Це дивовижне місце з дорогим красивим одягом, устрицями, вином, романтикою, де за червону помаду тобі пробачають усі гріхи. Та й те, що едемський сад починається одразу за перетином державного кордону, знають усі. Чи ні?

Здається, жодна із героїнь роману не тікає від себе і не знаходить свою обіцяну європейську казку. Галицька порядність чи пострадянське минуле – це свято, яке повсякчас плентається за кожною з них. Порно-індустрія робить його працівниць секс-пролетарками (а «бути пролетаркою — це ващє ніяк не сексі»). Палац правосуддя в Парижі нагадує лабіринт Кафки (який у свою чергу віддає атмосферою пострадянських державних установ). Усі ненависні вдома галицькі звички й традиції в Парижі виявляються не такими вже непридатними для життя – он які смаколики починає готувати антигалицька Богдана, щоб підзаробити грошей. А Рита з її колишнім Іваном і новим коханим Філіпом – це просто якась персоніфікація стосунків Україна-Росія-Європа.

Токсичні стосунки, комплекси й синдроми не зникають з перетином кордону. Їх не маскує червона помада та присмак французького вина. Хоча назва обіцяє нам, що новини із цього екзилю будуть все-таки добрими.