Її звуть Єва (повністю - Євпраксія, але їй не подобається), вона фарбована блондинка і переконане стерво. Вона знущається з тих, хто поруч, спить із шефом на промовисте прізвище Страхопуденко, носить дизайнерський одяг, голосно слухає Діму Білана і з чистої стервозності не платить за парковку, хоча отримує грубі гроші, працюючи літредактором у видавництві. Ви не знали, що за це платять грубі гроші? То вас введено в оману.

Вночі цій блондинці сняться жахіття із нав´язливим суїцидальним мотивом. Що, ви думаєте, роблять у таких випадках - звертаються до лікаря? Вас знову введено в оману. Звісно ж, змирившись із передчасною смертю (прикро, але з ким не буває?), вона переймається виключно тим, щоб прилаштувати до родичів свого кота.

Її мати, до речі, живе в Парижі, оскільки, будучи на початку дев´яностих продавчинею у кіоску, одиначкою з двома неслухняними дітьми, вона довгими зимовими ночами написала книжку, занесла рукопис до видавництва, там, як ви вже здогадалися (бо скільки можна вводити читача в оману?), переспала з головним редактором - і стала всесвітньо відомою письменницею. А що?

І далі довірливого читача вже не здивує ані потойбічний трилер з життя привидів, ані хвацький зомбі-треш з мізками та кишками назовні, ані картина-вбивця а-ля Стівен Кінг, ані дуже-дуже-дуже зворушлива історія світлого й чистого кохання, ані тріумф переможного психоаналізу з посиланнями на Анну Фройд, - що вмістилися в досить тоненьку книжку володарки гран-прі минулорічної «Коронації слова» Вікторії Гранецької «Мантра-омана». «Правда життя без жахіть і збочень!» - це з анотації. І трохи нижче рекомендація від нашої уславленої зірки Люко Дашвар.

А тепер ліричний відступ.

За легендою російського шоу-бізнесу, якось у буремних 90-х посперечалися його акули Юрій Айзеншпіс та Барі Алібасов, і перший пообіцяв зробити зірку з будь-якого хлопця, який потрапить їм на очі. Через півроку всі дівчата пострадянського простору фанатіли від такого собі Влада Сташевського. Елементарно для профі.

В українському книговиданні порівняти із легендарними продюсерами попси 90-х можна дві структури: конкурс «Коронація слова» та видавництво «Клуб сімейного дозвілля». Вони профі. Разом вони непереможні. І здатні запалювати зірки.

За сільську дівчину Вікторію Гранецьку, ефектну фарбовану брюнетку з освітою психолога та екзотичним резюме (від офіціантки до редакторки в глянцевому журналі), дві акули нашого видавничого шоу-бізнесу взялися по-дорослому. Презентації, численні інтерв´ю інформаційним спонсорам конкурсу, персональний сайт, де Вікторія не лише розміщує свої яскраві фотографії та компліментарні рецензії на книжку, а й - увага! - ділиться з початківцями секретами письменницької майстерності, які допомогли їй здобути перемогу.

Та повернімося, власне, до «Мантри-омани».

У цій книжці є все, за що ми так любимо сучасну українську літературу. Ненормативна лексика (на першій сторінці чомусь із фіговим листком трикрапки, а далі вже так), нормативне, але дуже рясно вживане, подекуди кепслоком, слово «лайно», доречні й докладні описи різноманітних відправлень організму, а також його нутрощів (то вже, природно, після смерті). Небанальна стилістика: оповідь від другої особи, знущальний трансліт щодо мерзенних російськомовних персонажів, свіжі метафори на кшталт «стомлений сон накинувся на вас, як грабіжник із підворіття», а також авторські знахідки - скажімо, аби передати страх героїні, слово СТРАХ набрано тим-таки кепслоком 30 (тридцять) разів поспіль.

Композиція твору (цій темі, до речі, присвячено один із повчальних матеріалів на сайті Гранецької) досить складна - з екскурсами то в минуле, то в потойбічну реальність чи божевілля героїні, і зрештою наївного читача остаточно введено в оману. Раджу напружитися і вишикувати епізоди в хронологічній послідовності: ані логіка подій, ані характери й мотивації персонажів не витримують, на жаль, цього простенького експерименту.

У книжці багато знайомого: Єва-Євпраксія вже траплялася в Ірен Роздобудько, назва розділу «Хто такий Влад» - привіт Галині Вдовиченко (за логікою, десь має бути ще шматок Лариси Денисенко, але я не знайшла). Купа відсилань до кіно та серіалів, від «Бригади» й «Санта-Барбари» до «Твін-Піксу» і «Людини дощу». Навіть кульмінаційну любовну сцену Гранецька не витягує без сторонньої допомоги: «голос звучить хрипко і хвилююче, як в Аль-Пачіно з «Адвоката диявола»».

А ще Єва... бінго, вона теж пише книжку! Про ототожнення з авторкою не йдеться: між блондинкою і брюнеткою космічна прірва. Але ближче до фіналу у творі все чіткіше проступають риси пародії з автошаржем: «Припини негайно, бо книжку оцю не напечатають і будеш сидіти з нею, рукописною, до скону темних віків (...) Треба вибачитися за «інтимні подробиці». Ну, срака там, ригаки і все інше...»

За самоіронію я здатна пробачити і не таке. Але ж ні! - в інтерв´ю Вікторія Гранецька говорить про свій роман цілком серйозно. Вона і праці психоаналітиків студіювала, і до моргу їздила дивитися розтин, і не спала ночами, аби переконливо описати вимушене безсоння, і таке інше. Справжня письменниця!.. можна навіть набрати кепслоком.

А тим часом її героїня редагує зовсім інші книжки. Про «банальну історію всепожираючого кохання, замішану на картинній пристрасті та мертвих штампах. І, звісно ж, російською мовою».

Стоп. Це важливо.

Харківське видавництво «КСД», наш колективний Айзеншпіс, не приховує, що спеціалізується на суто форматній літературі, себто книжковій попсі. Чесний бізнес, жодної омани. Поки йдеться про книжки російською мовою.

Але якщо мова українська - це вже зовсім інша лінія, інша видавнича політика, майже месіанський месидж. Україномовне - завжди високе й майстерне, завжди з «глибоким розумінням найменших рухів людської душі» (Люко Дашвар, з обкладинки «Мантри-омани»). Видавець відчуває себе причетним до відродження національної літератури. Письменник теж, думаю, почувається незле. А читач...

Читача ж учергове введено в оману. Йому не звикати.

Яна Дубинянська