У  доробку Андрій Куркова близько 15 книг і 20 сценаріїв художніх та документальних фільмів, але творчий шлях не був легким, бо виходити до світового читача доводилося самотужки, без сторонньої допомоги. Російськомовний письменник, який добротно володіє українською мовою, неодноразово наголошував на важливості свого українського громадянства.

У. Т.: Ти багато їздиш світом, спілкуєшся з різними творчими та інтелектуальними колами. Чи значне сьогодні зацікавлення українською культурою, чи розглядають нас як конкурентоспроможних?

На європейському ринку загалом конкуренція майже не відчувається. Але конкуренція є між німецькими письменниками у Німеччині чи французькими у Франції. Вона інколи є з боку США, що відбувається завдяки американським агентам, які поводяться досить агресивно та експансивно, тобто «втюхують невтюхуване». Для української культури та літератури є величезна ніша в європейському культурному просторі, яку ми ніяк не можемо навіть на десять відсотків заповнити чи використати, зокрема тому, що в України дещо пасивний підхід до власних можливостей і регулярна недосамооцінка. І, врешті, молодим країнам потрібен також додатковий рушій промоції.

Це зрозуміли в Балтії. У Литві, Латвії та Естонії є власне державне літературне бюро, що займається тільки просуванням своєї літератури за кордон. Якщо представники Латвії приїжджають на Франкфуртський книжковий ярмарок, то літературне бюро поставить кількох дівчат, які розповсюджуватимуть буклети англійською та німецькою мовами про сучасну національну літературу. Дівчата обійдуть усі поважні видавництва, представництва та стенди, пропонуючи інформаційні папірці. Тобто все роздадуть, розкажуть, нав’яжуть, домовляться про контакти і зустрічі, щиро радитимуть друкувати своїх затребуваних і якісних авторів. І незалежно від того, спрацює це чи ні, така робота дається взнаки, про латвійців усі знають із цих буклетів. Тому їхніх письменників запрошують на різні міжнародні фестивалі, акції, творчі конференції.

У європейський культурний контекст можна увійти спершу не книжками, а участю в міжнародних акціях та своїми інтелектуальними зусиллями. Відтак до авторів почнуть звертатися європейські газети і журнали, щоб вони коментували події у Східній Європі чи своїй країні. Є можливість писати статті на замовлення німецьких, французьких чи британських ЗМІ. Словом, усе це пришвидшує вихід письменника на європейську арену. На сьогодні це найгарантованіший шлях. Тим більше що вже давно зрозуміло: культурна інтеграція може відбуватися набагато легше, ніж будь-яка інша, політична чи економічна.

У. Т.: На Facebook мені сподобалося твоє риторичне запитання про новини в Україні, зокрема про те, що більшість із них є російськими. А також іронія з приводу того, що українцям свої новини, мабуть, варто шукати на російських каналах. Які наслідки, на твою думку, може нести оцей українсько-російський інформаційний аншлюс?

Будь-який сильний крен завершиться тим, що вітрило впаде у воду й обірветься. Такі тенденції, як зараз в Україні, небезпечні. Щоб ураховувати нашу геополітичну позицію, не треба дивитися тільки на схід. Варто дивитися також і на північ, південь і захід. У нас, я вважаю, не менш важливі історичні зв’язки з Туреччиною, ще важливіші з Литвою та Білоруссю і, звісно ж, із Польщею. Тож давайте, панове, які роблять новини, виходити з поняття геополітична об’єктивність, припиніть насильно нас з’єднувати з чужою територією, навіть коли є чимало спільного. В такому разі варто показувати повністю регіон, де ми перебуваємо, – від Польщі до Росії і від Литви до Туреччини.

Мене, наприклад, страшенно цікавить, що відбувається в Туреччині, бо це країна, що впливатиме на ситуацію в Криму. Тож чому майже немає інформації про Туреччину чи Польщу, натомість нам розповідають, що в Хабаровську проблеми з нелегальними паркінгами? Мені цікаво, що відбувається в Луганську чи на Буковині. 90 відсотків такої інформації має надходити від власної держави. Якщо новини будуть тільки з Криму про Лужкова, з Києва про владні пагорби чи з Москви, то ми втратимо відчуття, де саме перебуваємо. Так розмивається наш уявний кордон.

МОДА НА УКРАЇНСЬКЕ

У. Т.: У своїй творчості ти часто звертаєшся до політичного матеріалу з легким абсурдним, іронічно-фантасмагоричним висвітленням. Як на мене, в Україні погано розвинена традиція політичної прози, на відміну, приміром, від латиноамериканської чи навіть англо-американської традиції. Як гадаєш, чому?

Як знаємо, тривалий час радянська література була лояльна до тодішньої системи. Згодом вакуум був заповнений перекладами з іноземних мов, урешті, й засиллям російської літератури. І коли в 1990-х почали з’являтися українські молоді письменники, вони одразу стали принципово аполітичними. Молоді автори справді почуваються дуже вільними. Тож не уявляю, як можна змусити Світлану Поваляєву писати про політику. Тобто для цього покоління українська політика залишається карикатурою.

Інша причина – на певному етапі була сильною журналістика. Тому виникло переконання, що оскільки журналісти професійніше займаються і тямлять у політиці, то її варто їм і залишити. А літературі – секс, наркотики, рок-н-рол. Так воно приблизно й сталося. Те, що література поголовно займається тільки цією тематикою, трохи смішно. Коли вся Європа писала в 1960-х про «це», то ми писали про колгоспи, а тепер надолужуємо в стилі «перевиконання плану п’ятирічки». Вже треба було б зупинитися з цією тематикою і рухатися далі.

У. Т.: Тиждень не раз порушував тему необхідності створювати за кордоном мережі Українських культурних центрів на кшталт Британської ради чи Польського інституту. Чи можливо, на твою думку, втілити таку ідею з нашим загалом совковим чиновництвом?

Є кілька шляхів. Можна використовувати вже наявні приватні фундації: Open Ukraine чи Фонд Пінчука. Треба підтримувати стосунки з ентузіастами, українцями та українофілами, які мешкають за кордоном. Я таких знаю, і вони мене часто залучають до своїх акцій. Наприклад, це Ольга Камель у Парижі. До речі, Український культурний центр у Парижі розташований у будинку, де мешкали Ален Делон і Ромі Шнайдер. Вони намагаються проводити акції та виставки українських художників, але переважно тих, які здатні самі добратися з України. Проводять також літературні вечори; наскільки я знаю, там мали вже відбутися зустрічі з Сергієм Жаданом і Любком Дерешем. На такі акції приходить до сотні людей – це переважно одне середовище. Тому його варто «підгодовувати» і далі – давати нові й нові імена, щоб програма була більш-менш насиченою.

Думаю, такий центр було б дуже легко організувати в Берліні, бо це загалом вельми молоде (за віком людей) і найжвавіше місто Європи. У будь-який новостворений культурний центр там ходитимуть натовпи, тому можна буде легко зробити моду на українське. У Нью-Йорку, наприклад, її не сформуєш, там зовсім інша атмосфера. Нескладно таке організувати і в Парижі, бо там дуже цікаві студенти й молодь, а головне – постійна потреба в новій моді. Мода не обов’язково є суто етнічною, вона може бути інтелектуально-етнічною або інтелектуально-позаетнічною. Вона має відрізнятися від того, що пропонується сьогодні.

ПРОВОКУВАННЯ ПАСИВНОСТІ

У. Т.: Ти відомий як надзвичайно тактовний і толерантний митець, зокрема у ставленні до мов і різних культур. Як ти розцінюєш дії нинішньої влади, спрямовані на посилення позицій російської мови?

Такі дії підставляють нормальних російськомовних в Україні, провокують думку, що російськомовним, які знають українську, настав час її забувати. Насправді це стає такою собі «допомогою», щоб не займатися самоосвітою, не думати про серйозне. Такі самі відчуття я мав, коли роками чув обіцянки Януковича зробити російську другою державною. Загалом усе це загрожує розмиванням самоідентифікації. Я уявляю собі молодь у Луганській області, яка дивиться російські телеканали і звідти ж черпає інформацію про Україну. Мабуть, вони себе відчувають неповноцінними, бо не можуть зрозуміти, хто ми такі, якщо нас серйозно не сприймає Росія. І раптом тут їм ще й кажуть, що можна не вчити української мови, все можна робити лише російською. В таких обставинах поволі зникатиме фундамент державності й знову повернеться поняття території. Тож головна проблема така: людям дозволяють чогось не робити, провокуючи в них ще більшу пасивність і ще більше прагнення нічого не робити. Приблизно такими технологіями, грубо кажучи, і формується рабська ментальність.

НОВОБРАНЦІ СПРОТИВУ

У. Т.: Сьогодні побутує думка, що за останні 20 років під впливом і соціальних, і навіть інноваційних віянь занепадає культура книжки. Ти погоджуєшся з тим, що українці все менше читають, чи це байки розумників-інтелектуалів?

Розмови про це точаться постійно, і якщо проаналізувати останні 20 років, то занепад читання в Україні припав на 1991–1998 роки. Потім з’явилося нове покоління українських письменників, був різкий підйом. Пригадую, коли Євген Пашковський видав роман «Щоденний жезл» накладом 1000 примірників, то в ті роки його довго не могли продати. Читацька апатія була типовою ситуацією. Але вона змінилася, адже вже за кілька років до нинішньої соціально-економічної кризи тиражі підскочили до трьох і п’яти тисяч, тобто українські книжки вже непогано продавалися. Особливо стрімко зріс інтерес до української літератури в Західній та Центральній Україні, поміж молоді. Приємно говорити – читати стало модно.

Зараз усе погіршилося. Видавництва заморожують проекти, їм заборгували багато грошей, які можна було б запустити у справу. Ця криза, звісно ж, вдарила по книжковому ринку. Але я не думаю, що читання занедбане. Його можна пропагувати, як це роблять у межах соціальних програм у Німеччині чи Англії. У нас дивно те, що коли держава не займалася (і не займається!) пропагуванням читання, інтерес до літератури в суспільства залишається все одного високим. Це пов’язано з економічним чинником: у країнах, де людям вистачає грошей на їжу й одяг, завжди виникає бажання читати й ходити в кіно. Це ознака здорового суспільства.

У. Т.: Твій прогноз щодо України, стану громадянського суспільства на найближчі роки?

Усе залежить від наступних п’яти-шести місяців. Громадянське суспільство в нас може бути цілком перекупленим, як у Росії, і стане лише «вітринним», щоб показати Заходу, що в нас усе гаразд. Тобто цей варіант купівлі та заліковування активних і пізнаваних представників громадянського суспільства я допускаю. Це найгірший варіант.

Або інший – усі ми зрозуміємо, що саме зараз настав час, коли в громадянське суспільство варто набрати багато новобранців, незадоволених різкими змінами в зовнішній та внутрішній політиці. Тоді громадянське суспільство може отримати значно впливовішу роль, ніж її має теперішня політична опозиція, яка втрачає спроможність впливу на владу. Питання в тому, чи виникне нова опозиція. Усе виглядає так, що немає з кого вибирати.

У цьому сенсі, особливо на регіональному рівні, в громадських організацій і рухів з’являться нові можливості діяльності й шанси збільшити свою політичну вагу. На місцевому рівні це відіграватиме значнішу роль, ніж на рівні центральному. Саме на місцях громадянське суспільство здатне, в принципі, замінювати опозицію, адже реальна опозиція за такої влади на рівні райцентру не може бути ефективною, бо виступає від імені лише своєї партії чи партійного лідера. Натомість громадянська регіональна позиція виступає від імені чітких і зрозумілих інтересів людей, інтересів народу, а не якихось абстрактних категорій. Тому місцевій владі доведеться трохи загравати з громадянським суспільством, а не з політиками з іншого табору. Ось ключова відмінність.

Біографічна нота

Андрій Курков – український письменник, кіносценарист. Народився 1962 року в селищі Будогощ біля Санкт-Петербурга. З раннього дитинства мешкає в Києві. У 1983-му закінчив Київський державний педагогічний інститут іноземних мов. Працював охоронцем в Одеській виправній колонії № 51, редактором видавництва «Дніпро», сценаристом на кіностудії Олександра Довженка, викладав у Белл Коледжі (Кембридж, Англія), Театральному інституті (Київ, Україна). Член англійського ПЕН-клубу, Спілки кінематографістів України, Національної спілки письменників, Європейської кіноакадемії і член журі премії Європейської кіноакадемії «Фелікс». Твори Крукова перекладено 21 мовою.

Бібліографія Андрія Куркова. Вибране.

«Бікфордів світ», 1993

«Смерть стороннього», 1996

«Пікнік на льоду», 1997

«Закон равлика», 2000

«Географія одиничного пострілу», 2003

«Улюблена пісня космополіта», 2005

«Нічний молочник», 2007

Анатолій Дністровий