Чому він все життя був безнадійно одиноким? Як витримав такий тягар? Яке джерело його мізантропії? Чому так сильно ненавидів? Був таким пихатим і колючим? Мав нерідкі приступи люті? Чому тоді його не рятував потужний інтелект? Чому не спілкувався багато років із своєю матір’ю Йоганною і сестрою Адель? Чому його пудель і деякі статуетки замінили йому усе людське? Чому так панічно боявся епідемій, але спокійно зустрів смерть? Чому зневажав жінок і славу? Що думав, перебуваючи постійно наодинці? Чи були у нього тоді напади відчаю і розпачу? Не хотів чи не вмів спілкуватися з людьми? Чому перетворив на фетиш ім’я свого батька-самогубця, коли мати зробила для нього незмірно більше? Чи любив він хоч одну жінку? Що стояло за паралітичним холодом його приватного життя?

Констатую тільки окремі факти, без набридливої фактографії. Його мати Йоганна була на двадцять років молодша за батька. Вона мала істеричний і романтичний характер. Розумілася на мистецтві, а після смерті чоловіка писала популярні на той час у Німеччині романи про нещасливе подружнє існування (що не заважало їй вести інтенсивне приватне життя). Батько був купцем і людиною меланхолійно-педантичного складу. Він ревнував свою дружину навіть тоді, коли вона була вагітна їхнім первістком Артуром. Тягар несполучної спадковості, гадаю, відіграв не останню роль у химерних суперечностях характеру Шопенгауера. Батько хотів, щоб син продовжив його комерційну діяльність, але Артур мав вроджену непереборну огиду до бізнесу.

Коли сину виповнилося шістнадцять, батько вигадав хитромудрий план: син може розпочати кар’єру вченого, але відмовляється від річної сімейної подорожі Європою. Або їде у подорож, а потім займається комерцією. Для юнака це була диявольська пастка. Він вибрав подорож і майбутню комерцію. Його подорожні нотатки рясніють першими паростками песимізму і жаху перед невблаганністю часу, що не шкодує ні бездомного, ні олігарха.

Але зорі мали інший план щодо Артура. Незадовго після подорожі його батько, який страждав на важкі депресивні розлади, кинувся з висоти. Смерть батька була, певно, найбільшим потрясінням для Артура. Можливо, ще додалися муки сумління (не виконав батькову волю щодо роду занять) і відчуття спорідненості душ. Стражденні батькові очі із їхнім похмурим блиском будуть все життя маячити у кутику синівської душі. Пам’ять про батька стане єдиним людським вівтарем, де атеїст Шопенгауер складатиме внутрішні заупокійні молитви...

Мати не лише дозволила, але і сприяла його навчанню. Вони переїхали в інше місто, якийсь час жили поруч. Але меланхолійний, із припадками люті і зарозумілості, син не ладив із кокетливою до чоловіків матір’ю. Можливо, він теж ревнував її. Женофобія філософа і його нехіть до одруження (згадаю фразу Еміля Чорана: «Створити сім’ю? Легше збудувати імперію») була закладена дитячими спостереженнями за нещасливими стосунками батьків. Врешті-решт мати і син розірвали стосунки. Син глумився з її неглибоких романів, до речі, позначених певним літературним хистом, хоча і з одноманітною тематикою. Мати лякалася його пихатості і перших проблисків людиноненависництва. Що ж, це Шопенгауер називав людей «двоногими», вважаючи, що він достойний спілкування лише із книгами великих, писаних наче спеціально для нього, як філософські листи у майбутнє... Це він, ніде гріха подіти, вже коли безвиїзно жив у Франкфурті-на-Майні, прогулюючись із улюбленим собакою, заходив обідати в одну і ту ж харчевню – і... платив ще за одне місце, щоб біля нього ніхто не смів сідати. Він надто недовірливий до homo sapiens: «В будь-якому разі слід старанно берегтися від надто гарної думки про людину, із якою ми щойно познайомилися, бо нас найчастіше очікує розчарування, ще і пізніший сором».

Повертаюся до його стосунків із матір’ю. Після гучного скандалу вони не промовили одне до одного ні слова – аж до материної смерті. Щоправда, в останні роки її життя вели переписку у більш-менш терпимому тоні.

Філософські книжки писалися легко. Ще у 1813-ому видав першу працю під античитабельною назвою, яку нізащо не хотів змінити: «Про чотириякий корінь закону достатнього обґрунтування». У 1818-ому була написана, певно, центральна його книга – «Світ як воля і уявлення». Звісно, це була позірна легкість, за яку доводилася платити холодними шатами людиноненависника. Артур обожнював Фіхте, який колись був сільським пастушком гусей, але щасливий випадок змінив його долю. Потім ставлення змінилося на протилежне. Як до Фіхте, якого вважав порожнім софістом, так і до Гегеля, якого називав шарлатаном. Така прямолінійність із слиною неприязні на губах шкодила Шопенгауеру. Коли у Берлінському університеті йому дозволили читати лекції з філософії, він вибрав той же час, коли читав лекції Гегель, що займав там офіційні посади. На лекції до Гегеля ходило кількасот людей, до Шопенгауера – п’ятеро. Але він і перед ними насміхався з доробку Гегеля і Фіхте. Нарешті на його лекції припинили ходити навіть ті п’ятеро сміливців. Педагог із молодого філософа був ніякий. Викладацька кар’єра Артура Шопенгауера завершилася катастрофою. Він більше ніколи не пробував її реанімувати.

Та й із видавцями стосунки не складалися. Книги розходилися дуже повільно, видавець зазнавав збитків. Якби не спадок батька (можливо, це ще одна причина його фетишизації сином?), то не було би мислителя Артура Шопенгауера. А був би якийсь дрібний, ображений на весь світ комерсант, можливо, із сім’єю, але із неодмінною заздрістю.

Той, який відбувся, напевне, теж заздрив. Гегелю, Фіхте. Не так їм, як аурі пошанівку довкола цих імен. Бо сам був самотнім вовком, з якого у Франкфурті-на-Майні, де прожив останні 28 років, часто насміхалися навіть діти... Можливо, заздрив щасливим сім’ям, хоча писав, що таких не існує. Але це була людська слабкість великого, а не кишенькова заздрість якогось Ганса чи Курта з царства «камердинерів»...

Він настільки вірив у своє призначення, що ця віра була сестрою одержимості. Ніколи не знав сумнівів. Можливо, його утримувала від розпачу одинокості ця нетлінна віра? Згадайте рядки О. Блока, де йдеться про маніакальну віру митця у свій талант: «И пусть я умру под забором, как пёс// пусть жизнь меня в земля втоптала// я знаю - то Бог меня снегом занёс//  то вьюга меня целовала». Але – секундочку! – чому манія? Чому величі? Чому ця «манія» не може бути метафізичною впевненістю у власній богопоміченості? Це ж писав Блок, подібне говорив Шопенгауер, а не візник або камердинер... До речі, у есе про геніальність філософ зауважив, що для камердинера не існує героя... Кожне суспільство, не залежно від його рівня розвитку, має дуже багато «камердинерів»... Можливо, маніакальна віра великих у власне призначення є лише болісною реакцією на зневагу, а то і глум царства камердинерів? Як казав Гете, якого Шопенгауер шанував (але вони не стали друзями, як то часто буває між рівновеликими планетами), «надзвичайне зустрічається рідко, але ще рідше воно гідно оцінюється».

Він боявся епідемій, жінок і гострих предметів. Боявся елементарного спілкування. Боявся (чи гидував?) наблизитися до людини не у книгах, а в реальності. Так і світила ця холодна потужна зірка, не гріючи своїми променями сучасників...

Нарешті почали з’являтися його перші фанатики, яких називав «євангелістами». В останні роки життя пришкандибала припізніла слава. Йому цілували руки нові шанувальники, його наслідували, робили його портрети і скульптури, навіть заводили собі білих пуделів, наче це могло якось наблизити до розуміння його феномену... Він тішився, бо був людиною. Але це не захитало основ його світогляду. Адже він вважав, що перші сорок років життя людини – це текст, який вона пише, а наступні – це текстові коментарі. Йому тоді було вже за шістдесят. І це були лише бліді коментарі того творчого щастя, яке він пережив на самоті із своїми рукописами та книгами мудреців. Справді, «рух — усе, кінцева мета — ніщо»...

Він помирав легко, без паніки і жаху. Сидів і помер. На його могильній плиті висічено, згідно із заповітом, лише два слова: «Артур Шопенгауер». Жодної епітафії як запізнілої прикраси, жодної дати.

Потім почали говорити, що він випередив ідеї Фройда, помістивши до своїх праць не лише людське тіло, але і проблему й тягар сексуальності. Казали, що він замикав тріаду найбільших філософів людства, боготворили і курили фіміами... Але він передбачив і це.

Не дає спокою лише одне. Так, цей затятий песиміст нерідко впадав у нестяму ненависті. Можливо, через те, що занадто... любив?

Степан Процюк