Понад 30 років світова спільнота дискутувала про те, слід чи ні нищити/публікувати незавершений роман Володимира Набокова «Оригінал Лаури». Ламали списи і шаблі в доволі-таки пустій полеміці навколо того, що важливіше: дотриматися останньої волі письменника, який міг, зрештою, і злукавити (кому ж не відомі його літературні містифікації), а чи піти проти неї (ну, підтримував же він рішення Макса Брода щодо рукописів Кафки) і показати врешті світові такий жаданий, хоч і незавершений текст. Спершу стріли летіли в напрямку дружини Вєри, яка, до слова, раніше вже врятувала світової слави «Лоліту», вихопивши рукопис просто з полум’я; а після її смерті у 1991 р. під прицілом опинився син Дмитрій. Заохочувані ласою до сенсацій пресою, дискутанти ще довго вели би свої бої фактично ні про що, адже в очі не бачивши й слова з «Лаури», не можна говорити про її естетичну та літературну вартість. Аж ось у 2009 році раптом прогриміла новина: «Оригінал Лаури» опублікують.

Далі все відбувалося просто блискавично — і за якихось кілька місяців роман було не тільки видано, але й перекладено багатьма мовами, зокрема, й українською. Вочевидь, видавці різних країн один поперед одного намагалися «зірвати куш» і робили для того все, що могли: від вміщення фото карток каталогу (а саме таким був метод роботи Володимира Набокова), до тверджень, що це роман, який «він писав протягом усього свого життя». Останнє цілком суперечить дійсності, що й зазначено в анотації до українського перекладу. Академічна двотомна (близько 2000) сторінок біографія Набокова, написана чи не найавторитетнішим на сьогодні набокознавцем Браяном Бойдом, подає чітку дату початку роботи – 1974 рік – та обставини праці, що постійно переривалася через хворобу.

Що сталося б із Гумбертом Гумбертом, якби він не вбив Куілті й не помер у лікарні від емболії судин, очікуючи на смертний вирок? Мабуть, він став би Губертом Г. Губертом (без «м»), літнім, але ще жвавим англійцем, котрий колись давно мав доньку, яка, за його словами, загинула під колесами вантажівки. Вона була дуже схожа на змальовану в першому розділі «Оригіналу Лаури» ще маленьку Флору, їй теж було дванадцять, у неї було русяве волосся. І звісно, Губерт Г.Губерт не може втриматися, щоб за слушної нагоди не вхопити Флору за гомілку. Впізнаєте? Таке своєрідне «кочування» мотиву з тексту в текст – не поодинокий випадок в творчості Набокова. Це прийом, завдяки якому сукупність його текстів виявляється пов’язаною не лише прізвищем автора. Він робить розгортання його прози для читача схожим на спіраль, кожен наступний виток якої ширший і розрахований на добру читацьку пам’ять, оскільки щоразу відсилає до того чи іншого тексту Набокова. Таке собі суто Набоківське герменевтичне коло.

Втім, не буду переказувати змісту (тим паче, що до цього часу всі зацікавлені вже так чи інакше переглянули твір), натомість можна поставити питання руба: чи це роман? Ні. Ще ні. Понад сто карток каталогу – 5000 слів – вочевидь, мало для Набокова. Відтак, маємо такий собі нарис до роману, скетч із першими контурами героїв, яким довелося би пережити ще багато вдосконалень, аби лише автору вистачило на це часу. Назва відсилає до постаті Петрарки, так само, як і співвідношення віку головних героїв Лаури і Вайлда. Ця алюзія для Набокова наскрізна, присутня не в одному творі, зокрема і в «Лоліті», але також і в «Camera obscura» тощо.

Мені особисто читалося складно. По-перше, через незавершеність самого тексту, яка відчувається попри блискучу авторську стилістику. По-друге, через особливості верстки, вочевидь, виправдані задумом (про це далі). По-третє, відіграла роль характерна властивість пізньої прози Набокова, перенасиченої алюзіями, грою слів і мовами так, що коментар до видання, приміром, «Ади» міг би цілком перевищити обсяг самого роману. Слід віддати належне видавництву «Фоліо», котре випустило в світ таку рідкісну на сучасному українському книжковому ринку книжку-білінгву. Кожен може обрати для себе сам: читати переклад чи намагатися розшифрувати почерк автора. Втім, на цьому похвали видавництву цілком можуть завершитися, адже маючи перед очима оригінал, кожен також побачить усі ляпи й неточності, допущені перекладачем, зокрема й відверту «халяву».

Перше з них – передмова, котра потребує додаткового редагування, оскільки містить помітні кальки з російської. Друге – це загальне, впродовж усього тексту опускання славнозвісної Набоківської гри слів, яка тихо замовчується, і той, хто не візьметься розбирати зведені до мініатюрного розміру авторські каракулі, ризикує її так і не помітити. А попри це, гра слів, поряд з інтертекстуальними алюзіями, завжди була центральною авторською стратегією. На ній часто будувалося характерне «виховання читача», який зрештою мав вирости в феноменального ерудита й отримувати задоволення не від ототожнення себе з головним героєм тексту й переживання перипетій його життя, а від споглядання глибинних пластів тексту. В перекладі ж маємо випадок, коли вислів «The «I» of the book is a …» перекладається як «Персонаж І. з книжки…». Власне, йдеться не про людину з ініціалами «І.», але як видно з оригіналу «І», себто «ай» – «Я», це ліричне «Я» – невротичний письменник, який знищує свою кохану в процесі її портретування. До речі, це не що інше, як відсилка до такого шанованого Набоковим Едгара По та його оповідання «Овальний портрет», у якому художник малює портрет молодої дружини, котра марніє і чахне та, зрештою, помирає саме тоді, коли маляр кладе на полотно останній мазок.

І насамкінець, повернімося до початку. То чи варто було публікувати останній незавершений роман Набокова? Звісно, варто. Коли йдеться про письменника такого масштабу, це не викликає сумніву. Інша річ, чи виправдає він очікування всіх читачів, заінтригованих його історією і публікаціями в пресі? Вочевидь, ні. «Оригінал Лаури» цікавитиме, передусім, або й навіть тільки те коло читачів, чиї знання про Набокова виходять за межі «Лоліти», себто — «постійних читачів», знайомих із іншими творами, і звичайно, філологів. Це, звісно, зовсім не означає, що він поганий, просто він не завершений. Так склалося.

Ольга Погинайко