Ідеться не стільки про особистість перекладача (хоча важить і вона), а й про те, що такий професіонал оперує харизматичним письмом. Про високий рівень володіння обома мовами – "чужою" та "своєю" – і казати не варто.

Його стиль  у пізнаваний і яскравий, інколи характерний. Тоді ми й говоримо про "улюблених перекладачів", тоді ми й привчаємося обирати книжки за ім’ям перекладача.

Ми довіряємо літературному смаку  й  фаховій компетентності цієї людини, обираємо книжки "за перекладачем".

Аж от оприявнюється тонка і принципова межа: оригінальну прозу творять, перекладну відтворюють. Написати текст так, щоб він залишився (помірковано) чужим, і при цьому став своїм.

І це не тільки проблема того, хто пише – не так  у же  й  легко розрізнити функції автора й перекладача. Це завдання й того, хто читає – порівнювати "запозичені досвіди" перекладів зі своїм життям. Якщо перекладений твір буде занадто-чужим, він буде просто складним. Якщо його зроблять занадто-своїм, він стане нецікавим.

УП.Культура дослідила, що ж саме із сучасної світової літератури ми годні назвати своїм, залишаючи цим текстам право на суверенітет – і хто нам у цьому допомагає. Звісно, говоритимемо виключно про успішні кейси.

РАДОСТІ "МАЛИХ"

З одного боку – в нас просто біда з "малими" мовами й "малими" літературами.  Мені пощастило кілька років тому бути присутній на публічній розмові перекладачів "Острів Європа": саме цю тему обговорювали.

Чому так мало адаптують українською твори із сучасної болгарської, угорської, чеської літератури, чому жменька видавництв і перекладачів працюють зі, скажімо, вірменською чи івритом? Зрештою, чому в нас настільки слабо перекладають білорусів? І зовсім ігнорують румунів?

З болгарської було адаптовано останнім часом хіба що один, але потужний і впливовий текст – Ґеорґі Ґосподінова. Він впливовий, зокрема, бо відзначений сумлінною роботою Остапа Сливинського.

З білоруської – подією стала, либонь, тільки адаптація роману Наталки Бабіної,  виконана Боженою Антоняк, і поетичні переклади Сергія Жадана з доробку Андрія Хадановича.

Якщо заглянемо у вірменський "розділ", то побачимо низку книжок, перекладених однією людиною – Анушаваном Месропяном. А серед них будуть такі якісні роботи, як поезії Сони Ван і проза Арама Пачяна.

Чеська сучасна література говорить до нас голосами Ірини Забіяки, Тетяни Окопної, Ганни Величко. Роботу останньої просто не можна замовчати – роман "Житковські богині" Катержини Тучкової. А Окопна минулого року оприлюднила тексти, які давно уже треба було б перекласти – малу прозу Петера Шабаха. Забіяка ж працює і з поезією: тут назву збірник Івана Верніша (спільна робота з Олегом Коцаревим).

З івриту відзначимо добротну збірку Ліора Даяна, над якою працювала Світлана Вольштейн. 

Але коли йшлося, щоб видати українською сучасного ізраїльського класика Етґара Керета, то вирішили: апріорі якіснішою книжка буде, якщо переспівати її не з оригіналу, а з англійського перекладу. "І раптом стукіт у двері" переклав Андрій Бондар.

Особисто для мене Керет українською був прецедентом, коли я з болем серця пристала до публічно висловленої думки видавця (йдеться про "Фоліо") про допустимість перекладу з мови-посередника. Позаяк Керета реально пора читати.

Так само, як час було отримати українською Шандора Мараї, хай і не з угорської, а теж з англійської в хорошому перекладі Максима Стріхи. Бо чи не вперше в історії "Фоліо" було вказано: переклад зроблений не з оригіналу.

Ще одне: збірник, який адаптували українською, робила група перекладачів з івриту на англійську, яку очолював Натан Інгландер (проясню: він крутий). А ще: якщо вірити оприлюдненим в інтерв’ю і на презентації відомостям, формат "англійська-українська" в цьому випадку був обраний за активної участі автора; це мені теж важить. Але що в результаті? Маємо дві хороші збірки сучасної ізраїльської прози, але до однієї з них треба йти через внутрішні компроміси.

Подібна "медіумна" практика здебільшого й природно викликає здорову відразу. На щастя, часи українських перекладів за посередництва російської минають, повільно, проте минають. Хвилю читацького обурення таким-от "опосередкованим" Стівеном Кінгом, яка призвела до вилучення тиражу, ще пам’ятаємо?

Але у випадку "малих" літератур мова-посередник є кризовим рішенням. І як всяке кризове рішення – тимчасове і зі стабільно неприємними наслідками для літератури-реципієнта, до яких треба бути готовими.

Бо проблеми перекладу з "малих" літератур – це й наші проблеми "зворотного" перекладу: з української на англійську, скажімо. Це й наші біди. Охочіше вбираємо в себе, ніж віддаємо. Неспроможні до конкуренції на світовому книжковому ринку. Не належимо до популярних для вивчення іноземних мов. Обходимося без державної підтримки – суто на приватних ініціативах.

От і треба б нам, "малим", тулитися один до одного – гуртом легше. До цієї думки, до речі, прийшли й на "Острові Європа".

Щодо української перекладної прози, переконана, переспіви з "малих мов" – це найперспективніший нині сегмент. Що, наприклад, ми знали і читали донедавна з сучасної італійської літератури? Аж от виходять одна за одної чотири книжки – дві повісті Анджели Нанетті і два романи Паоло Джордано, адаптовані Андрієм Маслюхом.

І пішов розголос, і починає розвиднюватися. І – виявляється – італійська проза цікавезна. Принаймні італійська сучасна проза "за версією Маслюха" дійсно варта уваги.

Нереально прекрасний у своїй малоймовірності – успіх перекладеної балканської прози. Позірно: самі що не є "малі" мови – боснійська, сербська, хорватська, македонська тощо. І моцний репрезентативний корпус відповідних перекладів.

Тут працюють Алла Татаренко (Срдич, Петрович, Каранович, Кіш), Наталя Хороз (Гашич), Катерина Калитко (Єрґович, Шайтінац, Кебо), Зоряна Гук (Каранович), Андрій Любка (Валяревич). Так, майже всі тексти, актуалізовані в цій групі – так чи інакше романи про війну, про спосіб вижити під час і жити після. Інтерес читача до такої проблематики очевидний.

Але знаєте? Це якраз той випадок, коли хороша така одержимість перекладача як промоутера літератури-донора, "навертає" читачів, навіть не зацікавлених в емоційно складних творах.

Тут варто зіставити з корпусом "малих" перекладів, інтерес до яких ми успадкували з радянських часів (добре, якби то був єдиний спадок). Скандинавські літератури. Їхня читацька привабливість завжди була стабільна, але невисока.

Вони завжди були для нашого читача таким собі поєднанням граничного екзотизму і чогось дуже рідного. Пишуть-бо скандинавські автори про свої реалії, але послуговуються при цьому "нормованими" європейськими стилями.

Українським перекладачам-скандинавістам вдалося не тільки утримати інтерес до шведської, норвезької, фінської прози і поезії, а й системно його підживлювати. І ідеальний наразі у своїй прагматичності хід: серед перекладених "скандинавів" багато якісної дитячої літератури – свого читача тут привчають до хорошого змалечку.

Саме серед перекладачів-скандинавістів є найбільше фахівців, чиєю роботою як промоутера і культуртрегера я щиро захоплююся:  Наталія Іваничук (тут би назвати тільки Юстейна Ґордера і українських Мумі-тролів і було б уже досить, але це ще й Том Еґеланн, Лінн Ульманн, Б´єрнстьєрне Б´єрнсон), Софія Волковецька (Карола Ганссон, Пер Улоф Енквіст), Лев Грицюк (поезія; з моїх улюбленців – "18 поетів із Гетеборга"), Галина Кирпа (український Ульф Старк), з фінської перекладає Юрій Зуба (чи не легендарний уже "Рік зайця" Арто Паасилінна, а новіше – Софі Оксанен і Юркі Вайнонен).

БІДИ "ВЕЛИКИХ"

З іншого боку – маємо неймовірно проблемний (щодо відбору творів і якості перекладу) корпус адаптованих текстів з "розповсюджених" мов. Недоброякісних перекладів тут так багато, що імена вартих довіри перекладачів книжники запам’ятовують швидко й надовго.

Очевидно: багато хто щиро вважає, що знання мови-донора на більш-менш гідному комунікативному рівні є достатнім, щоб братися до адаптації художнього твору. Така "доступність кадрів" люто демпінгує переспіви з мов, якими володіють переважна більшість читачів таких перекладів. Перша тут – англійська. Ще більш явна біда з російською. І обнадійлива перспектива в сумному контексті – польська. 

В адаптаціях з англійської мови я довірюся насамперед фахівцям із перевіреними їхніми роботами репутаціями і волітиму не помічати чогось, що можна було б зробити інакше.

Таких у моєму списку наразі двоє – Олена Фешовець (це ім’я насамперед український Толкін, але й чудово зроблена минулорічна "Пастка-22" Джозефа Геллера) і Віктор Шовкун (з останнього – "Щиголь" Донни Тартт).

Але є щонайменше три людини, які працюють із перекладами художньої прози й точно знаються на тому, що роблять. Вони у своїй роботі застосуються глибокий філологічно-аналітичний підхід, для мене це перше свідчення високого фаху.

Тож їхні переклади я читаю чи не з більшим задоволенням, ніж оригінальні твори: то завжди діалог, а часто й суперечка двох рівних співрозмовників – автора і перекладача. Це – Максим Нестелеєв (Томас Пінчон, Вільям Ґеддіс), Анна Вовченко (серія книжок Люсі-Мод Монтгомері), Ярослава Стріха (збірник Сінтії Озік).

Поезія, перекладена з англійської – це Таня Родіонова, Ірина Шувалова, Ганна Яновська. Остання перекладає новозеландську поезію, зокрема, варто згадати її неймовірну роботу з постмодерністською поемою Роберта Саллівена).

Тарас Малкович – випадок взагалі винятковий: після оприлюднення 2016-го авторської антології поезії США ми ще багато років будемо читати американську поезію так, як нам її запропонував побачити Малкович. Відповідальний жест – і для перекладача, і для споживача. 

Назвати топового перекладача з російської неймовірно складно. Взагалі важко пригадати, хто ж із фахівців працює виключно з цією мовою, а не "перебігає" до неї час від часу як-от Сливинський (який переклав Андрія Куркова) чи Олександр Бойченко (котрий працював із прозою Віктора Єрофеєва). Варто відзначити за останній час роботу Оксани Думанської над прозою Поліни Жеребцової. Це, либонь, і все.

Я обіцяла позитивну програму? Є таке серед "популярних" мов: переклади з польської (не забути б тут кого, бо є з кого вибирати). Сучасна польська література українською – це Остап Сливинський (проза Анджея Стасюка, Ольги Токарчук, Марика Бєньчика, з останніх книжок – Іґнацій Карпович і Яцек Подсядло), Тарас Прохасько ("Схід" Анджея Стасюка), Божена Антоняк (з останніх – "Ляля" Яцека Денеля), Андрій Бондар (з улюблених – "Сатурн" Яцека Денеля і "Танечні ведмеді" Вітольда Шабловського).

А ще – Олександр Бойченко (Тадеуш Боровський, сучасна драматургія, чекаю з нетерпінням на "прем’єру" Марека Гласко), Олександр Ірванець (п’єси Януша Ґловацького).

Поезія – Маріанна Кіяновська (книжки Адама Відемана, Еугеніуша Ткачишин-Дицького), Юрій Матевощук, Ярина Сенчишин (її Віслава Шимборська – в списку моїх фаворитів). Звернули увагу? Майже всі названі тут перекладачі є ще й авторами сильної оригінальної прози і поезії.

Переклад – це ремесло, насамперед ремесло. Але здається мені, що вирішити біду з перекладами з популярних мов можна тоді, коли буде чітко усвідомлено таке. Люди, які мають змогу читати оригінал, але беруть до рук адаптацію, шукають у перекладі не тільки відповідності оригіналу, а й сильний авторський голос перекладача.

І хай не всім він звучить однаково приємно – це на краще. Якщо вже влаштовувати "стінку на стінку", то най це будуть бійки фанатів Сливинського проти фанатів Антоняк.

МОЖЛИВОСТІ "РІВНИХ"

Є сегмент у корпусі українських перекладів, який рівномірно всотав проблеми адаптацій із "малих" мов і біди перекладів зі світових мов. Бо начебто і мови популярні й розповсюджені. Та, що головне, не обмежуються однією національною літературою.

Але між тим, людей, які з ними працюють фахово і переконливо – одиниці. Та й  літератури ці в нас представлені, скажімо так, украй несистемно. Що тут править за причину, а що за наслідок – брак знавців чи брак читацького інтересу – я не збагну.

З французької мови у нас перекладають Леонід Кононович, Євгенія Кононенко, класичні твори вправно адаптує Роман Осадчук, з’являються нові люди, робота яких тішить – як-от свіжий переклад автобіографії Ґрізелідіс Реаль, виконаний Іриною Собченко.

Але якщо подивимося на сучасну прозу, в цій галузі побачимо хіба що одне ім’я – Іван Рябчій. І це буде переважно проза бельгійська, рідше – канадська, рідше – власне французька. І це будуть тривожні сентиментальні соціально-проблемні романи.

Тут насправді очевидно, що буває, коли уявлення про цілий шар актуальної словесності ми складаємо, керуючись естетичними уподобаннями однієї людини. Тут насправді очевидно, яким ступенем читацької довіри має володіти перекладач.

Те саме, по суті, з іспанською, де поезії ми читаємо в перекладах Анни Вовченко, класику – в перекладах Віктора Шовкуна. Але переважно маємо справу з роботами Сергія Борщевського.

Та і якщо вникне бажання дізнатися щось про сучасну португальську літературу, то довіритися доведеться хіба що (знову!) Віктору Шовкуну (Жозе Сарамаго, Паоло Коельо). Інші переклади просто не витримують критики.

І тут я з радістю перейду до моєї улюбленої групи – перекладів з німецької. Тут складається цікава тенденція: уже можна більш-менш чітко простежити літературні уподобання самих перекладачів – які за жанром і стилем книжки їм самім близькі, отож робота над котрими їм комфортна психологічно, а не тільки фахово (а це ж видно з кінцевого продукту).

Уже ясно, кому до смаку швейцарська проза, кому австрійська, хто захоплений остальгією східнонімецької літератури. Здається, це природні процеси: щойно складається потужна "робоча група" щодо якоїсь мови, починається такий же потужний "розподіл" всього перекладеного корпусу за жанрово-стильовими і національно-літературними ознаками.

Якщо ми прагнемо складного формального читання, то шукатиме ім’я Ваховської, якщо потребуємо сюжетної повільної прози – Прохаська, сучасний фрагментований роман – Назаркевич, полюбляємо мовну еквілібристику – нам до Гавриліва.

Я просто перерахую тут імена, кожне з них – знак якості: Юрко Прохасько, Христина Назаркевич, Неля Ваховська, Роксоляна Свято, Олександра Григоренко, (поезія) Марк Бєлорусець, Петро Рихло.

А все-такі це неймовірно круто, коли є на кого покласти відповідальність за власний вибір вдалої або невдалої для читання книжки. І коли можна назвати це довірою, так.

Ганна Улюра